Давно вже не забігала Чічіта до своєї тітки, і Ельвіра дуже скучила за нею. Коли ж вона не прийшла і тоді, як мала відібрати свою пенсію, чого ще ніколи не бувало, то Ельвіра стурбувалась і зателефонувала до неї.

— З тобою щось коїться?

— Нічого поганого, тіточко, — засміялась Чічіта і незабаром з’явилась, радісна, гарна.

Гарніша, ніж завжди, помітила про себе Ельвіра.

— Ну, оповідай.

Чічіта не відповідала, тільки всміхалась, і очі її мрійно дивились кудись понад тітчину голову.

І раптом та домислилась.

— Ти закохалась?

І на це нічого не відповіла Чічіта, тільки пригорнулась до Ельвіри і поцілувала її.

— Хто він?

— Він чудовий! Гарний, талановитий, славетний, і він кохає мене.

— Як його ім’я?

— Леон Орландо. Ти знаєш його, як знає його уся столиця, уся країна, увесь світ.

— Артист?

Чічіта кивнула головою.

— Коли ви одружитесь?

— Не знаю, про це не було розмови.

— Чічіта, це може зле скінчитись.

— Аби не скінчилось таким подружжям, як у матері з відчимом.

— Бувають щасливі подружжя.

— Можливо.

— Які ваші наміри?

— Цими днями поїдемо до Мар-дель-Пляти.

— А надалі?

Чічіта знову притулилась до Ельвіри.

— Тіточко, дорогесенька, я така щаслива. Що буде далі — не знаю і не хочу про це думати.

На другий день Чічіта і Орландо виїхали до Мар-дель-Пляти і оселились у чепурненькому готелі над морем.

Мар-дель-Плята, «Перлина Південної Америки» була в зеніті сезону, і її пляжі, набережні і вулиці кишіли людом. Усі, хто мав спроможність, їхали сюди, бо серед літньої спеки знаходили тут свіже повітря, обшир океану і прохолоду від його хвиль.

Ще більше, ніж повітря і море, приваблювала юрбу рулетка. На самім березі океану стояв важкий будинок, негарний на вигляд, але величезний та показний.

Туди, починаючи від перших годин пополудні і далеко за північ безупинною течією вливався потік з людей, які шукали зиску та гострих вражень. Вони заповнювали великі залі і товпились навколо столів, де в центрі крутились рулетки. Вимінюючи свої гроші на різнобарвні кружальця, вони розкидали їх по зеленому сукні, жадібно слідкуючи за кулькою, що стрибала по колесу рулетки.

Kaзіно і гра створювали вісь, навколо якої крутилось усе життя у Мар-дель-Пляті. У салонах, у кав’ярнях, на пляжах, навіть у самім морі, було чутно оповідання про фабульозні виграші та програші, про системи гри, найпевніші у світі, про фантастичні комбінації з чисел.

Чічіта мала охоту спробувати щастя, і Орландо повів її до казіно, хоч сам не збирався грати.

— Я вже свого часу заплатив свій податок, — казав він. — Тепер не хочу!

— Я обов’язково виграю, — запевняла Чічіта. — Мені двічі приснилось число 18. Та й улюблена моя дев’ятка не підманить мене.

— Вигравай, вигравай, — всміхнувся Орландо.

Чічіта довго обмірковувала, за яким столом шукати щастя. У великій залі було сімдесят столів і навколо усіх був тиск і натовп. Нарешті, вона вибрала. Поки проштовхалась, поки вимінювала гроші, поки придивлялась, вийшло 18 і 9. Потім, скільки не ставила на ці числа, вони не виходили.

— Як заворожило!

Раз кинула фішку навздогад і виграла. Тоді вирішила тільки так і робити, але круп’є загрібав та й загрібав своєю сапкою усі її ставки.

Коли у неї лишилось лише одне кружальне, вона вирішила покласти його на дев’ятку. В останню хвилину, коли круп’є проголосив:

— Но ва мас![6] — вона схопила свою фішку і переставила її на 18. Круп’є зараз же виголосив:

— Червоне, дев'ять!

— Така невдача, — скаржилась Чічіта Орландові. — Огидна дев’ятка тільки тоді і виходила, як я на неї не ставила. Більше не буду її любити!

Орландо реготав.

— Я вже давно це знаю. Переважно виходять ті числа, що ми на них не поставимо.

— Дай мені трошки грошей, я ще хочу спробувати на другому столі.

— Спробуй, тільки як же ти хочеш виграти? Хіба ти не знаєш, яка є прикмета: щасливий у коханні — нещасливий у грі?

Чічіта програла все, що їй дав Орландо і розчарувалась у рулетці.

У казіно Орландо зустрів багато знайомих. Щохвилі хтось підходив до нього, або вітав його здалека.

Чічіта дивувалась, скільки знайомих було у Орланда. Спочатку це подобалось Чічіті, бо таким чином вона познайомилася з відомими артистами і видатними людьми артистичного і літературного світу, але з часом їй набридло знайомитись щораз з іншими людьми, з якими не знати, про що балакати.

Вона спостерегла, що дехто якось дивно поглядав на неї, а раз помітила, що низенький голомозий дідуган з підпухлими очима подивився на неї скоса і підморгнув Орландові.

Чічіта відчула, як спалахнули її шоки, і коли він відійшов, скрикнула:

— Що за мерзотна людина!

— Бідний Санчес! Він зовсім не заслуговує на таку гострість. Він мій давній співробітник і комік у нашій компанії.

— Гидкий тип!

На другий день вони здибали Санчеса у кав’ярні.

— Маємо удачу! Куди не глянь. Санчес вже тут! — незадоволено зауважила Чічіта.

Це була правда, не проходило дня, щоб вони його не спіткали. На вулиці він підходив і йшов з ними, не помічаючи ворожого відношення Чічіти. У кав’ярні пересідав без запрошення до їх столика і балакав з Орландо, майже не звертаючи уваги на Чічіту.

— Де тепер Луїза? — спитав якось Санчес.

У Кордобі.

— Як її здоров’я?

— Ліпше.

— Давно вона писала?

— Ні, не дуже.

Чічіта помітила неохоту, з якою відповідав Орландо і пізніше, коли вони позбавились Санчеса, спитала:

— Хто це Луїза?

— Артистка нашої трупи.

— Чому він питав тебе про її здоров’я?

— Вона захворіла під час театрального сезону, коли я стояв на чолі трупи.

Ця відповідь не зовсім вдовольнила Чічіту, але вона не вимагала пояснень.

Чічіта втратила смак до кав’ярень і перебувала більшу частину дня на березі моря.

Вона ніби вперше пізнала красу і могутність океану. Ніколи раніш не вабила її так сильно його безмежність і метушлива гра його хвиль. Годинами могла вона вдивлятись у неспокійну рівнину моря, або лежати на піску, затуливши очі, підставляючи тіло під соняшні проміння та подих вітру.

Ще більше полюбила вона море під час купання, бо тоді видавалось їй, що воно грається з нею, як живе. Перше хоче злякати, порскає, холодними бризками обливає з головою, б’є хвилями, а як побачить, що його не бояться та сміливо кидаються у воду, то злагодниться, огорне ніжно і колише, мов дитину. Тільки часом несподівано присне гребінцем в лице, а тоді знову пестить і лащиться. Так би ніколи і не виходив на берег.

Орландо також любив море і радо товаришував Чічіті.

Так проходили дні, — непомітно, безжурно. Думалось, що тільки і є на світі море, повітря, кохання...

А життя котилось своїм шляхом, байдуже, невблаганне, і одного дня покликало.

Орландо отримав телеграму, і Чічіта побачила, як посмутнішало його лице, поки він читав.

— Треба повертатись. Починається театральний сезон, — сказав він.

— Не можна ще трошки побути тут? — жалібно спитала Чічіта.

— Ні, я і так забарився.

Ніби для того, щоб не шкода було від’їздити, погода раптом зіпсувалась. Дрібний дощик затягнув сірою завісою море, пісок потьмаривсь, копиці очеретяних крісел сумно бовваніли на березі, і вітер злісно тріпав ряднинами пляжних халабудок.

Чічіті було сумно. Вона розуміла, що переверталась сторінка її життя. Хто знає, чи буде їх багато, таких веселих, безжурних сторінок?...

Скінчилось літо і для Петра. Починався навчальний рік. Паливода знайшов йому заступника і на прощання мовив:

— Дякую тобі, хлопче, працював ти добре, не осоромив нашого роду. Поки я буду у цьому товаристві, для тебе буде завжди місце. Та й без мене не пропадеш. Кінчай тільки швидче школу.