Михась хвосьнув батогом, хватськи завернув і спинився перед домом.

— Мамо, мамо, гостей привіз, — покликав він.

З-під дому вийшла жінка, у вишиваній сорочці, у збірчастій спідниці, зовсім так вбрана, як десь на Полтавщині, хіба з тією різницею, що на голові, замість очіпка, була зав’язана хустка.

Катря підбігла до неї і кинулась їй на шию.

— Лизавето Іванівно, голубонько, як я вас давно не бачила.

— Ой, ти ж мене задушиш! Покажись краще, яка ти? Ще схудла, бідолашна! Багато працюєш!

— Нічого мені не робиться. Ось я вам ще гостя привезла.

— Добре зробила.

Петро привітався.

— Наші всі на річці. Рибу ловлять. Поспішайте й ви, певно, вже тягнуть невід. А як хочеш перше старого побачити, Катрусю, то він на фабриці щось майструє, ніяк його не докличуся.

— Піду я спробую, — відказала дівчина.

— Можна мені з вами? — спитав Петро.

— Звичайно, ходім!

За будинком виднівся круглий високий насип, густо засаджений верболозом.

Серед насипу, просто під небом стояли різні приладдя: казани, чавуни, тиски, мотори, усі на стовпах чи підпорах.

На одному з оцих приладів примостилось скрючене тіло без голови.

Катря підбігла до нього.

— Василю Михайловичу, бійтесь Бога, що ви там робите? Сьогодні ж неділя!

Чоловік визволив голову з-під машини, підвівся.

— Це ти цвіріньчиш, Катрусю? Здоровенька була!

Він поздоровкався з Петром, не допитуючись, хто він і звідкіля, й поскаржився:

— Та й жеж прокляті ці американські машини. — Він стукнув кулаком по залізі.

— Що саме сталося? співчуваючи, спитав Петро.

Хотів відрегулювати мотор, користуючись з неділі. Розібрав все, як слід, почистив, помастив, де треба, і знову зложив, та все до біса!

— Чогось нестає?

— Якби то неставало, а то якраз навпаки! Лишилось три шрубки та дві гайки, не знати звідки і нащо, й куди їх тулити!

— Може, вони не потрібні?

— Якби не погрібні, то мотор би крушися, а то стоїть, як проклятий. — Він знову стукнув кулаком. — Бісові американські вигадки!

— Буде вам, завтра налаштуєте, — намовляла Катря.

— Не піду, доки не налаштую чортове приладдя, — вперся Василь Михайлович. — А ви не тратьте часу, — порадив він, — натягайте «трикоти» та гайда у воду!

За вербовим гайком розливалася Ля Плята. Безкрая, як море, вона спокійно котила свої земні каламутні води. Була година відпливу, і серед води виступали широкі обмілі. На одній такій обмілі виднілася купка людей і пара коней, що ними витягали невід.

Катря і Петро трапили саме на час. Невід вже лежав на землі, і в ньому плюскотіло чимало риби. На сонці блискотіли великі червоно-золоті доради, срібні сабалі, строкаті сурубі; важко ворушились ражі, стрибали темні. подібні до жаб, багри.

Катря розглядала рибу і хотіла схопити маленького багрика, що заплутався в рослинах.

— Не торкайте, — попередив її один з рибалок, — багр, навіть мертвий вжалить, як оса, і тиждень болітиме.

— Вибирайте, що взяти на обід, — сказав другий рибалка.

— Можна взяти сурубі.

— Не варто, це ж наш сом.

— Декому соми до вподоби.

— Ех, немає тут наших карасиків, — зітхнув хтось.

— Дораду обов’язково треба взяти, вона нагадує коропа.

— Куди таку велику рибину тягти?

— Усю не треба, виріжемо шмат зі спини, а решту покинемо.

Вибрали ще декілька невеликих сабал, а те, що зісталось, поскидали на візок.

— Це куди піде? — поцікавився Петро.

— Продамо гуртом на фабрику. Буде на пиво.

— Тільки того? — здивувався Петро. — Кажуть, тепер на базарах риба дуже дорога.

— А як довезеш до Буйнесу в таку спеку. На базарах продають рибу з моря, що її достачають з Мар-дель-Плята в спеціяльних холодильниках. Ми ж її продаємо тонами на фабрику для вироблення товщу та угноєння.

День був дійсно гарячий. Сонцеві не заважали ані найменші хмарки, і воно виливало на землю потоки пекучого проміння. Тільки тут, біля води, це нікого не лякало.

— Ходім купатись, — запропонував Петро.

— Ходімо, — погодилась Катря,

Вони вступили у воду, що ледве покрила їм стопи.

— До чого мені трудно звикнути, так не до кольору цієї води. Я думала колись «Ля Плята — срібна ріка».

— Вона і є срібна. Гляньте, як вона блищить на сонці і полискує, як срібло.

— Це здалека, а зблизька? Як я вперше побачила, очам не повірила. Аж сум мене взяв. Така велична, широчезна ріка і така брудна.

— Це не бруд, — заступився Петро, — це частинки ґрунту, так дрібні, що не осідають на дно.

— Мені це казали, але я звикла до інших річок. А на Україні, казав тато, є такі прозорі річки, що можна розглядати на дні маленькі камінці.

— Кажуть, що й тут є прозорі озера і річки, та я крім Ля Пляти бачив лише Парану, і там вода така сама, як і тут.

Так балакаючи, вони йшли вперед і, хоч пройшли вже з півкілометра, вода не доходила їм і до колін.

— Гей, гей, — почули вони здалека і обернулись та побачили, що до них біжить Михась.

— Не заходьте далеко, — гукав він.

— Та тут же не глибоко.

— Завертайте, вода прибуває.

— Треба ж хоч пірнути — і кинувшись до води, Катря попливла.

— Завертайте, бо втопитесь!

— Справді, краще повертаймось, — мовив Петро, пливучи біля Катрі.

Катря стала на ноги й побачила, що вода сягає їй по груди.

— Чого ви перелякались?

— Бо справді вода прибуває. Бачите, Михась стоїть по-пояс у воді, а як ми там проходили, то ледве по литки сягало.

— Не пливіть, — кричав Михась, — вода віднесе. Йдіть швидше до берега.

Швидко йти було трудно. Петро узяв Катрю за руку, і вони посувались, борючись з течією.

— Берег ніби віддаляється від нас, — зауважила Катря.

— Воно так і є, бо вода щораз більше його заливає.

Вони збільшили зусилля і як вийшли, нарешті, з води, Петро мовив:

— Знаєте, був момент, що я побоювався за вас.

— А за себе не боялись?

Петро всміхнувсь.

— Та й за себе злякався.

— Правду кажучи, і мене жах огортав. Втопитись в темнорудій бридкій воді... бр...

Поки дійшли додому, переляк пройшов, і небезпека, що вже минула, збудила бадьорість і охоту до життя. На майдані перед домом зібралось велике товариство. Усі клопотались при готовленням до обіду.

Біля вогнищ пекли рибу і м’ясо. Під деревами у холодку було поставлено столи та лавки. Лизавета Іванівна за допомогою інших жінок накривала столи і розставляла посуд.

Василь Михайлович ходив і давав розпорядження.

— Перевертай рибу, — казав він хлопцеві, що порався біля вогнища. — Підгорни жару! — наказував другому, — відсунь гілки, хіба ти не бачиш, що дим на м’ясо несе, — докоряв третьому.

Тоді підійшов до жінок і почав їх повчати. Але Лизавета Іванівна відрізала:

— Годі тобі командувати! Піди краще пошукай слив’янки, що ти її шинкував. Та не барись, бо вже час обідати!

До столу сіло двадцять осіб, а ще дехто примостивсь побіч на пеньках та скриньках.

— Кожної неділі тут стільки людей збирається, — пошепки мовила Катря.

***

Перше було подано перекуску, щоб було чим закусити горілку: ковбаси, сало, рибу смажену і вуджену, огірки, буряки в оцті. А тоді вже почався самий обід: борщ, м’ясо печене і варене, порося, качки та різні дрібні потрави, книші, періжки тощо.

— Що ж ти сидиш, — докоряла чоловікові Лизавета Іванівна. — Гості будуть ображені. Казатимуть: «Що з того, що була їжа? Аджеж не було припроху!» Твоя справа дивитись, щоб ніхто не сидів перед порожньою тарілкою.

Василь Михайлович послухався і почав припрохувати:

— Пані Олено, ви на рибу не надійтесь, з риби наїдку не буде. З’їжте краще поросяче реберце. Пане Миколаю, ви чого зажурились? Покиньте свої вегетаріянські витребеньки, а як ви ані риби, ані м’яса не хочете, то візьміть пару книшів, вони смажені на качиному смальці, це харч легкий, не зашкодить вашому делікатному шлункові.