— Поза — верхня частина корпусу з підведеною рукою. Фокус — пахва.

Друга поза, від бюста до колін, була потрібна для розповсюдження корсетів «Діана».

— Де ж ви будете робити знімки? — спитала Чічіта.

Чоловічок трохи змішався і відповів, що про це буде повідомлено пізніше, і хотів записати адресу Чічіти.

Вона адреси не дала і вийшла.

Підходив час обіду. Чічіта заглянула до торбинки і ствердила, що грошей в ній дуже мало. Тоді вона пригадала, що давно не була у тітки Ельвіри... і вирішила піти до неї.

Чічіта щиро кохала Ельвіру, сестру свого покійного батька, тільки чомусь так складалось, що проходили часом дні і тижні, поки вона згадає бувало про неї. Проте у тяжкі хвилини життя завжди удавалась до тітки і знаходила у неї співчуття і підтримку. Коли Чічіта ще мешкала разом з матір’ю, вона після сварки з нею не раз прибігала до тітки за потіхою, а коли одного дня Чічіта прийшла в сльозах і розповіла, що вітчим чіпляється з коханням, а мати не вірить їй і свариться, Ельвіра постановила:

— Будеш мешкати у мене.

Під час перебування у неї Чічіти, тітка не докучала їй повчаннями, терпеливо зносила її вибрики і якщо висловлювала свої погляди і думки, то не вимагала, щоб Чічіта їх поділяла.

Тільки, коли Чічіта заявила, що знайшла помешкання і думає жити у ньому цілком сама, Ельвіра, відступаючи від своїх звичаїв, відраджувала їй, висуваючи матеріяльні і моральні підстави.

— Ти не зможеш прожити на ті невеличкі гроші, що я тобі буду виплачувати, і не випадає молодій дівчині жити одній.

Чічіта не послухалась, зробила вперто по-своєму. Ельвіра і тут не посварилась з нею і навіть ніколи більше не торкалась цієї теми, вважаючи свободу індивіда за непорушне право.

Чічіта вважала, що її тітка надзвичайна людина, і скільки не шукала, не знаходила хиб ні v вроді тітчиній, ні в її вдачі.

В молоді літа Ельвіра була красуня. Навіть тепер постать її була гарна і гармонійна. Горда голова з сивими кучерями, стрункий стан,

Міленькі руки і ноги не втратили своєї краси і грації.

Батько Ельвіри вмер передчасно, а мати її була така непорадна і непристосована до життя, що Ельвіра мусіла перейняти на себе вирішення усіх життьових проблем. До цього прийшлось ще більше, коли брат Ельвіри оженився і вмер після короткого і нещасливого подружнього життя. Тоді життьовий тягар цілковито впав на Ельвіру. Пенсії по батькові і невеличкого прибутку з маєтку не вистачало на видатки, і Ельвіра мусіла піти до праці. Їй пощастило потрапити до поважної комерційної інституції, де вона й досі працювала і де здобула загальне довір’я і пошану, як розумна і працьовита співробітниця.

Кілька років тому, коли Ельвірі сповнилось 45 років, вмерла її мати, лишаючи жаль і пустку в її житті і серці. З часом жаль стих. Ельвіра побожно шанувала пам’ять матері, правила міси, щомісячно возила на цвинтар квіти, врешті, дні проходили, як і раніш, спокійно, одноманітно.

Не можна сказати, щоб Ельвіра уникала життя. Вона любила музику, і сама непогано грала на фортепіяно. Читала книжки і часописи, слідкуючи за суспільними і політичними подіями. Тільки це все пливло на поверхні життя, не лишаючи борозни, не каламутячи глибин. Ельвіра уділяла увагу модам і своєму убранню

Не відкидала можливости вийти заміж, якби була відповідна оказія. Але така оказія не трапилась. Не було у неї і романтичних пригод. Певно, ніхто не наважився без поважних намірів турбувати залицянням цю коректну дівчину бездоганного поводження: кохання обминуло її. Перебираючи свої спомини, Ельвіра пригадувала чоловічі постаті, що викликали в неї симпатію, яка могла б перетворитись в інше почуття, пригадувала вогники, що освітлювали деякі хвилини минулого, але ані один з тих вогників не спалахнув, не обпік, не зогрів. Так пройшли роки. І потроху вона почала розуміти, що з нею сталося найгірше нещастя, яке може трапитись з людиною: за все її довге життя з нею нічого не сталося.

Може, також тому вона не хотіла перешкоджати своїй племінниці шукати інших шляхів. Люди казали, що Чічіта зовні подібна до тітки. Ельвіра і сама спостерегала в Чічітиному обличчі риси, що вона бачила у себе, дивлячись у дзеркало: ніс з горбинкою, великі карі очі, високе чоло. Уста — різні, пухляві губи і трохи хижий вискал сніжнобілих зубів у Чічіти були Ельвірі чужі.

У вдачі різниця була ще більша. Вже не згадуючи про гострість і запальність Чічіти. Ельвіра часом з правдивим здивуванням питала себе:

— Звідки це дівча має таку рішучість і таку відвагу? Чи це просто безглуздя, шал? Хочби оці надмірні видатки на сукні, взуття з першорядних крамниць. Помешкання, що на його умебльовання витрачено майже все, що їй залишив батько. На що вона надіється?

— Були б ми, а гроші будуть, — відповідає Чічіта на тітчине зауваження.

Ельвіра дивилась на такі вчинки з обавою і з зацікавленням.

І Ельвіра і її старенька служниця Марія, що перебувала в домі з давніх-давен, дуже зраділи Чічіті і розпитували її про усі подробиці її життя.

Чічіта оповіла про свій виступ у кіностудії і про знайомство з Орландо. Про випадок з ключами не згадала, бо хоч нічого, властиво, не трапилось поганого, але минула ніч залишила якийсь неприємний осад та ніяковість.

Марія подала на стіл равіолі на неаполітанський зразок, і Чічіта скрикнула:

— Я певна, що таких смачних равіолів ніхто не їв у цілім Неаполі.

Решта страв також смакувала Чічіті, і вона промовила з переконанням при кінці снідання:

— У цьому домі все найкраще!

— То чого б я тікала звідси, — пробурмотіла Марія. — Хіба тобі тут погано поводилось? Хіба твоя тітка або я не панькалися з тобою?

— Панькались, панькались, — реготала Чічіта, цілуючи тітку і Марію, але по суті нічого не відповіла і утікла.

Петро повертався до Буенос-Айресу в добрім настрої.

Десять днів побуту у Санта-Кларі пройшли недарма.

— Ми присвячували науці принаймні десять годин денно, — підраховував він дорогою. — Сто годин навчання склали добрий фундамент.

— Так, — погоджувався Роберто. — Щоправда, іспит це діло випадкове, провалитись завжди можна. Проте певний ґрунт під ногами маємо і дасть Біг — вискочимо.

— Доки не витримаю іспиту, не піду до Чічіти, — постановив собі Петро, але порушив постанову і відразу, як приїхав, задзвонив у телефон до Чічіти.

— Звідкіля ти взявся? Я думала, що тебе вже немає на світі, — почув він глузливу відповідь.

— Можна прийти до тебе?

— Не турбуйся! Виходить так: сеньйор від’їжджає на вакації, сеньйор не вважає за потрібне попрощатись чи сповістити про місце свого побуту, сеньйор плює на всіх, а тоді повертається, і ми маємо розкривати йому обійми... Іди до лиха!

— Чічіта!

— Дуже ти дбав про неї! — І раптом цілком несподівано мовила: — Добре, приходь, та купи по дорозі масла, бо я не хочу виходити з дому.

Петро вдовольнився і таким запрошенням. Та якби знав, як воно буде, то краще б лишився вдома. Тільки він переступив поріг, як Чічіта виголосила:

— Поки тебе не було, я знімалась для кіно та нав’язала нові знайомства, тепер мені ніколи тратити час з тобою. Я мушу бувати з людьми і в себе їх приймати, ти мені тільки заважатимеш.

Тут прийшла Лолі, що була дуже несимпатична Петрові. Дівчата почали балакати, не звертаючи на нього ніякої уваги. Згадували про події та про людей, що він їх не знав, часом перемовлялись пошепки, скоса поглядаючи на Петра, і тим показуючи, що він тут цілком непотрібний. Він розумів це і все таки сидів, аж поки Чічіта не спитала брутально:

— Здається, ти збирався йти?

Проклинаючи себе, він повернувся додому.

***

Перед від’їздом Петра з Санта-Клари, Науменко приніс йому невеличкий пакунок.

— Якщо вам не важко, візьміть його з собою, — попрохав він. Передасте моїй дружині. Свіжі крашанки. Знаю, що їй би більше здалась сотня-друга пезів, та покищо не маю. При нагоді познайомитесь з жінкою і дочкою. Тільки умовтесь раніш телефоном, бо жінка не буде задоволена, як прийдете зненацька.