Петро почервонів від задоволення.

Повернувся з вакацій і Роберто. опалений, бадьорий. З захопленням оповідав пригоди Мардельплятського життя.

— Які там були дівчата! Не даєш віри очам, не знаєш, у який бік дивитись! До речі, бачив там і твою приятельку.

— Яку ще приятельку?

— Лиши, не удавай! Ту елегантну чорняву дівчину, що бачив не раз з тобою.

— Це вже давно минуло.

— Добре, коли так, бо йшла вона в супроводі дуже гарного пана.

Петро відчув, як щось боляче кольнуло його у грудях. Він усе літо вмовляв собі, що Чічіта перестала існувати для нього, і раптом відчув знайомий біль і турботу, що жили, затамовані, в його серці.

Роберто нічого не помітив і запропонував:

— Хочеш поїхати зі мною до Санта-Клари? Я мушу їхати рахувати худобу. Ти цікавився звичаями естанції. Можемо там затриматись на декілька днів, поки розпочнуться лекції. Пополюємо, поїздимо верхи.

— Чому ні. Я ціле літо не виїжджав з Буенос-Айресу.

— Гаразд. А вечорами підтовчемо хемію та фізику, щоб було нам у зимі, як нахідка!

***

Виїхали, як і минулого разу, зранку і опівдні приїхали.

Дон Вісенте запросив їх обідати до себе, бо дон Паскуаль поїхав до містечка в господарських справах. Після обрахунку худоби за звичаєм мало робитись асадо[7] для всіх робітників естанпії. Треба було докупити вина тощо.

Поки донья Енкарнасіон накривала стіл та шикувала обід, хазяїн подав вермут та гірку наливку для збудження апетиту і розповідав про життя естанції: про посуху, що дуже мучила худобу, про бичка педігрі, що з певністю отримає премію на виставі скотарства, про комадреху, що добралась до курчат та багато шкоди наробила, поки підстерегли її собаки.

— Саме, як хворів ваш земляк, — пояснив він Петрові.

— Нуменко? А що йому було?

— Хто його знає. Щось з серцем. Дуже захворів. Пройшлось викликати лікаря.

— Що ви кажете? А як він тепер себе почуває?

— Тепер видужав, але було погано. Добре, що дочка приїхала доглядати його.

— Яка дочка? Катря?

— Та вжеж! Вона ж одиначка. Та ось вона ходить у подвір’ї, — додав дон Вісенте, дивлячись у вікно.

— Дозвольте мені... я зараз повернусь, — скрикнув Петро і вибіг з кімнати, поспішаючи назустріч Катрі.

— Не сподівався вас тут побачити!

— Мені вже сказали, що ви приїхали, ото йшла вас шукати.

— Я вас пошукував у Буенос-Айресі. Телефонував до вашої матері. Мені відповіли, що вона вибралась невідомо куди,

— Так, властиво про це я хотіла з вами розмовляти, попередити... — Голос її затремтів. — Мати остаточно покинула батька, живе з другим. Прошу вас, не згадуйте про неї при батькові. Йому дуже тяжко, він кохає її.

— Як його здоров’я?

— Ніби добре. А втім я неспокійна. Зрештою, побачите самі.

Вони підійшли до курника, і Катря покликала:

— Тату, гість приїхав!

Науменко вийшов і вдивлявся, примруживши очі, та прикриваючи їх від сонця рукою,

Петра вразив його вигляд. Трудно було повірити, щоб людина могла так змінитись за такий короткий час. Перед ним стояв дідусь, згорблений, сивий, зі змученим, скорботним лицем.

— Не пізнаєте мене, пане Андрію.

— Як же, як же. Це я з присмерку вийшов та проти світла не бачу. Дуже, дуже приємно, що повернулись до нас. Часто вас згадували...

— Тількищо довідався про вашу хворобу.

— Так, занедужав було. Зовсім погано себе почував. Спасибі дочці, що доглядала мене...

— Петре, де ти? Іди обідати, — почувся Робертів голос.

— Іду, іду, — відгукнувся Петро, — вибачте, не хочу, щоб на мене чекали. Я тут житиму якийсь час, будемо бачитись.

Після обіду поїхали у степ помагати пастухам заганяти худобу до загород для завтрішнього підрахунку. Весело було скакати по степу на молодих жеребцях, хвиськати батогами, ганяти коров та овець, що перелякано плигали та розбігались у всі боки.

Вернулися, коли сонце спустилось до лагуни, запалюючи її жовто-червоним полум’ям, змучені тою солодкою втомою, що буває після фізичних вправ на свіжім повітрі.

—Завтра мусимо встати удосвіта, тому повечеряємо та й до ліжка, — постановив Роберто.

Петро згадав було Науменка та подумав:

— Ще маю час.

На другий день зранку взялись рахувати худобу. Коров та бичків просто переганяли з однієї загороди до другої, а баранів та овець при цій нагоді купали у дезінфекційному розчині. Для цього гнали їх вузенькою дротом обгородженою вуличкою, що була на півдорозі переділена ямою-купіллю.

Вівці бігли, падали у купіль, вистрибували з неї та бігли вуличкою далі. Пастухам майже не доводилося підганяти їх. Живою стрічкою бігли вівці, і рух їх не був позбавлений певної ритміки.

— Усі, як одна, поводяться, — помітив Петро.

— Бо сказано, дурний, як вівця, — відповів Роберто. — Дивляться на того, що біжить попереду та й роблять те саме без розмислу. Ось я тобі щось покажу.

Він перегородив вуличку батогом, і баран мусів через нього перескочити. Вівці, що бігли за ним, і собі перескочили. Тоді Роберто витягнув батіг, але вівці все одно підскакували, добігаючи до того місця, де раніш була перегорода.

— Ну й дурні!

— Якби то тільки вівці так поводились. Скільки є людей, що так точнісінько роблять, — філософствував Роберто.

Цілий день переводився підрахунок, і хоч працювали сумлінно, ніч все ж таки надійшла скоріше, ніж можна було його скінчити.

Нічого не поробиш, прийдеться відкласти назавтра, — мовив Роберто. — У темноті багато не порахуєш.

Прийшлось знову вставати раненько і добре поспішати, щоб закінчити підрахунок до обіду.

Було нараховано понад дванадцять тисяч рогатої худоби, сімнадцять тисяч овець га 800 коней. Роберто поясняв Петрові:

— За старими приписами на гектарі степу можна випасти три голови худоби. Як бачиш, у нас більш-менш дотримуються цього звичаю.

Тим часом пеклось асадо. Побіч великих вогнищ висіли розіп’яті на залізних підпорах ягнята і шматки яловичини. Ціла гора ковбас лежала нашикована, щоб смажити їх на вугіллях.

— Куди стільки м’яса? — дивувалась Катря. — Хіба це можна з’їсти?

— Боюсь, щоб не було замало, — казала донья Енкарнасіон.

Коли Петро і Роберто трохи умились та почистились і зійшли у подвір’я, бенкет вже розпочався.

Усі, хто жив на естанції, зібрались тут, навколо вогнищ і поїдали м’ясо, запиваючи його вином. Кожен примощувався, як міг, на скриньках, на колодах, а більшість їла, стоячи або присівши на почіпках.

М’ясо брали руками і їли, відкусуючи від шматка. Дехто помагав собі ножем.

— Подивіться, як треба їсти асадо, — показав дон Вісенте на старого робітника.

Той тримав шмат м’яса в зубах, придержуючи його лівою рукою, в правиці він мав величезний ніж і краяв ним м’ясо біля самого рота.

— Ой, аж страх бере дивитись, — злякалась Катря. — Як він собі носа не відріже?

— Це й є самий шик! Справжній кріожо мусить відрізати м’ясо перед самими зубами.

Роберто крутився біля Катрі, подавав їй кращі вибірні шматочки, повчав, як поливати їх приправою з перцю, підносив вино.

Катря їла з охотою.

— Бачу, що вам сподобалось асадо, — тішилась донья Енкарнасіон, — а то я побоювалась, що вам не смакуватиме.

— Справді, ніколи не їла стільки м'яса і навіть не уявляла собі, що можна так його їсти, без хліба, без городини.

Усі понаїдались і обважніли. Сонне припікало, як улітку. Асадо вже не цікавило. Вабив холодок і спочинок.

— Після сієсти приходьте до нас на каву, — запросив дон Вісенте. — Ваших земляків також покличемо, — підморгнув він Петрові.

Донья Енкарнасіон накрила стіл для кави на терасі, щоб було більше місця, бо з містечка приїхали ще дві її племінниці, чорняві дівчата з очима темними та блискучими, немов сливи-угорки.