— Та куди в житті без клопоту, га? — вперше усміхнулася Дженіс.— Але я саме хотіла собі зробити, як буде реклама, то й ви випийте.

— Якщо так, то буду дуже вдячний,— сказав Страйк.

— «Якщо не знайду тієї сукні,— заявив манірний консультант з тонкими вищипаними, ніби мальованими бровами, знервовано перебираючи ряди білих суконь на плічках,— це буде просто...»

Екран почорнів. Дженіс пультом вимкнула телевізор.

— Фініків хочете? — спитала вона в Страйка та простягнула йому коробку.

— Ні, дякую,— озвався він.

— Навезла з Дубая цілий ящик,— сказала Дженіс.— Думала на подарунки, а тепер сама жеру й не можу зупинитися. Ви сідайте, а я зара’ вернуся.

Страйкові здалося, що вона знову глянула на його ноги, коли виходила з кімнати з феном в одній руці й фініками в другій. Він сів у крісло, яке зарипіло під його вагою.

Інтер’єр маленької вітальні гнітив. На червоний ковролін з шарлатним візерунком поклали дешевий турецький килим кармазинового кольору. На червоних стінах висіли картини з засушених квітів і старі фото в дерев’яних рамках — чорно-білі й кольорові, вицвілі. Сервант напхано дешевими скляними фігурками. Найбільша скляна скульптурка — карета Попелюшки, запряжена шістьма скляними конями,— гордовито прикрашала собою полицю над електричним коминком. Вочевидь, під практичним одягом Дженіс ховалося романтичне серце.

Вона повернулася за кілька хвилин, несучи тацю з плетеними ручками, на якій було дві чашки чаю, вже з молоком, і таріль шоколадного печива. Акт приготування чаю, вочевидь, поліпшив гумор Дженіс і її ставлення до гостя.

— То мій Ларрі,— пояснила вона, перехопивши погляд Страйка, спрямований на подвійну фоторамку на маленькому столику біля крісла. На одній половині була світлина товстуна з сонними очима й зубами курця. На другій половині — фото білявої жінки, огрядної, але привабливої.

— А. А це...

— Моя менша сестра Клер. Померла в дев’яносто сьомому, рак підшлункової. Пізно діагностували.

— О, співчуваю,— сказав Страйк.

— Ой так,— глибоко зітхнула Дженіс.— Обох втратила майже водночас. Правду кажучи,— додала вона, сідаючи на диван (коліна гучно хруснули),— я оце вернулася сюди після Дубая, зайшла й подумала собі, шо треба виставить нові фотографії. Так сумно стало — самі мерці... Я у відпустці наробила гарних фото з Кевом і онуками, але ще не роздрукувала. Мені сусідський хлопчина друкує. Старим світлинам з Кевом і малими вже два роки, не те... Я дала хлопцю цю, як її, дошку пам’яті чи що...

— Карту пам’яті? — підказав Страйк.

— Та оцю. Сусідські діти з мене сміялися. Але шоб ви знали, Айрін ще гірша, вона батарейку замінити не може. То,— спитала Дженіс,— нашо ви хотіли зі мною поговорити ше раз?

Страйк не хотів наразитися на миттєву відмову й планував поставити питання про Сатчвелла останніми. Він дістав записник, розгорнув і почав:

— Після нашої попередньої зустрічі з’ясувалися деякі речі. Про першу з них я питав доктора Ґупту, але він не зміг допомогти, тож я подумав, може, ви зможете. Ви не знали чоловіка на ім’я Пікколо Риччі, якого іноді називали «Гнійним»?

— Бандит отой старий, га? — спитала Дженіс.— Жив був такий у Клеркенвеллі, але я з ним не була знайома. А нашо... а, то вам Айрін розповіла історію про фундамент, чи шо?

— Про що? — перепитав Страйк.

— Та то дурниця. Ходила чутка, ну, коли на початку сімдесятих Клеркенвелл весь перебудовували, шо найшли у фундаменті старого будинку замуроване в бетон тіло. І ото казали, шо буцімто це бандити з Маленької Італії таке робили в сорокові. Але Едді — ну, чоловік Айрін, вони тоді ше не одружилися, він будівельник... вони тоді й познайомилися в пабі, бо їхня фірма проводила там роботи... так Едді сказав, шо то байка, та й годі. Я сама в те й не вірила, а от Айрін, я так думаю, трохи й вірила,— додала Дженіс, вмочуючи печиво в чай.

— А як це пов’язано з Марго? — спитав Страйк.

— Ну, як Марго зникла, то казали, мо’, її поклали десь у відкритий фундамент і залили бетоном. У сімдесят четвертому році там ше багато будували.

— І люди казали, що її убив Риччі? — спитав Страйк.

— Ой ні! — зі здивованим смішком відповіла Дженіс.— Де Гнійний Риччі, а де Марго, ви шо? Просто ходила така чутка, от люди й вигадали про тіло в бетоні. Люди такі дурні бувають! Мій Ларрі мені казав... він теж був будівельник, шоб ви знали... казав, шо будівельники от точно помітили б свіжий бетон, коли вранці прийшли на майданчик.

— Ви знали, що Риччі приходив до клініки Святого Івана на святкування Різдва?

— Шо-шо? — з повним ротом печива перепитала Дженіс.

— Він і ще кілька чоловіків прийшли під кінець вечірки, наче для того, щоб забрати Глорію додому.

— Вони... шо?! — щиро здивувалася Дженіс.— Гнійній Риччі й Глорія? Та ви шо. Це тому шо... так, послухайте, не треба слухати Айрін, коли мова про Глорію. Айрін... вона не знає міри. Глорію вона ніколи не любила. Іноді таке плете... Я не чула, шоб у родини Глорії були якісь кримінальні кінці. Айрін «Хрещеного батька» передивилася,— додала Дженіс.— Ми перший фільм були дивилися в кіно разом, а тоді я ше сама двічі на нього ходила. Там Джеймс Каан,— зітхнула вона.— Мій чоловік мрії.

— Риччі абсолютно точно був на вечірці,— сказав Страйк.— Наскільки мені відомо, він прийшов аж під кінець.

— А, то я тоді вже пішла. Треба було додому до Кева. І шо, він ше живий, той Риччі?

— Так,— відповів Страйк.

— Мабуть, уже зовсім старий?

— Старий,— підтвердив Страйк.

— Але дивина. І шо Риччі тільки забув у клініці?

— Сподіваюся дізнатися,— відповів Страйк і перегорнув сторінку записника.— Також я хотів би поставити вам питання про Джозефа Бреннера. Пам’ятаєте родину, чиє прізвище ви помилково запам’ятали як «Аплторп»? Власне, я знайшов...

— Не може бути! — щиро вразилася Дженіс.— То яке в них прізвище насправді?

— Аторни.

— Аторни! — з полегшенням видихнула Дженіс.— Я так і знала, шо не Аплторпи. Кілька днів воно мені потім не давало спокою... Як вони там? Синдром ламкої Х-хромосоми в них, га? їх не забрали до притулку чи все ж...

— Досі живуть у своїй квартирі,— запевнив Страйк,— і наче непогано їм ведеться.

— Їх там хоч підтримує хтось?

— Про них дбає соцпрацівниця, і здається, що вона цілком на їхньому боці. І це підводить мене до наступного питання. За словами сопрацівниці, після смерті Ґіерма Дебора розповіла...— Страйк завагався.— Власне, зі слів сорцпрацівниці виходить, що Ґіерм проституював Дебору.

— Шо-шо він робив? — перепитала Дженіс. Усмішка злетіла з її обличчя.

— Дуже неприємно про таке думати, я розумію,— без емоцій відповів Страйк.— Коли я з нею розмовляв, Дебора згадала, що доктор Бреннер приходив до них додому. Вона сказала, що він велів... гм... велів їй зняти труси...

— Ні! — з інстинктивною відразою вигукнула Дженіс.— Ні, не може... це неправильно! Якби треба було їй оглянути інтимні місця, то це так не робиться. Це могло бути тільки в клініці.

— Але ж ви казали, що вона страждає на агорафобію?

— Ну, так, але...

— Самайн, її син, назвав доктора Бреннера «брудним стариганем».

— Е... але... ні, це... це точно був медичний огляд... мабуть, після того, як вона народила. Але його мала би проводити я, медсестра... ой, як ви мене засмутили,— збентежилася Дженіс.— Оце собі думаєш, шо все на цьому світі чула, але... ні, ви мене справді засмутили. Я просто в них одного разу була, оглядала малого, а вона мені й словом не обмовилася... але чого дивуватися, тато ж там був поруч, плів мені про свої відьмацькі чари. Бідолашна, мабуть, так боялася... ох, ви мене дуже засмутили.

— Мені дуже прикро,— мовив Страйк,— але мушу спитати: ви колись чули, щоб Бреннер відвідував повій? Чи ходили про нього такі чутки в Клеркенвеллі?

— Не було такого,— відповіла Дженіс.— Якби я таке почула, то комусь сказала б. То в нашій діяльності просто неетично. Всі жінки в районі були приписані до нашої клініки. Така жінка виявилася б пацієнткою.