— Якщо не знайду якусь посаду, то доведеться їхати до Ріо-Негро.

— А як же ваші пляни про дальшу освіту?

— Тоді прийдеться покищо їх відкласти.

Під доречним керівництвом Лизавети Іванівни обід швидко поспів, і хоч Петро спробував відмовлятися, його посадили обідати.

— Хто його знає, коли ще зможемо вас частувати. — зітхнула Лїзавета Іванівна. — Найдовше місяць тут побудемо, а тоді прийдеться від’їжджати.

— Не журись, стара, дасть Господь, приживемось і у новій оселі, — потішав Василь Михайлович.

— Може й так, та все ж таки сумно лишати старе насиджене кубло.

— А мені після того, як я від’їхав з України, все одно де не жити, все чужина.

***

Тільки перед вечором від’їхав Петро, обіцяючи неодмінно прийти у неділю до церкви, де після Служби Божої мали правити панахиду за упокій душі Андрія Науменка.

Вдома Петро мав довгу розмову з матір'ю. Розповів їй сумну долю Науменка і Катрі, намалював симпатичні постаті її теперішніх опікунів, згадав і про маркізу. Не заощаджував ані слів, ані фарб.

І видко, що було його оповідання і барвисте і зворушливе, бо мати й охкала, і реготала і витирала з очей сльози.

— А що, якби запропонувати Катрі пожити у нас? — спитала вона нарешті.

— Мамо, я не наважувався тебе про це прохати! — скрикнув з вдячністю Петро. — Каятись не будеш. Вона тобі не буде тягарем. Навпаки! Це така дівчина, така дівчина!

Порадились з батьком і вирішили, що у неділю Петро приведе усіх з церкви до себе додому на обід.

Чічіті також розповів Петро про Катрю. Вона щохвилі переривала його.

— Ох, бідолашна! Ох, який жах! Сама — самісінька на цілім світі!

Врешті проголосила:

— Привези її до мене!

До цього Петро не мав великої охоти, але Чічіта вже плянувала:

— Вона може спати зі мною, або на канапі. Яка вона на зріст? Трошки менша від мене? Я їй дам свою жовту сукню, та й синю також.

— Вона носить жалобу.

— Правда, але сукні можна пофарбувати.

Петро хотів пригасити Чічітин ентузіязм.

— Її не так цікавлять сукні, як тебе.

— Дурниці, немає на світі жінки, щоб не любила одягатись. Зрештою, це не твоя справа, я сама побачу...

Петро трохи злякався.

— Вони такі різні, — думав він і постановив не поспішати з цим знайомством.

У неділю в церкві Петро передав запрошення своїх батьків. Лизавета Іванівна спробувала було опиратися:

— Так як же, де так, та ми незнайомі.

— Я ж приїжджав до вас і незнайомий і не запрошений.

— Це друге діло...

— Буде тобі, стара, — перебив Василь Михайлович. — Хлопець добрий, то й батьки його, мабуть, — такі. Хоч бувають і винятки, — згадав він, мабуть, про Науменчиху. — Не слід відмовлятись від щирого запрошення.

Все відбулось якнайкраще. Спочатку Василь Михайлович тримав себе трохи насуплено, але протягом обіду виявилось, що його рідні Копичинці всього тільки у вісімнадцятьох верствах від Гадячого, звідки походив Чубаренко. Обидва навіть учились там у галицькій торговельній школі, хоч і в різні часи.

Почались спогади.

— Пам’ятаєте «Модний Світ» і склад Сидоренка?

— А як же, це про нього співали:

«Оженився на дворянці,

Думав, буду дворянин.

Подививсь на пику вранці,

Пика каже: міщанин».

— А про кого було зложено пісню?

«Із себе персона значна,

Розумніший я від всіх.

Хоч назвисько і невдячне,

Бо це ж з діркою горіх».

— Це ж про Свистуна, того, що переробив своє прізвище на «Свістунов»...

— А лікаря Волинського пригадуєте собі?

— Ще й як! Він мене не раз оглядав. Завше чомусь рахував ребра хворого: одно, два, три, чотири... хмурив чоло, зітхав...

— І все одно приписував касторки!

Обидва зареготали.

— Гастрономічний склад Бойка пам’ятаєте?

— Того, що ліпив назви «сотерн» чи «го-сотерн» на ті самі пляшки, в залежності від того, яке вино бажав собі покупець?

— Пам’ятаєте, який краєвид відкривався з гори, де стояв острог?

— Як же, як же! На Поділ, на Псьол, на Вельбівку, що ховалась серед бору. Може ви їздили човном по річці?

— Кожної неділі, повз Зелений Гай, де писала свої вірші Леся Українка, під Чернеччину і аж до самих Будищ, де Псьол тече широкою рікою.

— Як собі хочете, — промовив урочисто Василь Михайлович, — з такими спільними споминами ми з вами все одно, як родичі.

— Правда, — підтвердив Чубаренко. — Я ще ніколи тут нікого не зустрічав, з ким би було можна так побалакати про своє.

Тим часом пані Чубаренко об’єдналась з Лизаветою Іванівною на ґрунті кулінарних досягнень. Багато поважних приписів було обговорено і багато таємниць довірено: як зварити борщ, щоб він був червоний, як замісити тісто для вареників, щоб не було ані тверде, ані глевке, як варити повидла, щоб не скисли або не зацукрились.

Час від часу пані Чубаренко поглядала на Катрю.

— Люба дівчинка. Очі карі і волосся русяве. Така б була тепер моя Галя, — думала вона, згадуючи свою покійну донечку.

На загальній нараді було вирішено, що Катря переїде до Чубаренків якнайскоріше і відновить студії, що мусіла перервати.

Після драматичної розмови зі своєю племінницею, Ельвіра не зводила з неї очей, кликала її до себе, навіть сама до неї приходила, аж доки не переконалась, що Чічіта погодилась зі своїм станом і нічого недоброго не вдіє.

Тоді Ельвіра почала робити таємничі заходи. Кудись ходила, кудись телефонувала і одного дня сказала Чічіті:

— Наприкінці цього тижня я поїду на два-три дні до Танділю[8].

— І я з вами поїду, тіточко.

Замість того, щоб втішитись, як сподівалась Чічіта, Ельвіра відповіла:

— На жаль, це неможливо. Мене запросили мої співробітниці їхати з ними автом і для тебе місця не буде.

Проте, в призначений для від’їзду день, Ельвіра ні з ким не здибалась.

Раненько вийшла вона з дому і подалась на вулицю Лаваже, звідки срібне авто повезло її у той світ, що хоч і був цілком реальний, але лежав поза межами її життя; той світ, що вона тільки читала про нього та бачила його на екрані.

Мов у напівсні опинилась вона у великій залі з неймовірно блискучою підлогою, де урядовці виконували різні формальності так чемно, ніби просили перепрошення за турботи. Потім служники в сліпучо-білих одягах запровадили її до срібного коника, що з веселим дзичанням знизився з неба.

В середині коника були несподівані своїми розмірами сальони, де комфортабельно вмістилося п’ятдесят пасажирів.

Біля Ельвіри сиділа гарненька дівчина. Вона махала хусткою у вікно і тяжко зітхала:

— Ах, а-а-а-ах!

З балькону аеростанції чорнявий хлопець трагічно махав капелюхом.

— Мій наречений, — мовила дівчина,

— Ви надовго розлучаєтесь?

— На цілий місяць.

Літак рушив і покотився аеродромом.

— Ах, ах, а-а-ах, — зітхала дівчина, потім витерла сльози і дістала з валізки товстенну книгу.

«Цивільне право», зі здивуванням прочитала Ельвіра на обкладинці.

Дівчина помітила Ельвірин погляд і охоче пояснила:

— Я не повинна тратити ані хвилини, Я і мій наречений — обоє студіюємо право, і я проґавила багато часу. Коли я і цього року не складу іспитів, батько не пустить мене більше до Буенос-Айресу. Це буде такий жах, такий жах.

Дівчина з поспіхом відкрила книжку і похапцем перегортала сторінки. Нарешті втомилась, стихла і заснула.

Ельвіра всміхнулась і почала дивитись у вікно.

Літак вже був високо над землею. Червоний автобус, що повз по дорозі, ще було видко виразно, але корови на степу виглядали, як мухи. За пару хвилин зникли і корови і авта, і виступив загальний рисунок землі. Вся її поверхня була поділена на прямокутники, менші і більші, але усі строгої геометричної форми. Куди сягало око, усюди виднілись квадрати і чотирикутники — жовті, брунатні, зелені. Ельвіру здивувало, що зелених було так мало, бо їдучи на аеродром, вона бачила, що все навколо зеленіло.