На солодке були пампушки з медом, кисіль та узвар.

— Вибачайте, більше нічого не буде, проголосила Лизавета Іванівна.

— Ой, матінько моя, я на три дні наївся, — скрикнув один з гостей, огрядний дядько з червоним обличчям.

— Якби то так, — додала його жінка, — а то й до вечера не дотягнеш, знову їсти прохатимеш.

— Ну й нехай їсть на здоров’ячко!

— Так же ж лікар йому заборонив наїдатись. Каже, він має високе тиснення, посадив його на дієту.

— Це все лікарські вигадки, — відказав Василь Михайлович. — Ви так робіть, як мене один козак навчав, — їжте, казав, дієту і горілкою запивайте, і все буде гаразд.

— Чого ж ви самі до лікарів ходили, як ви їх лаєте?

— Того і лаю, що ходив. Знаєте, як ті лікарі роблять? Прийдете ви і почнете оповідати, що і де у вас болить, а він і не слухає. Треба зробити рентгенографію зі шлунку, каже. Принесете йому знімок, каже, ні, треба зняти другий — з легенів, а потім ще й з печінки. Так знимає все по черзі, а як зниме останні штани, тоді каже, звиняйте, добродію, я не годен вам допомогти, ідіть собі з Богом!

— Виходить, що ви відкидаєте медицину?!

— Відкидати не відкидаю, а тільки цур їй, тій медицині. Як дасть Господь повернутися на Україну, то всі хвороби самі щезнуть, а не щезнуть, то умру щасливий, що лежатиму в рідній землі.

Катря потиху оповідала Петрові:

— Василь Михайлович все бурчить та лається. Проте немає на всім світі добрішої людини. Кому він тільки не допомагає?! Кому працю підшукає, кому позичку зробить. Нащо далеко шукати, якби не він, ми б ніколи сюди не приїхали. І візу нам прислав і грішми допоміг.

— А вода все прибуває! — гукнув Михась.

Усі глянули в бік Ла-Плати. Вода підійшла під самі верби і було чутно її хлюпотіння.

— Сьогодні буде великий приплив, — мовив Василь Михайлович.

— Так і рибалки казали, — підтвердив Михась.

— Вони вже мають свої прикмети.

— Як ми були на Північному морі в Німеччині, то там на пляжі виставляли таблицю з розписом припливів і відпливів, сказала пані Олена.

— Тут це неможливо. У Ла-Платі вода прибуває і відбуває незалежно від морських припливів. Часом пройде тиждень і другий і вода не підходить близько, а буває день у день все заливає.

— Від чого це залежить?

— Хто його знає. Від вітру, від хвиль, що перегорожують вихід у море, від течій в океані, що перешкоджають Ла-Платі виливати туди свою воду.

— Ой, подивіться, подивіться, — скрикнула перелякано одна з жінок.

Вздовж дороги, що нею приїхали, йшов рівчак. Тепер вода заповнювала його і в деяких місцях виливалась широкими потоками.

— Ой, лишечко! Нас усіх позаливає!

— Не бійтесь, пані, небезпеки немає, — відказав Василь Михайлович, — проте треба потроху переноситись.

Усі взялися до роботи.

Столи, стільчики, лавки, тощо зносили на гору та складали на даху.

— Квочку, квочку ловіть!

Забрали на гору і квочку.

Лизавета Іванівна оповідала:

— Одного разу уночі прийшла вода. Усіх курчат потопила, тільки двоє врятувались. То тепер гляньте, де примостились.

На дереві, високо між галузками сиділо двоє рудих курочок.

— Цих уже вода не захопить.

Тим часом вода прибувала. Потайна, зрадлива, вона шукала ходу проміж деревами. Де точилась непомітно, де вривалась бурхливими струмками. Довгими лазурями обгортала пагорки, розливалась калюжами по траві. Земля ховалась, вода підступала, спокійна, могутня, і незабаром все навколо було затоплене.

Гості і господарі посідали на сходах, і перед наступом води пересідали щораз вище, аж під дашок.

— Тепер ми, як на пароплаві!

— А чи не попливемо ми разом з будинком?

— Немає страху, — заспокоював гостей Василь Михайлович. — Ми тут і не таке бачили. Колись зимою вода затопила стовпи вщерть, а вони мають три метри височини.

— Ух, яке страхіття!

— Добре, що сьогодні вітру немає.

Справді, на воді ані зморшки,

— Небо блакитне і сонечко сяє,

— Дивіться, як радісно хлюпочуться качки.

— А що це там пливе, як флотилія панцерників?

— Ой, ой, ой! Це ж наші свині! Куди це вони помандрували?

— Вони вже знатимуть, куди! Як вода спаде, вони повернуться, невперше їм трапляється.

Так розважались гості та вже починали нудитись у своєму полоні, коли Лизавета Іванівна запропонувала:

— Давайте заспіваємо. Заводь, Катрусю, а ми підхопимо.

— Ой, закувала та сива зозу-уля, — заспівала Катря несподівано сильним та чистим голосом.

— Раннім рано на зорі, — підхопив імпровізований хор з легкістю та музичністю, притаманною українцям, куди б їх не закинула доля.

Співали різних пісень, сумних і веселих, нових і стародавніх. Таких, що уложено над Дніпром і тих, що створено над Стриєм і таких, що ніхто не пам’ятає, де і коли вони постали.

Петро не раз відчував, як по спині йому пробігало тремтіння, і думав:

— Пісні, пісні, звідки у вас така могутність, що ви можете або навіяти на нас чорний сум, або збудити в нас яскраву радість? Чому ви так глибоко западаєте в душу і ворушите там найтаємніші струни?

І ще думав:

— Чому все складається не так, як треба? Чому б мені, наприклад, не закохатись у цій милій, мудрій дівчині? Слухав би її співи, дивився б у її очі, прозорі, як річки рідної країни? — І зі здивуванням ствердив, що від самого ранку не згадав ані разу про Чічіту.

Вода почала спадати так само несподівано, як і прийшла. Сонце ще тільки зібралось ховатися за обрій, як майдан знову зазеленів і між пагорками побігли струмки, тікаючи до річки.

А ще через півгодини гості розходились по твердій землі, на якій вже не було й болота.

Чічіті ніяк не вдавалося вирівняти свій фінансовий стан. Скільки вона не шукала, відповідної посади не траплялось.

Тричі викликали її до студії, і щораз не їй справляло менше приємності! Заробіток з нього був мізерний, а часу відбирало чимало. Щоправда часу Чічіті не бракувало, але сидіти в студії годинами, чекаючи поки покличуть, або повторювати по кілька разів ту саму сцену було дуже нудно.

Крім того, одного разу, як фільмували загибель пароплаву і наладовування човнів, Чічіту хтось штовхнув так, що вона впала. Директор казав, що сцена вийшла дуже натурально, але сукня Чічітина замастилась і один черевик зовсім покривився. Спробуй купити такі черевики на заробітки від здіймання!

Орландо не брав участи у сценах, що тепер було фільмовано, і Чічіта ніде його не зустрічала. Їй було дивно, що він не шукав нагоди її побачити, бо інстинктивно відчувала, що вона йому сподобалась. Про свою пригоду з ключем вона нікому не оповіла і, їдучи до студії, вмовляла сама собі, що не хотіла б здибати Орландо, а як бачила, що її бажання сповнювалось і Орланда у студії не було, то почувала неприємне дряпання в грудях.

— Ти чогось не така, як завжди? Що з тобою? — допитувалась Лолі.

— Дурниці, це твої вигадки. А турботи мої ти сама знаєш.

— Турботи твої від твоєї дурости!

— Що ти мені закидаєш?

— Чому, наприклад, ти уникаєш знайомства з Гонсалесом?

— Цебто з твоїм носорогом? Нащо він мені здався? Зрештою, як ти вже так настоюєш, то я можу тобі зробити цю приємність.

Лолі в момент улаштувала зустріч.

Здибались у Палермо[5], куди Гонсалес приїхав на своєму авті, сам, без шофера.

Він запропонував поїхати поза місто і, поки їхали парком, все чогось оглядався.

По дорозі запросив дівчат до другорядної кав’ярні, де було дуже мало людей і не було музики.

— Можна принаймні побалакати, — мовив він, виправдуючи свій вибір.

Проте балакав він дуже мало, більше мовчав і вперто дивився на Чічіту.

— Розглядає, мов телицю на ярмарку. Носорог і теличка, — подумала Чічіта і засміялась.

— Чого ти регочеш? — спитала Лолі.

— Пригадала собі щось кумедне зі звірячого життя.