Вернулись уже поночі, повечеряли та полягали спати, прирікаючи, що встануть удосвіта.

Петро дійсно прокинувся раненько, а Роберто так міцно спав, і таке безтурботно-спокійне було його обличчя, що Петрові шкода було його будити. Він одягнувся тихенько і пішов на долину, а тоді і з дому у подвір’я.

Там він, не дивлячись па ранню годину, зауважив таких, що прокинулися раніше від нього. Два робітники запрягали коней до брички, а дон Вісенте позирав на них господарським оком і давав розпорядження.

Побачивши Петра, він підійшов до нього.

— Раненько прокинулись. Та воно і краще, — похвалив він. — Ранок тут найліпша пора.

— Правда, — відповів Петро, вдихаючи чисте повітря.

— Так ви українець?

— Українець.

— І давно приїхали до нашого краю?

— Ще дитиною, батьки привезли мене, коли мені було два роки.

— То ж то я бачу, що ви балакаєте по-тутешньому, мов справжній кріожо. А тут у нас працює ваш земляк, так з ним важко порозумітись.

— Земляк? Справді? — зацікавився Петро. — Що саме він робить?

— Він куровод, доглядає наші кури. Як хочете його бачити, то підіть до курника, ось туди за комору. Він уже працює.

Петро пішов у показаному напрямкові і ще здалека почув, як хтось гукав українською мовою:

— Рудий, рудий, куди ти, скажений! А тебе, зозулястий, куди несе, такий, сякий, непарений!

Петро зайшов до курника і побачив високого худорлявого чоловіка, що мітлою заганяв курчат до клітки.

— Здоровенькі були, добродію, — привітав Петро.

— Невже земляк? Ото Господь радість післав.

— Кого це ви лаяли?

— Та курчат… тільки з ними й розмовляю, бо по-тутешньому ні бу, ні му.

Познайомились, розбалакались. Виявилось, що Андрій Науменко приїхав недавно з Франції, де прожив двадцять років та був там непогано улаштований. Працював в асекураційному товаристві, жінка давала лекції співу. Війна все перевернула. Вирішили шукати щастя за океаном.

— То ви тут з дружиною? — спитав Петро.

Науменко зніяковів.

— Так, тільки це, властиво, складна історія, — відповів він, ухиляючись.

Петро не допитувався. Тільки потім, зустрічаючись щоденно з Петром, під час побуту в «Санта-Кларі», та пізнавши його краще, розповів Науменко про свою родинну драму.

— Приїхали ми сливе без грошей. Шукали інтелігентної праці, але без мови та без фаху улаштуватись трудно.

— Коли б я був інженер або технік, а то урядовець! Кому потрібний урядовець п’ятдесяти років та ще без мови? Те саме з жінкою. Вона вчилася в Парижі, в консерваторії, гарно співає, але тут її ніхто не знає. Щоб знайти ангажмент чи учнів, треба мати знайомства. Час іде, а жити якось треба. Я був радий, коли знайшов цю працю. Сільське господарство моя давня мрія. Ще на Україні думав розводити курей у великому масштабі. Може тут надбаю досвіду та колись почну таки працювати для себе. Країна мені подобається, нагадує Україну степами, просторами, блакиттю неба... А жінка сільського життя не сподобала. Вона не визнає нічого, крім великого міста. Найнялась куховаркою. Родина, для якої вона працює, невелика, господарі молоді, розуміють її стан. І все ж таки трудно. Не можуть вони пояснювати всім, що їх служниця, властиво, сама пані, або садити її з собою за стіл. Не всі гості на це погодяться. Дочка моя... надзвичайна дівчина, самі колись побачите. Вона мене шанує і любить, але мати це мати. Тай куди б я її взяв? Хіба їй тут місце на естанції? Її життя тільки починається, їй треба його творити, а не гаяти час у селі.

Так оповідав Науменко Петрові, і він розумів його і співчував його горю.

Вже давно почався день, але в спальні Чічіти ще панував присмерк і сон. Вікна були завішені, всюди лежали у безладі спідниці, панчохи та інший жіночий одяг, на столі в’янула китиця квітів, що її недбало кинула з вечора Чічіта, а сама вона спочивала на ліжку. Скрегіт трамваїв, гудки авт, крик вуличних продавців, увесь той гомін міста, що вдирався до неї з вулиці, не турбував її.

Навіть Біжу не витримала. Залишила своє місце в ногах господині, зіскочила з ліжка та сіла на підлозі при голові Чічіти, не зводячи погляду з її обличчя, чекаючи, коли ж, нарешті, вона розплющить очі та покличе її.

Хтось задзвонив. Біжу наставила вуха. Чічіта здригнулась, але не прокинулась.

Дзвінок задзеленчав удруге. Чічіта підвелась, подумала спросоння: «Певно, якийсь ралунок», перевернулась на другий бік і накрила голову подушкою.

Дзвінок не замовкав. Біжу вибігла в передпокій та гавкала пронизливо. Довелося встати і підійти до дверей.

— Хто там? — сердито спитала Чічіта.

— Це я, Лолі. — Почула вона і відчинила.

Долі вскочила жвава, весела.

— Невже ти спала? Нечувана річ! — скрикнула вона, забуваючи, що й сама частенько спить до обіду. А в мене новини, новини... Зараз ми з тобою поїдемо фільмуватись.

— Як? Куди?

— До студії Aproc, у Мороні. Пам’ятаєш, я давно казала тобі, що роблю старання. Сьогодні мене повідомили, щоб я спішно приїжджала прямо в студію і привезла з собою ще одну елегантну фігурантку. Я зразу згадала про тебе...

Почались поспішні збори. Поки точилась вода до ванни, вибиралось відповідне убрання. З шафи вилітали сукні, черевики і різні капелюхи, з соломи, з мережива, з квіток.

Нарешті туалет було закінчено, і дівчата зібрались виходити.

— А Біжу? Може б забрати її з собою? — згадала Чічіта.

— Як же ми повеземо її в автобусі? Нехай іншим разом, коли нас хтось повезе автом.

Бідна Біжу даремно махала хвостиком. Навіть їсти їй не дали. Молоко вже прокисло, а нічого іншого не було.

***

— Я маю переконання, що ти зробиш кар’єру, — казала Лолі під час подорожі до студії. Ти гарна і дуже елегантно одягаєшся. Навіть Алонсо це ствердив.

— Який ще Алонсо?

— Дивіться на неї... Я ж тобі сто разів оповідала. Наш домовласник. Він бачив тебе, коли ти приходила до мене і закохався з першого погляду. Хіба ти його не пам’ятаєш?

— Той старий товстюк, що подібний до носорога.

— Він зовсім не такий старий та поганий. Навіть дуже імпозантний, та воно і не дивно при його міліонах.

— Вже й міліони?

А ти думаєш? Крім дому, де ми мешкаємо, він має ще 16 домів, декотрі по 10 поверхів. А фірма його, Алонсо і Прієто — імпортує найкращі шовки та вовни.

— Нехай собі імпортує, а ми вже приїхали, — скрикнула Чічіта.

Дійсно, автобус зупинився перед групою будинків, що блискотіли на сонці новими, дуже білими стінами, бо, видко було, вони виросли щойно, серед покищо малозабудованої околиці. Над широкою брамою півкругом висувався напис: «Кіностудія Aproc».

Дівчата увійшли до бюра студії, де гарненька секретарка записала їх прізвища та запропонувала пройти у подвір’я й почекати, поки покличуть. Там зібралось біля сотні чоловіків та жінок. Дехто сидів на лавках, дехто стояв.

Лолі почала допитуватись.

— Довго треба чекати?

— Як коли, часом і кілька годин пройде.

Чічіта пригадала собі, що не снідала, і почала шукати, де б щось попоїсти.

Кав’ярня студії містилась поблизу у гарному кіоску під очеретяним дахом, але крім черствих сандвічів та зимних напоїв там нічого не знайшлося. Треба було цим задовольнитись, бо до найближчого ресторану було щонайменше два кілометри.

Нарешті у подвір’ї з’явився чорнявий чоловік у кратчастому піджаку і став вибирати фігурантів. Покликав і наших дівчат і розпорядився:

Прошу пройти до сету нумер два.

Сет був частиною великої будови, що стояла у подвір’ї і була поділена на відділи — сети.

— Стіни тут глухі і товсті, щоб можна було фільмувати скрізь одночасно, — пояснив один фігурант — давній служака.

З’явився директор, нервовий, худорлявий, чимсь незадоволений. Він скерував частину фігурантів на підвищення, де стояли різні меблі, як у салоні, фотелі, столики, фортепіяно. Розмістив людей. Лолі і Чічіті запропонував сісти спереду.