Лолі глянула на неї з докором, а Гонсалес несподівано захопився:

— Яку ви маєте веселу вдачу!

Повертаючись, Гонсалес завіз Чічіту додому і щось шепнув Лолі, після чого вона злізла з авта і пояснила Чічіті:

— Я піду додому пішки.

— Чого ж ти не поїхала разом з Гонсалесом, раз ви мешкаєте у тім самім домі?

Він не хоче мене компромітувати.

— Тебе чи себе?

— А хочби й себе. Він має жінку і родину.

— То й сидів би біля них.

— Він сам знає, що має робити.

На прощання Лолі нагадала:

— Не забудь, що завтра перепускатимуть на спробу наш фільм, і ми можемо піти подивитись, як ми повиходили.

Чічіта з хвилюванням чекала себе на екрані і як побачила, то в перший момент не пізнала.

— Невже це я? — подумала вона.

Камера ніби навмисне схопила, підкреслила все, що було у Чічіти найгіршого. Ніс її, щоправда не маленький, але гарної форми, виглядав на екрані як гачок, жвавість її обличчя — його найбільша привабливість — перетворилась в якісь потворні гримаси, навіть її стрункий стан вийшов скарлючений та незграбний.

— Ніколи не припускала, що я така погана! — скрикнула Чічіта.

Хтось голосно зареготав за її спиною. Вона обернулась. Просто за нею сидів Орландо і дивився на неї томними оксамитними очима.

Після пропуску фільму, він підійшов до Чічіти.

— Виходить, що ви дуже розчаровані?

— Невже я така бридка?

— Екран має свої несподіванки. Фотогенічність — невивчена галузь. Буває, що обличчя, звичайне, непомітне виходить на екрані прегарне. Буває навпаки. Не журіться, хто знає, що ліпше?

Вони вийшли разом. Чічіта згадала про Лолі та вирішила:

— Нічого з нею не скоїться. Знайде і сама дорогу додому.

— Дозволите вас відпровадити? — спитав Орландо.

— Прошу.

Дорогою Орландо поцікавився:

— Як скінчилась ваша тодішня пригода? Які ви дали пояснення вдома? Нам’яли вам чупринку?

— Хто мав нам’яти? Я не маю кому давати звіту.

— Користуєтесь повним довірям своєї родини?

— Якої родини? Я мешкаю сама.

— Зовсім сама?

— Чого це вас дивує? Хіба тільки ви можете мати окреме помешкання?

— Мусите згодитись, що це більш природне для чоловіка мого віку, ніж для дівчини вашого віку, — казав Орландо, а сам думав: — Здається, я пошився у дурні. Дівчина зовсім не така, як я собі уявляв!

Коли вони опинились перед домом, де мешкала Чічіта, Орландо мовив:

— Ви повинні б віддячити мені: я варив вам каву, а ви б могли запросити мене на чай.

—Я невправна господиня. Мій чай не буде вам до смаку.

— Так хочеться чаю! — жалісно протягнув Орландо.

— Властиво, тут нічого такого немає, — міркувала Чічіта, — аджеж приходить до мене Петро, — і мовила:

— Добре, тільки прошу не вередувати.

— Прегарне гніздечко, — похвалив Орландо, заходячи. — У вас є смак!

І це вас дивує?

— Яка цікава тваринка! — сказав Орландо, глянувши на Біжу, що недовірливо дивилась на нього і тихенько гарчала.

— Сідайте, прошу вас! Я зараз споряджу чай.

Орландо сів у крісло і з посмішкою слідкував, як метушилась Чічіта.

— Не спішіть, — мовив він, коли вона проходила біля нього і взяв її за руку.

Чічіта вирвала руку, а Біжу пронизливо загавкала.

— Ой, які сердиті і хазяйка і цуценя! Дивись, не з’їж мене, звірюко, — погрозив він Біжу.

Задзвонив телефон.

— Це ти, Лолі? — зраділа Чічіта. — Де ти була? Я тебе усюди шукала. Приходь пити чай! Швиденько приходь!

— Може, я заважатиму? — спитав Орландо.

— Ні, це моя приятелька, що ви її знаєте. Вона дуже мила.

Чічіта вийшла до кухні. Коли вона повернулася, Орландо розглядав фотографію пристійного чоловіка, що стояла на поличці.

— Це «він»? — спитався жартівливо.

— Це мій батько, — суворо відповіла Чічіта.

Лолі була здивована присутністю Орланда. Вона підозріло поглядала то на нього, то на Чічіту, але вони поводились цілком натурально.

Напились чаю і Орландо пішов, а Лолі почала допитуватись:

— Чого він приходив?

— Відпроваджав мене з кіноспроби і зайшов на шклянку чаю.

— Він часто до тебе заходить?

— Ні, це вперше.

— Я б тобі не радила дуже з ним цяцькатись.

— Я не цяцькаюсь.

Лолі помовчала і змінила тему.

— Вітає тебе твій новий знайомий.

— Який ще знайомий?

— Та носорог.

Чічіта зареготала.

— Бачиш, і ти його так прозиваєш!

Лолі закусила губу, але врешті також засміялась.

— Це я, щоб тебе потішити. Він все про тебе розпитує, ти йому дуже сподобалась.

— Дуже почесно.

Лолі більше про носорога не згадувала, але на другий день прийшла і знову завела:

— Гонсалес прохав уклонитись тобі і спитати, якої ти думки про нього?

— Хіба ти сама не знаєш? Причепилась з тим носорогом!

— Годі базікати, — розсердилась Долі. — Це поважна людина і робить тобі поважну пропозицію.

— А саме?

— Він погоджується платити за твоє помешкання. Звичайно, він сам тут мешкати не буде. Дає певну квоту на твоє утримання. Що торкається суконь та різних там цяцьок, то це буде залежати від тебе, від твого з ним поводження.

— Гарні вигляди!

— Заплатить також твої борги, я обрахувала більш-менш, скільки ти їх маєш.

— А скільки він заплатить тобі комісових?

— Так ти мені віддячуєш за мої старання? Я роблю все можливе, щоб вивести тебе на шлях.

— Гарний шлях!

— Що ж ти хочеш? Вийти заміж за пересічного чоловіка — не можеш, бо на твої примхи треба цілий маєток, багаті женихи давно повиводились, працювати ти не здібна, артисткою не будеш...

— І повією також!

— Повією! Навіщо робити трагедію, там де її нема? Тобі трапляється щастя! Подумай! Увесь час ти матимеш вільний, усі вечори. Виходити з тобою він не може. Заледве мала б присвячувати йому декілька годин.

— Годі, я не хочу більше слухати! Це ж ганьба!

— Я знаю, чого ти так напиндючилась. Ти сподіваєшся закрутити любощі з Орландом.

— Замовчи!

— Якби це він зробив тобі таку пропозицію, то ти б, певно, не те співала.

— Мовчи, я тобі кажу!

— Не хочу мовчати! Ти думаєш, може, що він з тобою одружиться. Ха-ха-ха!

— Іди собі геть, доки не пізно, — загрожуюче скрикнула Чічіта і підвелась.

— Я тебе не боюся, — гукнула Лолі та на всякий випадок подалась ближче до виходу. — У Орланда таких, як ти, як тієї полови на току!

Чічіта кинулась до неї.

У цей момент дзенькнув дзвінок. Лолі, що була вже в передпокої, відчинила двері; увійшов Орландо.

— Про вовка помовка, заходьте, будь ласка, саме про вас згадували, — ущіпливо сказала Лолі і вийшла, задирливо відкидаючи голову.

З образи, з люті, Чічіта заслонила лице руками.

— Що тут сталося? — спитав Орландо, підходячи до неї і відтуляючи її руки.

Краплисті сльози котились з Чічітиних очей.

— Дитинко моя!

Чічіта хлипнула і схилила голову на Орландове плече.

Зимою Петро мало бував дома. А тепер складалось так, що йому нікуди було податись. Університет був зачинений, товариші пороз’їжджались, Чічіта вперто відмовляла в побаченні. Петро спробував розводити город за своїм будинком, але сонце випалило марні, запізно посіяні рослинки, а всякі комахи ніби умовились нівечити усе, чого не спалило сонце. Пробував столярувати, робити на потіху матері незграбні полички, а більш усього читав все, що траплялося під руку.

Рідко вечір проходив, щоб хтось не заходив до його батьків попити чаю та побалакати, але Петро уникав цих гостей.

— Такі нудні люди до нас приходять, — казав він до матері. — Цікавляться лише подіями, що були двадцять років тому, або розводять теревені про високу політику, в якій, між іншим, мало що тямлять.

Мати з ним не сперечалась. їй також набридла «висока політика». Колись, як заївсь чоловік з Паливодою, своїм найкращим приятелем, трохи не побились. Дискутували політику Сполучених Штатів відносно Кореї. Сміх подумати! Що їм та Корея?