Ельвірі часто снилось, що вона літає. Вона любила ці сни і сподівалась, що тепер переживе їх у дійсності, але теперішня подорож не мала нічого спільного з тими снами. Почуття льоту — не було. Літак ніби висів у повітрі і коли б не гудіння моторів та зміна пейзажу, то було б трудно повірити, що він посувається зі швидкістю понад 400 кілометрів на годину.

Зелені чотирикутники зникали. Барви робились одноманітними. Поверхня землі виглядала тепер як площа, брукована брунатними плитами. Часом на брунатному тлі рисувалась покручена лінія річки або контури міста.

Покоївка прилаштувала маленькі столики і принесла сніданок: каву, канапки, помаранчовий сік.

Голос, що ніби виходив зі стелі, промовив:

— Ми знаходимось на висоті 4.000 метрів. Наближаємось до міста Мендози, звідки почнемо переліт через Кордільєри.

На брунатному тлі вирисувалась блискуча біла пляма.

— Це знаменитий солончак, що лишився на місці озера, — пригадала Ельвіра, потім побачила нарис Мендози, але ані будинків, ані садків що ними славиться Мендоза, розглянути було не можна.

Чотирикутники зникли, на місце їх вирішувались кучеряві лінії гір.

— Бу-бу-бу, — гудів літак, набираючи висоту. Зненацька Ельвіра побачила просто перед собою високі гори, що заступали їм дорогу.

Літак простував на них, і перед його рішучим наступом гори розступились і станули поруч, але так близько, що думалось — ось-ось літак зачепиться за них крилом. Червоно-брунатні скелі були присипані снігом і блискотіли на сонці, як діяманти. Десь далеко долі плавали маленькі хмарки і під ними в яру вилася річка так глибоко під кручами, що не можна було бачити, чи є в ній вода.

Дивна річ, у Ельвіри крутилось у голові, коли вона дивилась з балькону з четвертого, п’ятого поверху, а тепер вона спокійно гляділа в провалля з висоти шости тисяч метрів, і ніякого неприємного почуття не було, тільки радість і гордість за людину.

Незримий промовець проголосив:

— Ліворуч — Аконкаґуа, найвища точка Кордільєрів. Зовні — температура повітря — чотири ступні морозу.

У сальоні було тепло і затишно. Аконкаґуа заглянув у вікно, блимнув на сонці старою сивою головою і зник.

— Просимо прив’язатись пасом до фотелів. Ми переїхали через Аргентинсько-чілійський кордон і починаємо спускатись.

Ельвіра глянула на годинник. Три години пройшло, як вони вилетіли з Буенос-Айресу. Кордельєри перелетіли вони за двадцять хвилин. Колись військо Сан Мартіна потребувало шість місяців для свого славетного переходу.

Широкою спіралею кружляв літак над Сант-Яго, чілійською столицею. Щораз краще було видко вулиці, окремі будинки, авта, дерева.

Нарешті земля присунулась зовсім близько. Літак впав на неї, м’яко підскочив і рівно опівдні під’їхав до аеростанції.

Орландо сидів з Луїзою в ресторані готелю, де вони мешкали під час свого перебування в Чілі. Вони мовчки кінчали обідати. Луїза крадькома поглядала на Орланда. Видко було, що його думки були далеко. Між бровами різко зазначилася зморшка. Як вона була їй знайома, та зморшка! Колись вона знала, як її розправити. Колись!.. Тепер вона безсила.

Луїза повела очима по їдальні, і погляд її спинився на дзеркалі, де відбивався їх стіл. Як гарно виглядав Орландо! Роки, минаючи, не пошкодили його вроді. Сивизна, що почала торкати його кучері, тільки оздоблює його голову. А вона? Загалом її постать виглядає непогано. Світло-сіра сукня і темно-золоте, по-мистецькому помальоване волосся гармонізують дуже добре. Але обличчя! Як добре знала Луїза його дефекти. Скільки разів з болем, з розпачем розглядала вона його в дзеркалі. Зморшки, мішки під очима. І самі очі, тьмяні з пожовклими білками, Хіба це ті самі очі, що були колись такі прозорі, такі повні життя?

Подали каву.

— Що ти збираєшся робити після обіду? — спитала Луїза.

— Поїду до театру. Хочу подивитись, як виходять нові декорації. Ти поїдеш зі мною?

— Ні, я краще полежу, я не дуже добре почуваюся.

Луїзі здалось, що Орландо зітхнув з полегшенням. Та й не дивно. Напруження їхніх відносин втомлює й пригнічує.

Коли Луїза переходила через голь, служник подав їй візитівку:

— Ця пані хоче вас бачити в дуже пильній і поважній справі, як вона каже. Я попрохав її зачекати в бібліотеці, поки ви скінчите обідати.

— «Ельвіра Лопес Ередія», — прочитала Луїза незнайоме для неї ім’я. Певно переводить збірку, або прохатиме про участь в доброчинній виставі, подумала вона. У бібліотеці назустріч їй з крісла підвелась жінка. Луїза помітила, що вона була дуже бліда і що губи її злегка тремтіли.

Про що говорили ці дві немолоді жінки, що так по різному прожили своє життя? Які слова знайшла та, що ніколи не знала кохання? Які почуття збудила в тій, що поставила кохання понад усе? — це назавжди лишиться таємницею.

Вони говорили недовго, але на прощання обнялись, як сестри.

Ельвіра повернулася до Буенос-Айресу поважна й замислена, і того самого дня поїхала до церкви Матері Божої у Новій Помпеї. Навколішках ввійшла вона по сходах на другий поверх до каплиці, де стоїть чудотворна статуя Пречистої Матері, і молилась там довго і палко.

Луїза того самого вечора мала довгу розмову з Орландо, йшла та розмова від серця до серця, як вже давно не бувало між ними.

Луїза повідомила про своє остаточне рішення від’їхати до Еспанії, звідки вона походила і де мешкали її сестри. Вона вмовляла Орландові, що його обов’язок бути не біля неї, а біля тієї, що буде матір’ю його дитини, і піклуватися створінням, яке незабаром увійде у життя.

Орландо врешті погодився з нею, не відразу, але трошки скоріше, ніж вона сподівалась.

Луїза вирішила не зволікати свого від’їзду. Вона хотіла, щоб між її минулим і тим, що буде лише спогадом про колишню славу й щастя якнайшвидше ліг океан.

Катря переїхала до Чубаренків, і Петро почував задоволення, що його завжди спричиняє виконання обов’язку. Тепер він міг спокійно повернутися до Чічіти.

Відносини його з нею також тішили його. Видко було, що вона шукала його товариства, не лаяла його і не висміювала. Тільки не дозволяла висловлювати своє почуття.

— Я так давно кохаю тебе, Чічіто! — починав він.

— Давно! Отож я й кажу, що незабаром немовлята будуть вважати себе за наречених..

— Не глузуй з мого кохання!

— Дай спокій! Яке там кохання! Стільки про нього балачки! Може, його і немає зовсім на світі. Досить тобі, що я до тебе приязно ставлюся.

І Петро вирішив чекати. Там, з часом, він знайде нагоду виказати, що він не дитина.

Одного дня Петро купив квитки до Кіно-Рексу, щоб іти туди разом з Чічітою, і пішов попередити її.

Він зустрів її в дверях.

— Дуже добре, — зраділа вона. — Якраз мала охоту побачити Інгрід Бергман. Заходь і зачекай. Я зараз повернусь, і будемо пити каву.

— Тільки не барись.

— Ні, ні, я за хвилинку прийду.

Петро увійшов, улаштувався у фотелі і залучив радіо.

Солодкий тенор заспівав:

«Моє палке кохання,

Ти було мука, згуба і страждання

Й спалило все...

Все знищено, розсіяно,

Загублено, розвіяно...»

Петро не мав настрою слухати трагічні вигуки. Він перевів вказівку і з приємністю почув, що передаватимуть концерт Чайковського. Зручно примостившись, він приготувався слухати улюблену музику.

Коли це хтось подзвонив.

— Кого це приніс чортяка? — з досадою подумав Петро.

Відчинивши двері, він побачив елегантного чоловіка, який запитав про Чічіту.

— Вона вийшла, але повинна незабаром повернутись. Що я маю їй переказати?

— Нічого, я зайду другим разом.

В цю мить у передпокій вбігла Біжу. Вона спинилась на хвилинку, розглядаючи новоприбулого.

— Біжу! —і покликав той.

Песик кинувся до нього, махав хвостиком, підстрибував, скавчав від втіхи.