Від цієї хвилі все змішалось, і ніхто не міг точно пригадати, як вони опинились у сусідній комісарії, де черговий урядовець з зацікавленням їх розглядав.

У Чічіти все ще був розлютований вигляд, розтріпаний Санчес даремно намагався направити свою краватку. Луїза стомлена, зістаріла, ледве трималась на ногах і важко дихала, лише Орландо заховував зневажливий спокій.

— Що сталося? — спитав урядовець.

Виступив Санчес:

— Ця скандальна дівчина нахабно втручається до чужого подружжя і порушує життя поважної дружини...

— Дружини? — спалахнула Чічіта. — Вона така сама дружина, як я.

— Ви не смієте! — скрикнув Санчес.

Урядовець підняв догори руки.

— Хвилинку, хвилинку! Прошу заховувати спокій. Почнемо по порядку. Ваше ім’я і прізвище? — вдався він до Орландо.

— Леон Орландо.

— Наш славетний артист? Вибачте, в присмерку не впізнав вас. Одна з цих пань ваша дружина?

Орландо швидко відповів:

— Я не жонатий. — І подумав з огидою — сцена з французького фарсу.

Урядовець посміхнувся:

— Розумію, розумію, маленька жіноча свара на тлі взаємної заздрости... Хто з присутніх хоче зложити скаргу?

Скарги ніхто не зложив.

— Бажають присутні, щоб було складено акт для ствердження подій?

— У цьому немає ніякої потреби, — відказав Орландо і, нахиляючись до урядовця, почав мурмотіти: — так само і до преси... буду дуже вдячний. дрібний випадок.. зайві поголоски... — було чутно окремі слова.

Урядовець, співчуваючи, потакнув головою.

Орландо витяг з кишені два квитки, що завше мав з собою і передав урядовцеві.

— Важні на дві ложі до нашого театру. Як схочете пізніше знову завітати до нас, то буду вам радо служити.

Через хвилинку усі вийшли з комісаріяту. Дрібненький дощик неприємно хльоськав лице. Було холодно і прикро.

Орландо мовив ні до кого не звертаючись.

— Я відпроваджу сеньйориту і зараз повернуся додому.

Це «додому» як батогом стьобнуло Чічіту.

— Не потребую твоєї ласки, — вигукнула вона і побігла вздовж вулиці, хлюпаючи по калюжах золотими черевичками.

Орландо рушив було за нею, але назустріч їхало порожнє таксі, і вона вскочили в нього.

Цього разу Чічіта не плакала. Розпач у війшов так глибоко їй в душу, що зовні його не було помітно. Усе в ній завмерло, і коли на другий день прийшов лист від Ортанда, вона майже байуже прочитала його.

Він повідомляв, що прийняв пропозицію їхати на гастролі до Чилі, куди негайно від’їжджає.

Лист був короткий. У ньому не було згадки про майбутнє, ані споминів про минуле.

— Все одно... все одно... — шепотіла Чічіта. Вона знала, що це кінець

Заняття в університеті йшли повним ходом, і Петро з головою упірнув в університетське життя. Увесь його час був поділений між авдиторіями, лабораторіями і бібліотеками. Мати навіть почала непокоїтись, чи не перепрацюється синок, і посилала його до лікаря, щоб той приписав йому якісь вітаміни, але Петро тільки всміхався. Ще ніколи не почував він себе таким бадьорим і сильним.

Про Чічіту він згадував не раз, але відганяв ці спогади, бо болючий слід ще не зовсім загоївся в серці.

Одного дня, під час обіду, задзвонив телефон і знайомий голос спитав:

— Що ти робиш?

— Обідаю.

— Після обіду негайно приходь!

Петро мав їхати пополудні на поважний виклад, мав побачення у лабораторії, але йому і на думку не спало не послухатись. Він. похапцем пообідав і поспішив до Чічіти. Він знову попав до неї в полон.

Знов біг до неї, як покличе, сидів у неї, поки дозволяє, виконував усі її бажання і примхи.

Властиво цим разом Петро не мав багато підстав скаржитися. Чічіта поводилась з ним далеко краще, ніж раніш. Мало, але приязно розмовляла з ним, рідко гнівалась, покірно ходила з ним до кіна, або на прогулянку, як він її запрошував. Гроші, що Петро заробив у літі, давали йому цю можливість, і він міг би вважати, що все йде якнайкраще, коли б він не бачив, що спокій Чічітин якийсь ненатуральний, а відсутність вибухів гніву, що до них так звик колись Петро, це апатія, що опанувала усю її істоту.

Часом під час веселого фільму чи вистави, Петро спостерігав такий сум на Чічітиному обличчі, а погляд її, спрямований в одну точку, був такий безнадійний, що Петрові ставало ніяково, ніби він самовільно втручався до чужої таємниці.

— Що з тобою Чічіто? — питав він часом.

— Нічогісінько.

— Ти не така, як була раніш.

— Зробилась стара та погана?

— Ні, але зовсім змінилась.

— Все живе постійно міняється. Хіба це не викладають у вас в університеті?

— Я б так радо щось тобі зробив.

— Що саме?

— Чимсь допоміг тобі у твоїх турботах.

— Немає у мене турбот.

— Якось розвеселив би тебе.

— Хіба я не весела?

— Ні, ти живеш немов в напівсні, я не бачу того життьового проміння, що світилося в тобі колись.

— Яке ще там проміння? Відчепись ти від мене, прошу тебе, — вибухала нарешті Чічіта, але і вибухала не так, як раніш.

Часом Петро боязко починав:

— Чому ти не поважно ставишся до мене, Чічіто?

— Як це, не поважно?

— Не хочеш зрозуміти, що я тебе кохаю.

— Що ти тямиш у коханні?

— Я не дитина.

— А хто ж ти?

— Ми з тобою майже одного віку.

— Таке вигадав! Дівчина 20 років це закінчена жіноча істота, а хлопець 19 років — це учень.

— Чим я винен, що тепер треба так довго вчитись. Я маю почуття дорослої людини.

— Дай мені спокій зі своїми почуттями!

— Навіщо ж ти мене кличеш?

— Бо мені сумно, бо ти добрий хлопець, бо я люблю тебе.

— Не так, як я хочу!

— Як тобі все не до вподоби, то не приходь!

Петро замовк.

***

Тільки Ельвірі помалу оповіла Чічіта своє гope, і знайшла в ній зрозуміння і співчуття. Часто приходила Чічіта до своєї тітки і просиджувала з нею довгі години, в розмовах або в мовчанні, що було сповнене сердечною близькістю і заспокоює більш, ніж слова.

Одного ранку Чічіта прийшла, коли Ельвіра ледве прокинулась і ще лежала у ліжку.

Чічіта тихенько підійшла до неї.

— Щось сталося? — спитала Ельвіра.

— Так тьотю, щось страшне!

Чічіта впала навколішки на килимок перед ліжком і прошепотіла:

— Я вагітна!

Блискавкою промайнула думка у Ельвіри:

— І це її не минуло. Бідне дівча!

Ельвіра уявила собі увесь тягар, що спаде на її голову. Усі забобони, плітки, осуди. Труднощі, що неминуче виникнуть. Як буде злісно тішитись її ласкава невісточка, Чічітина мати, як буде твердити де треба і не треба:

— Що я казала? У всьому винна Ельвіра, бо завжди потурала своїй свавільній племінниці.

Вона обняла Чічіту і непевним голосом спитала :

— Може, як Леон довідається, то повернеться до тебе і одружиться з тобою?

Чічіта аж підскочила, як на пружині.

— Про це не може бути мови!

Ельвіра глянула на неї, і звідкись виринула думка:

— Якщо народиться хлопчик, то буде подібний до Чічіти, а тим самим і до мене.

Вона пригорнула до себе Чічіту.

— Не журись, усе полагодиться. Як будеш на поступі, то поїдемо до Кордоби, там є добрі санаторії. Перебудемо, поки будеш годувати дитинку, тоді повернемось і, якщо вона тобі заважатиме, то я візьму її до себе і буду доглядати.

Чічіта заплакала.

— Тьотю, я боюся... я зроблю аборт.

— Не смієш зробити такого злочину, — скрикнула Ельвіра і майже пошепки додала, — а як посмієш, то я відречусь від тебе і прокляну.

Чічіта подивилась на тітку і, вражена, перше у житті помітила, що Ельвірині очі палахкотіли, як розпечене вугілля.

Петро здибався з Робертом в університеті, де, захоплений Чічітою, він тепер мало бував.