— Біжу, Біжусіта! Пам’ятаєш мене, Біжу?

Він нахилився, погладив Біжу і повторив:

— Я зайду пізніше.

Петро зачинив двері.

— Хто це такий? Звідки його знає Біжу? — міркував він. — Певно знайомий тітки Ельвіри, у якої Біжу зоставилась влітку. Це припущення не цілком вдовольняло Петра. Його опанував неспокій. Слухати концерт не хотілось. Він пригадав, що Чічітина «хвилинка» може тривати довго і пішов додому вечеряти, залишивши картку, в якій обіцяв зайти перед дев’ятою годиною і прохав Чічіту, щоб була готова до виходу.

Коли він повернувся, Чічіта, причепурена, весела, скочила до нього і чоломкнула його в шоку.

З радощів Петро злетів понад хмари та ще швидше впав звідти.

— Я виходжу заміж! — скрикнула Чічіта.

— За кого?

— За мого найдоржчого Леона!

— Це він приходив? — зрозумів Петро.

— Так. Ти ж його бачив? Правда, що кращого немає на світі? Він прилетів по мене з Чілі і забере мене з собою.

— А я?

— Ти? Ти будеш радіти моєму щастю.

— Я не зможу жити без тебе!

— Не кажи дурниць! Через два-три місяці ми повернемося до Буенос-Айресу, і ти будеш приходити до нас у гості. Звичайно, не так часто, як тепер. Леон дуже заздрісний. Уяви собі, він навіть до тебе віднісся з підозрою.

Вона голосно засміялася.

— Може, ти й справді не такий вже маленький хлопчик, як мені здається? Ну, не сердься! Я тебе дуже люблю. Справді! Не ображайся на мене! Вибач мені також, що я не піду з тобою до Рексу. Мене чекає Леон.

Петро вийшов на вулицю приголомшений. Він не завернув, як завжди, на освітлену Санта-Фе, а пішов праворуч, напівтемними вуличками до парку Палермо. Як непритомний, блукав він по безлюдних алеях, не зважаючи на сильний вітер, що розвівав йому волосся. Його взяв відчай. Вже не раз виходив він від Чічіти збентежений і засмучений докраю. Але тоді в ньому жевріла надія, хоч ледве помітна іскра надії. Тепер вона згасла.

Він налапав у кишені квитки до кіно з люттю подер їх і кинув. Вітер підхопив їх і закрутив у повітрі. Якби можна було все так пошматувати і розвіяти. Все?.. Чи всіх? Вбити Леона, Чічіту, себе! — На це він нездатний, він не відважиться на рішучий вчинок. Він може тільки мовчки мучитись.

Несвідомо вийшов він на Авеніду Альвеар.

Зненацька зовсім зблизька в очі вдарив сліпучий ліхтар. Петро шарпнувся, відскочив, але запізно. Щось вдарило, штовхнуло. Пекучий біль пробіг від голови по всьому тілі. Густа чорно-зелена хвиля підхопила, легко підкинула кудись високо і скинула у прірву. Все зникло.

***

Петро опам’ятався у себе на ліжку. У присмерку розглянув знайому кімнату, але за хвилину темно-зелені хвилі знову підійшли, підхопили, і він поплив. Як легко і приємно! Вік би так плавати! Але що це там за темна пляма? Ох, вона присувається щораз ближче: це чорне провалля, куди несе його невблаганна хвиля. Ніщо, ніщо не може його спинити! Як тремтить серце! Ще мить і він летить з кручі.

Де він? Навколо тиша. Хто це шепоче? Хто схилився над ним? Мати? Катря?

Обидві постаті злились в одну і розпливлись серпанком. З серпанку виникли спіралі, кружала, овали. Це не звичайні овали, це очі, сірі, карі, чорні. Ті чорні — пристрасні, жорстокі. Вони вперто дивляться, палять поглядом. Куди від них сховатись? Під цей високий бурун, що котиться здалека? Він наближається, росте, спадає. Другі вали підходять і боляче вдаряють по голові. Біль, то гострий, то тупий мучить голову, мучить все тіло.

— Мамо, болить, — стогне Петро.

Ніжні руки поправляють подушки, підносять до уст склянку. Біль стихає. Все гине у темряві.

Так минає час, години, дні, ночі...

Раптом все щезло: буруни, вали, спіралі, очі. Петро прокинувся, немов нічого не сталося, і тільки щось підсвідоме затримало його у ліжку.

В сусідній кімнаті розмовляли.

— Мамо! — покликав він.

Мати увійшла навшпиньках.

— Як ти себе почуваєш, синку?

— Чудово, — скрикнув Петро і хотів підвестися.

— Лежи, лежи! перелякалась мати. — Лікар заборонив ворушитись.

Хто це заглядає v двері, такий знайомий і такий несподіваний?

— Василь Михайлович! — скрикнув Петро.

— Він самий, — сказав той, входячи до кімнати. — Та ви я бачу, зовсім очуняли. Ну, гаразд. А то я приїхав провідати Катрусю, та й довідався, що ви ну, просто одним словом, охляли.

— Скільки часу я пролежав? Тиждень? Місяць?

— Те, те, те, це колись так бувало, — відповів Василь Михайлович. — Тепер і похворіти не дадуть людині. Зараз тобі впорскнуть сульфаміду, пеніциліну, зашмагають вітамінами. Хоч не хоч, а видужуй, або вмирай.

— Три дні лежав непритомний, — промовила мати, з обавою поглядаючи на невгомонного Василя Михайловича. — Три дні, тільки три дні пройшло від того, страшного вечора, коли сталось непоправне! — Як принесли тебе, думала, що ти неживий. Увесь обмащений кров’ю, розхристаний.

— Добре, що зовсім не розколошматило,— вставив свою репліку Василь Михайлович.

Петро поворухнув головою, руками, ногами, усіма пальцями. Здається усе на місці, — втішено ствердив він.

— І чого вас лиха година понесла вештатись вночі по Палермо? — докоряв Василь Михайлович, не звертаючи уваги на материне попереджуюче підморгування.

Петро пригадав, яка була причина його мандрівки, але, дивна річ, не відчув того відчаю, що був опанував його тоді.

— Де Катря? — спитав він.

— Спочиває. Вона мало спала вночі, помагала тебе доглядати, — відповіла мати.

Петро помітив синяки під її очима, — Вона, мабуть, і зовсім не спала ці ночі, — подумав він.

— Скільки турботи я вам наробив! — переповнений вдячністю, він взяв материну руку і поцілував.

Не призвичаєна до синових пестощів, вона зніяковіла і заметушилась:

— Лежи, лежи тихенько, щоб не зсунулась перев’язка з голови. Ми краще підемо.

— Ні, ні, їй-богу, я вже зовсім видужав. Відчиніть віконниці, щоб було світло у хаті.

Мати нерішуче подивилась на Василя Михайловича.

— Розумне бажання, — відповів той. — Буде вже в присмерку марудитись.

Він відчинив вікно, і світло залило кімнату. Соняшні промені задирливо розбіглись по усіх кутках і веселими цятками застрибали по стінах.

У вікні було видко блакитне небо і мереживо білих легких хмарок.

Разом з пітьмою остаточно розвіявся жаль. Як не намагався Петро викликати трагічні почуття, що так недавно володіли його душею — їх не було. На місце їх прийшла втіха, що його не вбито, не покалічено, що він живий.

Він дивився у вікно і вбачав за ним великий шлях, що широкою смугою йшов через усю землю кудись далеко, далеко.

Безмірна спрага життя наповнила усю його істоту. Ніхто і ніщо не забороняє йому іти тим шляхом, куди він схоче. Нехай мета невиразна і туман застилає далечінь, вона притягає і вабить.

Хіба не від нього залежить здобути усе те, що вона таємниче обіцяє?

Кінець.

_______________

Se terminó la impresión de este libro el día 28 de Febrero de 1951 en los Talleres Gráficos “Champion” J. V. González 2375, Buenos Aires