Спочатку усі почували себе якось вимушено, як то буває у товаристві малознайомих людей, але потроху, завдяки Робертові, що був у добрім настрої та потрафив і других розвеселити, зав’язалась загальна балачка, і жарти, і смішки залунали у повітрі. Петро дивувався, як вільно розмовляла Катря, як швидко вивчила мову. Хто б подумав, що і року немає, як вона приїхала до Аргентині. Він помітив також вперше, що вона може заливчасто сміятись, закидаючи голову.

Донья Енкарнасіон запропонувала молоді потанцювати і залучила радіо. Пропозиція сподобалась. Хлопці по черзі запрошували до танцю дівчат і витанцьовували болеро, танго і вальси, не почуваючи втоми, аж поки донья Енкарнасін не проголосила:

— Дівчатам час додому. Батьки будуть непокоїтись.

Роберто взявся відвезти племінниць у своєму авті, а Петро пішов відпровадити Науменків.

— Яка чудова ніч! Не хочеться до хати, — вигукнула Катря.

— Посидьмо онде на лавочці під евкаліптами, — погодився Науменко. — Тільки піди візьми на себе щось тепле та принеси гітару, заспіваєш нам що-небудь.

Катря слухняно пішла і швидко повернулася.

— Що вам заспівати, тату? — спитала вона, перебираючи струни.

— Журавлів.

— Нащо таке сумне?

— Заспівай, доню, журавлів.

Катря заспівала, і Петра знову вразила сила і чистота її голосу.

Науменко слухав, похиливши голову.

... кру, кру, кру!..

В чужині умру,

Доки море перелечу,

Крилонька зітру...

Співала Катря і раптом побачила, що батько провів рукою по очах.

— Годі, — скрикнула вона і вдарила по струнах.

— Не гнівайся, доню. Заспівай тепер мою улюблену.

— Знову смутну? Не хочу!

— Що я зроблю, коли мені ближчі до серця сумні пісні? Заспівай, голубко!

Катря почала тихенько:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну

Поглянути ще раз на рідну країну.

Поглянути ще раз на синій Дніпро,

Там жити, чи вмерти, мені все одно.

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки!

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна.

— Чудова пісня, і я її ніколи не чув, — мовив Петро.

— Слова Лесі Українки, а музику уложив невідомий музика десь у таборі. Звідти завезено її до Парижу, а ми привезли її аж на цей бік світу, — оповів Науменко.

— Гляньте на небо, — озвалась Катря. — Скільки зірок! Тільки вони мені невідомі. У Европі я вміла знаходити сузір’я Волосожару, Чепіги, Косарів, Великий віз, Полярну зірку, а тут їх нема..

— Проте тут не сходить з неба південний хрест, і Косарів також видко, — відказав Петро.

— А місяць тут не туди дивиться. Я звикла, що молодик випинається вперед, як напружений лук, а тут він пливе догори рогами, немов його хтось перекинув.

— Я й не помітив цього.

— Бо ви в дитинстві приїхали, не пам’ятаєте, як воно було в нас.

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна... — знову заспівала Катря.

Роберто підійшов тихенько і затримався поблизу, щоб не перешкодити, а коли Катря скінчила пісню, підскочив до неї і почав вихваляти.

— Чудовий голос, надзвичайна мелодійність, першорядна школа!

— Щось він дуже цокотить, — подумав Петро.

— Заспівайте ще, — прохав Роберто.

— Ні, буде, — одмовилась Катря.

—- Хоч одну пісню, коротеньку, — благав Роберто.

— Другим разом, вже пізно. Батькові треба рано вставати,

Петро був чомусь задоволений, що Катря відмовилась співати.

Лягаючи спати, Роберто почав вихваляти Катрусю.

— Ну й землячка у тебе! Гарненька, зграбненька. А як гарно співає! Ти гляди не проґав.

— Що це значить «не проґав»? — розсердився Петро. — На що ти натякаєш? Вона порядна дівчина.

— Та що ти? Хіба я що кажу?

— Мені не подобається твій тон, — лагідно відказав.

— Вибач, я не хотів нікого ображати, — Роберто, повернувся лицем до стіни і заснув.

А Петро чогось довго крутився й не міг спати.

До ранку легка незгода забулась, і день пройшов дуже приємно. Знову скакали верхи по степу, лякаючи зайченят; стріляли по качках, що куняли по сонних ставках, доїхали аж до самого дальнього кінця естанції — до великої лагуни, і там сполохали сніжно-білих чапур та рожевих фламінго, що споглядали свій відбиток у тихих, блискучих, як люстро, затоках.

Тільки увечорі замість того, щоб «товкти науку», як збиралися, зійшлися разом з інши під евкаліптами, щоб закінчити день балачками та співами.

Але тільки посідали затишно, як серед темряви почулося тупотіння коня і гавкання собак, що ворожо зустрічали когось чужого.

Це був вершник, який привіз Робертові телеграму від батька з повідомленням, що несподівано помер один з його дядьків.

— Треба повертатись, — зітхнув Роберто.

Довідавшись, що Петро від’їжджає, — Науменко шепнув йому:

— Мені треба щось вам сказати.

— Прошу дуже.

Вони увійшли у бічну алею і деякий час ішли мовчки. Тоді Науменко спинився і мовив поважно:

— Я хочу вас попросити, коли я умру, або щось зі мною скоїться...

— Нащо такі думки? — перебив Петро. — Ви перебороли хворобу, видужали, все буде гаразд. Не треба піддаватись песимізмові.

— Ви кажете те, що належить казати, — спинив його Науменко, сумно посміхаючись. — Тільки не варто мене потішати. Треба дивитись правді у вічі. Я не житиму довго. Я це відчуваю. Та не це мене турбує.

Петро хотів заперечити, але Науменко хитав головою.

— Дайте скінчити! Мене непокоїть Катрусина доля. Вона лишиться сама. До матери вона не повернеться. Я її знаю. Отже, прохаю вас, у тяжку годину будьте біля неї. Вона ще дитина, дарма, що багато пережила і зрозуміла. Воно і ви, вибачте, недалеко відійшли від дитячого віку, проте мені буде спокійніше на душі, коли буду знати, що ви будете біля неї. Ви порядна людина...

— Можете бути певні, пане...

— Ні, не так. Я хочу урочистої обіцянки. Як лишиться Катря сама, будете її боронити? Не дозволите нікому образити її чи скривдити? Будете для неї братом?

— Буду.

— Даєте мені слово?

— Даю.

Науменко міцно стиснув його руку.

— Я вам вірю.

***

Удосвіта Роберто і Петро від’їхали з Санта-Клари.

Роберто був сердитий, хмурився і бурмотів:

— Старий дурень, не міг вмерти на тиждень пізніше!

Перші дні після повороту Чічіти з Мар-дель-Пляти буди повні приємних вражень.

Зустріч з Ельвірою, що її Чічіта гак довго не бачила, і довгі розмови з нею про своє щастя; господарювання у своєму чепурненькому помешканні; радість Біжу, що під час від’їзду Чічіти лишилась у Ельвіри і тепер не знала, як краще виказати свою відданість і вірність; замовлення суконь з гарних тканин, що їх їй подарував Орландо, все не тішило Чічіту і заповнювало час, але не могло заступити їй постійного перебування в Орландовому товаристві, до якого вона звикла улітку.

Чічіта, що так відважно розв’язувала свої справи, якось соромилась спитати Орландо, чому б їм не мешкати разом. Він також не заводив про не розмови. Вони повернулися кожен до свого помешкання і бачились щодня, але Орландо вже не міг присвячувати їй багато часу. Театр, де він щоденно виступав, та різні справи і побачення, зв’язані з його театральною діяльністю, постійно відривали його від неї.

Іноді вони виходили разом, іноді Орландо проводив довгі години у Чічіти, і тоді вона була щаслива. Але він відходив і лишав по собі порожнечу і смуток.