— Звертай, звертай! Дивись не наїдь, — кричить Петро, але вже пізно. Гостра струя смороду бризкає в повітря. Добре, як не трапила на колесо або на підніжку, бо не легко змити смердючий плин.

Сонце вже стояло впрост над головою, коли Петро побачив у степу купку дерев та серед них декілька будинків.

— Це Санта-Клара, наша знаменита естанція, — промовив Роберто. Ось ми й приїхали.

Широкі ворота були відчинені, вони заїхали у подвір’я і спинились перед головним будинком.

Просто і міцно був він збудований, але стояв вже давно і чимало дощів та бур витримали його старі стіни. На усіх вікнах були міцні залізні ґрати, бо будувався він тоді, коли індіяни складали ще поважну силу і небезпечно було меншати серед степу. Лишень одні двері вели до дому, також за старим звичаєм: менше дверей, легше сторожити.

На порозі зустрів їх дон Паскуаль, що його обов’язком було доглядати дім.

Видно було, що доглядав він не дуже дбайливо. І великий присінок і ще більша їдальня робили враження занехаяння і пустки. Стародавні невкладисті меблі були присипані порохом. Стіни в плямах, підлоги незаметені і брудні.

— На горі веселіше, — підбадьорив Петра Роберто, ведучи його по цегляних сходах на другий поверх. Вони опинились у сінцях зі скляною стелею, куди виходило декілька дверей.

— Тут аж шість кімнат, але тільки в одній є дротяні сітки на вікнах. Якщо ти нічого не маєш проти, то ми будемо спати тут удвох, бо в інших загризуть комарі, — казав Роберто, відчиняючи двері до одної спочивальні.

—Гаразд, — відповів Петро, — мені тут дуже подобається.

Дійсно, покій, що вони до нього увійшли, був дуже гарний і вражав несподіваним комфортом. Здавалось, що його було перенесено з якогось модерного будинку в Буенос-Айресі. Нікелеві ліжка, меблі з ясного дерева, гарні килими на стінах і на підлозі.

— Це єдина «культурна» кімната, — пояснив Роберто. — Батько мій хотів відновити увесь дім та щось не погодився з дядьками, з якими дістав естанцію в спільну спадщину, то так на цьому й скінчилось. Давай почистимось трохи, та ходім на долину, дон Паскуаль дасть нам щось поїсти.

Виявилось, що дон Паскуаль кухарює краще, ніж доглядає за домом. І яєшня і печене м’ясо були дуже смачні, а може видались такими з дороги.

Після обіду Роберто скомандував:

— Тепер зробимо добру сієсту[2] та й за науку!

Так і було сповнено. Трохи відпочивши, узялись за книжки і просиділи за ними аж до ночі. На другий день знову студіювали і зранку і після обіду, аж поки Роберто не сказав:

— Здорово ми з тобою посунули науку! Час звести дух, бо задуримо памороки. Як ти поставишся до моєї пропозиції — проїхатись верхи?

— Дуже прихильно.

Вони вийшли на подвір’я, і Петро тільки тепер, як слід, роздивився навколо.

Крім старого дому, де вони спинились, Петро побачив ще декілька покривлених будівель, а трохи віддаля невеликий дімок, що, видно, був збудований не дуже давно.

— Там живе дон Віценте, управник, що керує всім господарством естанції, — пояснив Роберто. — Ходім до нього привітатись, бо буде велика образа, як цього не зробимо.

Вони знайшли дона Вісенте у патіо[3]. Він потягав через срібну дудочку мате[4], що йому подавала донья Енкарнасіон, його жінка. Дон Вісенте наказав їй шикувати мате для гостей, а сам почав докладно розпитувати про здоров’я батьків, дядьків та інших родичів Роберто.

Той відповідав і сам робив відповідні запитання, а посидівши і побалакавши, скільки належало, промовив:

— Дон Вісенте, ми бажали б проїхатись верхи, звеліть, прошу вас, осідлати коней.

— Вже зроблено, — відповів управник, задоволений, що молодий хазяїн просить його розпорядження, а не сам дає його. — Я знаю, що тут це єдина розвага. Тільки я вибрав не дуже спокійних коней, бо я знаю, що ви вмієте їздити. Але може ваш приятель воліє смирнішого коня?

— Мій приятель українець, має козацьку степову вдачу, коня не злякається.

— Тоді добре, — погодився дон Вісенте, і повів хлопців до невеличкого загону, де стояли, вже осідлані, два молоді жеребці. — Вибирай, який тобі більш до вподоби!

Петро підійшов до високого карого красуня — і взяв його за вуздечку. Роберто похвалив його:

— Добре вибрав, не жеребець, а золото. Та й для мене не поганий зістався, — додав він, ляскаючи по шиї темно-сірого коня, що кивав головою, ніби погоджуючись з такою оцінкою.

Вони легко скочили в сідла і виїхали на дорогу, що йшла через естанцію, але незабаром з’їхали з неї і поскакали просто по степу, без мети і без напрямку. Вони перестрибували через рівчаки, зривали на повному галопі квіти, збивали батогами вишневі ґурґулі реп’яхів.

Нарешті, енергія, що скупчилась в їх молодих тілах, трохи вичерпалась, і вони поїхали спокійно.

— Я, властиво, перший раз в житті знаходжуся в справжній естанції, — сказав Петро, — і мені цікаво докладніше пізнати її життя та устрій.

— Радо розповім тобі все, що знаю сам, — відказав Роберто, — та, властиво, мало що є до розповіді. Як бачиш, степ обгороджено дротом та поділено на загони, більші та менші, що також обгороджені. Тут пасеться худоба: корови, вівці, коні.

— Якого розміру загороди?

— На модерних естанціях їх роблять по 20-30 гектарів, але у нас ще ведеться по старовинному. Більшість загород по 500, 600 гектарів, а в двох найбільших навіть понад тисячу у кожній.

— Скільки ж усього гектарів в цій естанції?

— Приблизно, одинадцять тисяч.

— О, я не знав, що ви такі багаті.

— Це так здається. Дід був справді багатий, сам господарював, сам набував. Мав шестеро синів — мого батька та п’ятеро дядьків, що спільно йому наслідують. Господарювати ніхто не хоче, а грошей усім треба. Дон Вісенте тут цар і бог. Господарює, як хоче. Але нема де правди діти: господарює непогано. Впровадив деякі нові галузі. Бачиш, там пасуться плямисті корови, це підігрі, і ми отримали за них першу нагороду. Коні також, як бачиш, добірні, їх виховують для гокею та поло, і ціняться вони дуже високо.

— Хто ж за цим усім доглядає? Я зовсім не бачу людей.

— Як не бачиш? Там біля дому, де ми спинились, мешкають у коморі дванадцять робітників, нежонатих, а по степу, поглянь, стоять самітні хатки, у кожній живе пастух з жінкою та родиною. Вони доглядають худобу. Хати побудовано на тому місці, де сходяться чотири загони,

— Себто на три або й чотири тисячі гектарів — один пастух? Хіба ж це можливе?

— А що їм доглядати? Вони об’їжджають свої дільниці верхи, часом тільки злізають, щоб допомогти станути на ноги якійсь дурній вівці, що впаде та з огляду на свою довгу вовну не може сама підвестися. Дивляться, щоб була вода у ночвах. Воду наганяє вітряк — з криниці. В зимі і цього клопоту немає, бо оці рівчаки, що тепер сухі, під час дощу — справжні річки, що по них стікає вода до лагуни, де вода ніколи зовсім не пересихає.

— А хто доїть корови?

— Ніхто. На нашій естанції нема молочного господарства. Тільки те, що потрібно для вжитку робітників. Є естанції, що спеціяльно цим займаються. Ми далеко від залізниці, нам це не виплачується.

— Скільки всього худоби?

— Скільки тепер, не знаю, вже давно провадився підрахунок. Робиться він раз на рік восени і майже завжди з моєю участю. У дядьків синів немає, а самі вони не дуже охочі до праці, як я вже казав. Коли будеш мати охоту, то приїдемо разом восени, тоді зможемо і полювати. Там, на краю естанції, є велика лагуна, де багато качок, та й іншої дичини чимало.

Ніби для ствердження його слів с під ніг коня Роберта пурхнула дика курка. Переляканий кінь шарпнувся і став дибки.

Роберто не випав з сідла, приник до коня, злився з ним в одну істоту і легко заспокоїв його.

— Ти справжній ґаучо, — захоплено вигукнув Петро.

— Пусте, — відповів Роберто та пустив коня галопом. Петро почвалав за ним.