— Я тобі казала, що нас визначать, — зашепотіла Лолі.

Почали налагоджувати освітлення. Великі рефлектори кидали сліпучі проміння то з одного, то з другого боку.

Директор метушився і кричав:

— Правіше, лівіше, поверніть середній рефлектор догори, догори, кажу, а не вбік.

Нарешті, вдовольнився і почав пояснювати:

— Ви знаходитесь у салоні пароплава і чекаєте на артиста, котрий буде грати для вас на фортепіяно. Розмовляти не треба, але сидіти муміями також не можна. Посміхайтесь, повертайте голову. Тільки поволі, камера дуже приспішує рухи. Увага, починаємо!

Камера затрескотіла і спинилась.

— Тепер входить артист! Поклич Орландо, — сказав директор помічникові.

— Я не знала, що він гратиме в кіно, — здивувалась Чічіта.

Підійшов ставний чоловік у білому смокінгу. Лице його було дуже розмальоване переважно цеглястою фарбою, і все ж таки всі пізнали популярного артиста.

Зафільмували чергову сцену. Вхід артиста, оплески, що ними його зустріли. Фортепіяно було без струн, з німими клавішами. Артист перебирав пальцями, надхненно дивився догори, а музика йшла з грамофонної платівки.

— Так кожний заграє, — подумала Чічіта.

— Тепер уважайте, — промовив директор. На пароплаві виникла пожежа. Не всі це помітили, але дехто вже насторожився. Хтось скрикне, я скажу, хто саме, і починається паніка.

Цю сцену повторювали несчисленну кількість разів.

Робили пробу, фільмували та знову починали від початку. Так пройшло кілька годин. Усі були втомлені і зітхнули з полегшенням, коли директор, нарешті, промовив:

— Годі, на сьогодні вистачить.

Усім наказали розписатись при виході і оповістили, що гроші платитимуть у центральній конторі, в місті.

— Скільки це буде? — зацікавилась Чічіта.

Виявилось, що дуже мало. Прачка, що приходила до Чічіти, отримувала більше.

— Один раз можна поїхати, а щоб завжди сюди теліпатись, то за це дякую. За кусок кишки — сім верств пішки, — буркотіла Чічіта, виходячи зі студії.

— Дурна, це поки тебе не пізнали, — потішала Лолі, а потім, як будеш артисткою, гроші посиплються на тебе так, що не встигнеш збирати.

На вулиці їх наздогнав Орландо і ввічливо підняв капелюха.

— Дозволите товаришувати вам у дорозі?

— Чому ні? — поспішила відповісти Лолі.

Орландо вже встиг зняти грим і перебратись у звичайне убрання.

— Цілком заморив нас сьогодні директор, — поскаржився Орландо.

Розмова зав’язалась і мереживо її спліталось легко, ніби вже були вони давно знайомі, і поворотна подорож пройшла непомітно.

Коли приїхали до міста, Орландо запропонував:

— Ходім до ресторану, щось перекусимо.

Дівчата погодились...

Під час вечері Орландо цікаво оповідав різні епізоди свого барвистого життя. Він був визначною фігурою на фоні артистичного тла столиці. Талановитий артист і драматург, він недавно почав виступати в кіно, а в театрі давно здобув славу і любов публіки.

Поводився він просто, без пихи та позування, що до їх мають нахил актори.

Вийшли з ресторану, коли на небі грали досвітні відблиски.

Орландо покликав таксі.

— Куди вас дозволите завезти?

Лолі мешкала ближче. Відвезли її, а потім Орландо відпровадив Чічіту. Помагаючи їй вилізати з авта, він трохи міцніше, ніж треба, здавив її руку понад ліктем і не відразу випустив. Чічіта визволилась і суворо глянула на нього, Орландо посміхнувся і станув покірно, дивлячись, як Чічіта риється в торбинці, шукаючи ключі від дому.

Але ключів не було.

Дарма перебирала Чічіта свої речі, дарма шукала по кишенях. Видко було, що збираючись поспішно до студії, вона забула ключі вдома.

— Що ж тепер буде?

— Може, задзвонити до портеро?

— Його помешкання на восьмому поверсі, він і вдень неохоче йде на долину. А вночі, без сумніву, не схоче вставати. Шукати готель? До порядного готелю вночі без валізки та документа не пустять. Хіба піти до тітки Ельвіри? Вона мешкає не високо, та поки до неї достукаєшся, переполошиш увесь її респектабельний дім. До Розіти? Вона, певно, сама зайшла додому, знявши черевики, щоб не побудити своїх людей.

***

— Я б запропонував вам дуже просте та розумне розв’язання, Тільки ми так утруднюємо своє життя забобонами, що ви можете зле зрозуміти...

— Що таке?

— Річ дуже проста і цілком натуральна в нашім артистичнім оточенні... Від сьогодні ви також до нього належите... я мешкаю сам, маю окреме помешкання. Ви можете цілком спокійно перебути там до ранку. Якщо ви чогось боїтесь, — додав поспішно Орландо, — то я можу туди не йти, пересиджу десь у парку, на лавочці.

Чічіта дозволила переконати себе, але, заводячи до помешкання цієї цілком їй чужої людини, вона ледве помітно тремтіла і думала:

«Що я роблю, що я роблю...»

— Улаштовуйтесь, як у себе вдома, — казав Орландо, — запроваджуючи її до спальні. Ось нам свіжа піжама, ось рушники...

— А ви?

— Як дозволите, то ляжу на канапі в їдальні, а не дозволите, то піду на вулицю.

— Я не хочу вимагати таких жертв. Лишайтесь, все одно...

— Дякую за довір’я!

Орландо вийшов, і Чічіта оглянулась навколо. Спальня самотнього чоловіка! Яке широке ліжко! Побіч на столику книжки, пляшка з одеколоном, шабатурка з пудрою. Чоловіки вживають пудру? Можливо, Але ось помадка для губ. Це вже не Орландова. Тут буває жінка! Одна? Чи різні?

В дверях стирчав ключ. Чічіта підбігла до дверей. Замкнутись? Спинилась, подумала і ключа не обернула.

Вона швидко заснула і добре спала, але прокинулась вчасно і одяглась з такою поспішністю, на яку не вважала себе здібною. Мерщій, мерщій, — підганяла вона себе. Вийшла нишком до передпокою і вже взялась за клямку, коли Орландо покликав її.

— Куди ж ви? Я чекаю на вас з кавою!

Він був вже одягнений, як для виходу, свіжовиголений, коректний.

Кава була знаменита: міцна, запашна, гаряча.

— Бачите, як я дбав, щоб вам догодити, а ви хотіли втекти крадькома.

По каві Чічіта згадала про Біжу. Добре, як її нагодувала служниця, що приходить прибирати, а може, бідне звірятко нічого не їло.

Прощаючись, Орландо затримав Чічітину руку у своїй і спитав:

— Пройшов переляк? Нічого з вами не сталося?

Тоді глянув несподівано гостро і додав:

— Тільки краще не повторюйте таких експериментів.

Дома все було чисто прибрано і Біжу не була голодна, проте вона дуже зраділа з повороту господині і так стрибала і лащилась, що Чічіті стало весело.

Чекали її також неприємні враження: незаплачений рахунок за електрику та лист кравчині з проханням приспішити виплату боргу.

Користуючись з того, що ранок лишень розпочався, Чічіта вирішила ще раз зробити спробу пошукати якогось заробітку.

Вона купила часопис і вибрала оголошення, що видались їй підходящими.

Перш за все вдалась вона до імпортної компанії, що пошукувала урядничку. Прийняла її поважна секретарка в темних окулярах і почала запитувати, чи вміє обходитись з рахівничими машинами, чи знає стенографію та англійську мову.

Чічіта відповідала негативно на всі запитання, і на тім розмова скінчилась. Чічіта пішла по другому оголошенню до модного дому, де потрібні були панни до приміряння суконь. Там побачила вона такий натовп жінок — кандидаток, що вирішила не чекати на свою чергу, бо це було б даремне.

Лишалось ще одне запотребування: пошукувано молодих вродливих жінок «в цілях реклями».

Серед великого будинку, де на десяти поверхах уміщались сотні контор і аґенцій, Чічіта не без труду відшукала — «Бюро комерційної пропаганди для держав Південної і Цетральної Америки — Конкордія».

Не дивлячись на довгу назву, бюро містилось у невеличкій кімнаті з обдертим умебльованням.

В’юнкий чоловічок, знишка розглядаючи Чічіту, повідомив, що справа йде про фото для оголошень. Саме тепер були потрібні фото для речовини, що нищить прикрі запахи.