Літературна Бібліотека ч. 2.

Оксана Драгоманова

ПО ТОЙ БІК СВІТУ

Видавництво Миколи Денисюка

Буенос-Айрес 1951

Обкладинка роботи Б. Крюкова.

Тираж 2.000 примірників.

______________________

Друкарня — “Champion”, J. V. Gonzalez 2375

Buenos Aires

Літературні твори про чужі, екзотичні краї, незалежно від жанрових особливостей, розпадаються на дві своєрідні групи. До першої групи зараховуємо ми ті твори, що їх автори навмисно підкреслюють екзотичність, звертаючи увагу на все особливе, незвичайне, що характерне чи ніби характерне для тих країв. Часом автор не переступаючи порогу своєї кімнати, пише про небачену землю і незнаних людей і надолужує брак фактичних відомостей яскравими декораціями. Це здебільшого дає красивість, але не красу.

Другу групу складають твори, де оповідається невимушено і просто, без накопичення декоративних подробиць. Речі, про які говорить автор, є для нього звичайними, повсякденними, добре знаними. І, треба сказати, що лише з цих творів може винести читач якісь позитивні знання про побут далеких йому людей і специфіку незнаної йому країни.

Саме до цієї другої групи належить повість Оксани Драгоманової «По той бік світу». Це повість пpo життя українців в Аргентині — бо ж Південна Америка відносно нашої батьківщини лежить дійсно «по той бік світу». Цілком реалістична повість про справжніх, реальних людей. Повість потрібна, бо при нашій прозовій бідності ми майже не маємо ні романів, ні повістей, ні новель, ані навіть оповідань з життя української еміграції, а з життя нашої еміграції в Аргентині не маємо в українській літературі взагалі нічого. А це ж цілий безмежний світ.

Але не тому, що художніх творів про українську еміграцію у нас обмаль, ми охоче вибачаємо авторці деяку зайву описовість і певну «не модерність» вислову — все це відступає, переможене позитивними сторонами повісти: вдалими характеристиками, м’яким гумором, легкістю і прозорістю викладу.

Повільно і спокійно розгортається дія повісти. І для нас, що пройшли крізь 33-й і 37-й роки і другу світову війну, для нас, що, хоч і опинилися в затишних містах «по той бік світу», але лише назовні сприйняли дооколішню тишу, а в душі у нас досі перегукуються грюкіт танків і завивання сирен, — так необхідно, крім безбуряности матеріяльного світу, внести в себе якийсь чинник спокою духового. Таким чинником може бути лише мистецтво взагалі і література зокрема.

Повість О. Драгоманової знайомить мас, на тлі життя Аргентинців (Чічіта, Ельвіра і т. д.), з життям обох галузок — старої (Петро) і нової (Катря) — української еміграції.

Проте не будемо ані переповідати змісту, ані робити критичної аналізи твору. Вважаємо бо, що переповісти зміст якоїсь книжки потрібно лише тоді, коли читач не має змоги сам прочитати тієї книжки, а критичну аналізу варто робити лише для того читача, який вже прочитав книжку.

Натомість скажемо кілька слів про авторку.

Оксана Олександрівна Драгоманова більше відома українському читачеві як перекладачка західньо-европейських письменників (французьких, еспанських, англійських і т. д.). Її перу належать переклади з Мопассана, Ш. де Костера, Ж. Берна і т. д. О. Драгоманова походить з відомої родини Драгоманових. Батько її, лікар-психіятр Олександер Драгоманів — рідний брат Михайла Драгоманова і Ольги Косач (Олена Пчілка, матір Лесі Українки). Пані О. Драгоманова скінчила Юридичний Факультет Петроградського Університету. Пізніше продовжувала студії у Віденському Університеті і в Сорбоні в Парижі. Має також стаж громадської діяльности. Працювала в юридичному відділі Міністерства Закорд. Справ УНР. В складі української дипломатичної місії виїхала на мирову конференцію у Версалі. Працювала в Посольстві УНР у Відні, Берліні, Парижі. Була головою української секції Міжнародньої Жіночої Ліґи Миру й Свободи і брала участь в міжнародніх конгресах Ліги у Відні, Гаазі і США.

Увійшла до складу міжнародньої жіночої комісії і читала — на запрошення Джен Адамс (голова Ліґи, що дістала за свою діяльність премію Нобеля) — доповіді в США і Канаді.

Від року 1928 перебуває в Буенос-Айресі (Аргентина). Повість «По той бік світу» — перший великий оригінальний твір пані Драгоманової. І хоч різні категорії сучасного нашого читача мають літературні смаки неподібні і взаємозаперечливі, проте, сподіваємося, що в цій повісті кожен читач знайде щось для себе. Як знаходимо ми.

І. Качуровський.

Стояла страшенна спека. Сонця не було видко, воно сховалось десь за хмаросягами, але його гаряччю було пропечене все місто. Будинки, пам’ятники, плакати палали. Асфальт вулиць почорнів і розм’як.

Проте рух міста не зменшився. Вулиці були запружені різноманітними автами та юрбою людей, що не зважаючи на спеку поспішали, штовхались, бігли у різних напрямках.

Три автобуси пропустив Петро, поки, нарешті, втиснувся до сірого неуковерного Мака, що повіз його, м’яко підскакуючи, вздовж по Діагоналі та по вулиці Санта-Фе. А як доїхали до площі Італія, де Петро мав виходити, то виявилось, що вилізти з автобуса ще трудніше, ніж влізти. Петро протискувався, як джгут між вальцями, трохи не придушив товстеньку сеньйоріту, що від неї йшов дух лаванди і поту, і вискочив на вулицю розкуйовджений і сердитий.

Зелена гущавина Ботанічного саду приємно дихнула на нього холодком. Він зітхнув з полегшенням, розгладив піджак і вже заспокоєний пішов через парк, до високого модерного будинку, куди недавно переїхала Чічіта.

— Щастить оцій дівчині, — думав Петро, підіймаючись на ліфті. — Скільки людей безнадійно шукають помешкання, а вона його знаходить у найкращій частині міста, майже не рухаючи пальцем. Щаслива вона, їй-богу!

Але Чічіта щасливою себе не вважала.

Розпатлана, червона, стояла вона серед кімнати, де панував неймовірний розгардіяш, і з правдивим одчаєм дивилась на розкидані речі.

— Де я це все порозкладаю? — скрикнула вона, побачивши Петра. — У цих проклятих модерних домах нема де навіть валізку приткнути.

— Помалу все улаштується, — спробував заспокоїти її Петро. — Все прибереться, все знайде своє місце. Ось я приніс деякі акварелі, щоб прикрасити стіни.

— Акварелі? — скрикнула істерично Чічіта, — акварелі? Чи хтось чув щось подібне? Піди ти до лиха зі своїми акварелями! Мені гроші потрібні! Чуєш? Гроші, щоб купити меблі, заплатити кравчині... Геть, до біса з твоїми акварелями! Геть звідси, щоб я тебе не бачила, — верещала Чічіта і так замахала руками, що Петро вискочив з хати, та, не чекаючи на ліфт, по сходах побіг на долину.

Похмурий, повертався він додому.

— Це не може так тривати, — у сотий раз казав він собі, — треба скінчити, раз назавжди та якнайскорше. Чого можна сподіватись від цієї ординарної дівчини, Що лається, як перекупка.

— Ні, до перекупки вона не подібна, — поправив він себе. — Навіть, коли вона лається і обличчя її перекривляється від люті, постать її не тратить своєї принади. Розгнівана богиня. І звідкіля вона їх має — ці лінії, цю пластичність? — Коли вона стояла сьогодні розлютована, з протягнутою рукою, то нагадала Петрові «Діву гір», що він її бачив цими днями на виставі образів.

Але що з того? Вона кпить з нього, трактує його як сміття. А він біжить на її заклик, та навіть і без заклику, кидає усі свої справи, занедбує навчання.