Звичайно, Петро згодився.

Вибираючи речі з валізки, Петро знайшов пакунок і подумав:

— Треба доручити його якнайшвидше, бо ще зіпсуються яйця.

Він зателефонував, як казав йому Науменко і попрохав покликати пані Глафіру. З деякими труднощами він з’ясував їй, хто він і чого до неї дзвонить і тоді почув:

— Як ви знаєте, збігом обставин я була змушена найнятись за куховарку. Але між п’ятою і сьомою годинами я вільна і буду рада вас бачити.

У зазначену пору Петро підходив до одноповерхового старовинного дому. Пані Глафіра пристерігала його на вулиці, у дверях і запровадила його по сходах у гору. Як водилось, дах дому був плаский і уявляв з себе терасу, яка була обгороджена балюстрадою і обсаджена по краях рослинами. На терасі стояв мурований павільйон, призначений для мешкання служниць.

— Мій паляцо, — іронічно промовила пані Глафіра.

Зрештою, на перший погляд виглядала вона, як власниця справжнього паляцо. Поставна, пишна, з блискучим рудаво-золотим волоссям, у шовковій квітчастій сукні. Як придивитись, то видко було, що обличчя її занадто розмальоване, волосся біля проділя темніше, а сукня досить стара.

— Прошу, заходьте, — запросила пані Глафіра, відчиняючи двері до павільйону. Тільки не звертайте уваги на умебльовання, як я сама не звертаю, refugiée comme je suis.

— Я не розумію по-французькому, — попередив Петро.

— Не має значення, хочу сказати, що я біженка і не повинна багато вимагати. Сідайте, будь ласка.

— Я привіз вам привітання від вашого чоловіка і гостинець.

Пані Глафіра скептично поглянула на непоказний пакунок.

— Що в ньому є?

— Оскільки мені відомо, крашанки.

— Крашанки? Дивак він, як завжди. Хіба ми тут голодуємо? Я і так набула вісім кіло. Розпач! Що буде, як я на тім не спинюся? Катре! Катрусю! Де ти там забарилася?

На поклик матері з’явилась дівчина. Русява, худорлява, непомітна. Мати познайомила:

—Моя дочка... monsieur, monsieur...

— Чубаренко, — підказав Петро.

— Уяви собі, месіє Чубаренко бачив твого батька.

— Він здоровий? — поспішно спитала дівчина,

— Так, принаймні так виглядає.

— Тато дуже хворів у Европі, та й тут перед від’їздом.

Оскільки міг бачити, він тепер почуває себе цілком добре.

— А що ж чай? — скрикнула пані Глафіра.

— Не турбуйтесь, — запротестував Петро, я ж зайшов на хвилинку... Я зараз піду.

— Ні, ні, ні! Ні в якому разі. Ми живемо nак самотньо. Ніколи ні з ким не бачимось. Присувайтесь ближче до столу. У мене усе приготовано. Катрю! неси посуд.

За чаєм пані Глафіра жваво балакала. Петра дивувало, як швидко та легко лились з її уст слова.

За декілька хвилин він довідався, що пані Глафіра не зносить спекоту, обожнює Париж, ненавидить прозу життя, що в одному з попередніх втілень вона, безумовно, була жрицею античного храму і що крім консерваторії, вона ходила у Парижі до академії масажу і виготовлення кремів для лиця.

— Думала плекати жіночу красу, а замість нього мушу працювати куховаркою. Подивіться на мої руки!

Петро подивився, — руки як руки, пухляві, з короткими пальцями.

— Цілком змарнувались від праці, цілком зашкарубли, — трагічно вигукувала пані Глафіра. — Коли б я знала, що мене чекає в Аргентині, я б ніколи не поїхала, ніколи б не покинула Европу, таку культурну, таку освічену...

— Мамо, ви пам’ятаєте, як рік тому, в Европі, ми плакали від голоду.

— Ах це правда, — зітхнула пані Глафіра, — плакали. Але не одним хлібом живе людина! Є інші потреби. Моя дочка не розуміє цього. Вона прозаїк. Струни її душі не відгукуються, як мої, на заклики понадземних мелодій.

Відпроваджуючи Петра, Катря мовила:

— Я б хотіла розпитати вас більше про батька.

— Я до ваших послуг.

— Дома у нас це трудно, як бачили, — посміхнулась Катря.

— Можемо зустрітись, де ви хочете і коли ви хочете, лише не завтра, бо завтра маю іспит.

— Завтра я також не можу, іду до праці. У неділю обіцяла поїхати до знайомих. Хіба, може...

— Що саме?

— Може б, ви схотіли поїхати разом зі мною ?

— Що казатимуть ваші знайомі?

— Вони будуть задоволені. До них усі їздять, як до себе додому. Живуть вони біля річки, можна купатись, є човен.

— Я з приємністю поїду.

Умовились зустрітись на двірні.

***

Напередодні перед іспитом батько дав Петрові сто пезів.

— Це тобі за зроблені зусилля, незалежно від того, які будуть наслідки.

Петро взяв гроші, бо вони були йому дуже погрібні. Він знав, що батькові вони також би придались, бо він заробляв небагато. Це не раз сердило Петра. Він розумів, що батько людина чесна, працьовита, віддана своїй родині.

— Та що з того, думав Петро, — краще, якби він мав більше спритности, а то просидів усе життя у великому підприємстві помічником скарбника. — Він поборював у собі такі думки та не міг дочекатись, коли вже зможе жити незалежно, розпростати крила і показати, чого може осягнути людина, як схоче.

Іспит пройшов добре. Що правда, Роберто витримав його краще, бо його спитали те, що він саме добре знав, а Петро такого щастя не мав. Та як би там не було, іспит відійшов у минуле і до осени можна було жити спокійно.

Роберто зразу ж по іспиті від’їхав до Мар-дель-Пляти, де вже були усі його родичі. Він кликав з собою Петра, та той не поїхав, бо перебування на курорті коштувало б дуже дорого.

Петро похвалився Чічіті, що витримав іспит і вже може вважати себе студентом університету, та запросив її на радощах погуляти. Вона насмішкувато поздоровила його, а гуляти відмовилась.

— Я ж тобі казала, що не маю часу!

Петро засмутився, та згадав, що на завтра припадає прогулянка, про яку умовився з Катрею, і трохи повеселішав.

На двірень Петро прийшов перший і здалека не пізнав Катрю, коли вона підходила. Вона видалась йому вища і не така вже непомітна. Може, тому, що не було біля неї її огрядної матері, може, тому, що була на ній блакитна сукня, що дуже їй личила.

Дорогою Катря розпитала все, що Петро знав про її батька, а тоді оповіла дещо про себе. Приїхала вона разом з батьками вже з півроку тому і відразу знайшла собі місце «бонни».

— Я ж виросла у Франції, знаю добре французьку мову.

— Ви задоволені?

— Мені живеться непогано. Доглядаю двох хлоп’ят, п’яти і семи років. Пустуни, але не злісні хлопці. Даю собі раду. Та я не збираюсь там довго сидіти. Взялася за цю працю, головним чином, тому, щоб вивчити тутешню мову.

— І що ж?

Катруся засміялась.

— Не знаю, чи добре мої хлопці навчаться від мене по-французьки, а я від них навчилась багато «по-кастижі». Увечері вчу граматику і читаю, скільки можу. Восени хочу шукати посади у бюрі і продовжувати освіту.

— Еге, цілий продуманий плян! — мовив Петро.

— Без пляну не можна нічого будувати.

— Думаєте йти до університету?

— Це буде трудно і довго. Не матиму засобів. Думаю тримати іспит за середню школу і тоді пройти якийсь короткий курс. У Франції я вчилась у торговельній школі, у мене добре виходило рисування.

— Не думайте, що це буде легко, вчитись і працювати одночасно.

— Я знаю, що буде важко.

На маленькій станції, де вони злізли, їх зустрів невеличкий хлопець з бричкою на високих колесах.

— Добрийдень, Михасю! — привітала його Катря. — Як там у вас, усі здорові?

— Дякую, усе гаразд, — відповів хлопець. — Я вже вдруге сьогодні приїжджаю. Перший раз був тут ще о сьомій уранці, похвалився, він.

— Багато людей до вас приїхало? — спитала Катря.

— Ні, мало. З вами і десяти осіб не буде. Хіба ще пізніше прибудуть.

Поїхали небрукованою дорогою, через степ. Де-не-де виднілися купки дерев, кущів. Будівлі ніякої не було видко.

— Чи це не диво? — мовила Катря. — Години не від’їхали від столиці, і такий простір.

Через півгодини заїхали у вербовий гайок, і між деревами побачили дім на високих дерев’яних стовпах.