Вона не противилась.

***

Від нього дня спокій покинув Чічіту. Хвилювання і турботи наповнили її життя. Особливо нестерпно було вночі. Вона забула, як спати усю ніч безпросипу. По кілька разів прокидалась серед ночі і вдивлялась у темряву невсипущими очима. Думки летіли до Орланда і малювали образи, що будили заздрість і лють.

Вона хапала телефон і метушливо зазначала число.

— Олла! — чула вона знайомий голос.

— Це я, я трачу розум, я не можу більше, мій терпець увірвався!

— Ви помилились, — переривав її Орландо часом спокійно, часом з обуренням і вішав слухавку.

При побаченні він вимовляв їй.

— Нащо ти це робиш?

— Я збожеволію, я не можу знести того, що ти з нею...

— Я вже сто разів казав тобі: це хвора, немолода жінка. Вона не вабить мене, але вона віддала мені свої найкращі роки.

— Найкращі роки! Речення зі старих мелодрам! Хіба ти не віддавав їй своїх років? Або я не віддаю тобі свою молодість?

— То не віддавай, я не вимагаю від тебе жертв — вибухав Орландо.

— Бо ти не кохаєш мене більше. Я тобі не потрібна, ти хочеш позбавитись мене, — ридала Чічіта.

— Ти знаєш, що це неправда, — м’якшав Орландо і пригортав її до себе. — Навіщо ти мучиш мене, Чічіто? Чому марнуєш ті години, що ми можемо бути разом?

Вона затихала, але. такі сцени повторювались щораз частіше і псували їм обом життя.

Щоб розважити Чічіту, Орландо почав виходити з нею після театру, запроваджував її на вечірки, на товариські забави артистів.

Тоді Чічіта оживала. Очі її блищали, обличчя світилось радістю, і було не дивно, що її радо зустрічали усюди, її товариством цікавились і шукали його.

Тільки один приятель Орланда не поділяв загальної симпатії до Чічіти. Це був Санчес, що докучав їй ще в Мар-дель-ІІляті, а тепер остаточно остогид.

Як тільки вона приходила з Орландом кудись на забаву, Санчес випадково чи навмисне вже був біля них. Підходив, вдавався з розмовою до Орландо, а на Чічіту майже не звертав уваги, але вона почувала течію ворожнечі, що простувала з нього до неї, і зненавиділа його також.

— Чому ти не відженеш його раз назавжди? — питала вона Орланда.

— Хіба я можу це зробити? Він мій старий знайомий і не раз давав мені доказ своєї приязні.

— Він за щось мене не зносить!

— Це твої вигадки, — заспокоював її Орландо, а сам знав, що вона має рацію.

Санчес був дійсно його старий приятель, але Луїзу знав Санчес ще давніше і був її найщирішим і найвідданішим прихильником. Так повелося здавна. Луїза була молода красуня з блискучими надіями, коли він познайомився з нею. Бридкий і незначний Санчес розумів, що він не пара для неї, і не дозволив незбутним надіям опанувати себе. Він тільки дбав про те, щоб бути біля неї і робив все можливе, щоб отримати ангажемент у тому театрі, де грала вона.

Пізніше, коли Луїза закохалась в Орландові, він не обурився на неї. Йому видалось цілком природнім, що її вибір впав на талановитого вродливого чоловіка, найкращого з її оточення. Він навіть переніс частину свого почуття до Луїзи на її вибрання і охороняв їх зв’язок, як міг. Він знав, як багато значив для Луїзи Орландо і старався зберегти його для неї. Під час його любовних пригод, він слідкував за ними і оскільки міг, допомагав їх скорішому закінченню. Тепер він був дуже схвильований. Він бачив, що Орландо дуже захопився Чічітою, і побоювався, що нелегко буде знайти засіб, щоб відштовхнути його від неї. Проте він вперто шукав способу.

«Ти пригадуєш собі, що сьогодні бенкет на честь еспанських артистів? — спитала одного дня Чічіта. — Ти ж поведеш мене туди?

Орландо відповів не зразу. Він побоювався, що Луїза, еспанка родом, схоче також привітати своїх земляків. Це могло утворити неприємну ситуацію.

— Невже ти мені відмовиш? Мені так хочеться піти! — підлещувалась Чічіта. — Я навмисне не одягала свою тафтову сукню, щоб пишатися в ній сьогодні.

Орландові й самому хотілося бути на принятті в супроводі гарненької принадної Чічіти.

«Луїза ще слаба і певно не схоче ризикувати здоров’ям», — подумав він і пообіцяв Чічіті заїхати увечорі за нею.

***

Не дарма хотілось Чічіті бути на бенкеті. Увесь цвіт столиці з’їхався до Альвеар Паласу. Елегантна різнобарвна юрба заповнила усі його сальони, і Чічіта радісно змішалася з нею. Вона знала, що її врода, і одяг, і провідник її — Орландо, дають їй право на почесне місце у цій юрбі, і це тішило її і підіймало настрій.

Вона танцювала, кидала привітання знайомим, а тепер стояла з келехом у руці і пила маленькими ковтками холодне іскристе вино, що злегка лоскотало горло і вогниками розпливалось по тілі.

Орландо з замилуванням оглядав Чічіту. Зеленкуватий шовк сукні відтіняв золотисту матовість її плечей, широкі згортки спідниці підкреслювали грацію її тоненького стану. Очі її блищали, все обличчя світилось втіхою.

— Ти задоволена?

— Шалено! Все складається так гарно, навіть і те, що не видко нашого приятеля Санчеса, засміялась Чічіта і в той самий момент побачила його здалека поруч з поставною жінкою в чорній оксамитній сукні.

Чортяка! таки з’явився. І де він вишукав собі таку паву?

Орландо узяв її за лікоть і прошепотів:

— Ми мусимо піти...

— Куди? — здивовано скрикнула Чічіта.

— Куди-небудь. додому, до якогось дансінгу.

— Чому, коли тут гарно?

Орландо трохи зблід і стиснув губи:

— Ходім!

Раптом Чічіта зрозуміла: жінка у чорнім оксамиті — Луїза, і Санчес привіз її з якимсь паскудним наміром.

— Я не маю чого або від кого втікати, — скипіла вона.

Орландо міцніше стиснув її лікоть.

***

Санчес майже силою привіз Луїзу на бенкет. Він уложив собі план, що видавався йому дуже доречним. Давно вже, помалу, оповів він Луїзі Орландову «небезпечну пригоду», як він характеризував його роман з Чічітою. Це не зробило на Луїзу великого враження, бо вона вже давно звикла до зрад і терпеливо їх переносила, розуміючи, що сценами та заздрістю Орланда не втримаєш. Але Санчес вмовляв її щоденно:

— Дівчина вчепилась за нього і легко не випустить. Це бездушна пройдисвітка, що дбає тільки про свою користь. Вона зруйнує його кар'єру і занапастить його життя.

На яких підставах зробив він ці висновки? Де він знайшов такі темні фарби для малювання образу Чічіти? Хто його знає! Але він був переконаний, що каже правду, і може тому Луїза йому повірила. Вона згодилась на рішучий крок не тому, щоб зберегти Орланда для себе, а тому, щоб врятувати його від загибелі.

Санчес плянував так:

— Ми приїдемо на бенкет і зустрінемось ніби несподівано. Леон не наважиться образити вас перед усім театральним світом, він занадто вас шанує. Він приєднається до нас. і пройдисвітка буде посоромлена. Як особа свавільна і нестримана, вона вчинить якийсь вибрик і ним згубить себе в очах Леона!

Після довгих вагань, Луїза дала себе намовити і поїхала до Альвеао Паласу. Чому ж, побачивши Орланда з Чічітою, вона несподівано свого рішення відцуралась? Чи злякалась вона останнього кроку, чи дійсно почула, що слаба? Санчес не міг не з’ясувати, але Луїза так неухитно вимагала, щоб він завіз її додому, що він мусів погодитись.

Тому коли Орландо в супроводі Чічіти, що ледве стримувала сльози, виходили до вестібюлю, вони майже наштовхнулись на Луїзу з Санчесом, що також поспішали до виходу.

Відступу не було. Усі в замішанні спинились і хвилину напружено мовчали.

Тоді Санчес мовив:

— Сподіваюсь, що ти відпровадиш свою дружину додому. Я берусь посадити до таксі цю особу.

Це було вже забагато для Чічіти.

— Падлюка! — скликнула вона і, підскочивши до Санчеса, двічі ляснула його по обличчі.