Цього вечора, як завжди, за чаєм сиділи батьки та їх гості, але на цей раз розмова зацікавила Петра, і він вирішив залишитись у їдальні та послухати, про що балакатимуть «предки».

Між інженером Паливодою і новоприбулим агрономом Шумлянським виникла дискусія:

— Тут в Америці, панує матеріялізм, — казав Шумлянський, — а Европа лине до висот духа.

— Яку країну ви властиво маєте на увазі, коли кажете Европа? — спитав Паливода. — Францію, Німеччину, Еспанію чи, може, Болгарію?

— Ви добре розумієте, про яку Европу я кажу. Про ту, що збудувала культурні і моральні вартості.

— І дійшла до екзистенціялізму?

— Це наслідок війни!

— А війна наслідок чого? Крім того, екзистенціялізм з’явився в Німеччині перед війною.

— Хай буде так. Але це тільки підтверджує мою думку. Філософська теорія може бути невдала і навіть шкідлива, проте вона є виявленням мислення, доказом, що розум людини прямує в уявність, шукає висновків, а хто тут дбає про філософські підстави буття?

— Тут не потребують філософських систем для виправдання злочинів.

— Або не хочуть тратити час на все, що не є осягненням чисто матеріяльного добробуту.

— Може, ви маєте рацію. Це новий світ, що виник на руїнах вичерпаних націй. Протягом років сюди приїжджають люди найенерґійніші і найжиттєздатніші і хочуть збудувати щось нове, йдуть вперед твердим кроком.

— І топчуть під ногами те, що їм непридатне.

— Топчуть кволе, хоробливе. Це жорстокий закон життя. Я не розумію, чому я мушу вихваляти вашу Европу, що допровадила себе до злиднів, до жебрацького стану і лаяти країну, що розквітла на моїх очах. Пам’ятаю, як 25 років тому я проходив головною вулицею. Мою увагу притягла величезна вітрина, де було пороскладано якісь рядна, примітивні килимки, глечики. Думаю, хто це виставив на такій гарній вітрині таке казнащо. Підійшов ближче і прочитав. Зразки Аргентинської індустрії. А тепер Аргентинська індустрія охопила усі галузі, поступ її надзвичайний, деякі вироби не гірші, а ліпші, ніж закордонні.

— Ми відхилились від теми. Я зовсім не мав на меті заперечувати тутешні досягнення і ганити країну, що взяла мене у прийми.

— Проте є багато наших земляків, що не знайшли тут щастя, — вмішався Петро, згадуючи Науменка.

Розмова перейшла на обговорення скрутного становища, у якому опинились деякі українці, що недавно приїхали з Европи.

— Фахівці знайшли собі більш-менш відповідні заняття, — сказав старий Чубаренко.

— Далеко не всі, — відказав Паливода. — Молодші віком знайшли собі працю, а старших не хочуть приймати на посаду. Ось, наприклад, якраз потребую помічника. Наше будівельне товариство категорично відмовляється прийняти старшу людину, а молодого кандидата не маю.

— Можна пошукати.

— Нема часу. Як я когось не подам цими днями, мені знайдуть якогось неукраїнця. Шкода, що пропадає нагода... Знаєте, що мені спало на думку? — раптом скрикнув Паливода, — Чому б не піти до нас Петрові?

— Він мусить продовжувати навчання, — зазначив Чубаренко.

— Це йому зовсім не перешкодить. Навпаки. Під час вакацій він попрацює зі мною, що йому дасть певні практичні підвалини. Дещо заробить, що йому теж буде не зайве, а до осени когось підшукаємо.

Петро дав свою згоду з дивним почуттям цікавости і обави. Перший раз у його житті хтось збирався використовувати його знання. Це будило у ньому приємну свідомість певно своєї вартости і одночасно лякало відповідальністю.

На другий день Петро почав працювати. З охотою і пильністю взявся він за обрахунки та креслення. Часом нападав на нього сумнів у своїх здібностях, але при кінці тижня Паливода ствердив:

— Добре я вимудрував, що запросив тебе. Швидко розумієш і докладно виконуєш. Якраз те, що мені потрібно.

Потім запропонував:

— Слухай, хлопче, я поїду сьогодні оглядати нашу будівлю. Як хочеш, то поїдемо разом. Подивишся, як втілюються наші проекти, буде цікавіше і приємніше працювати.

— Дуже радо поїду.

— Телефонуй додому, що не приїдеш обідати, Я запрошую тебе до ресторану. Це буде мій могорич, а після обіду відразу поїдемо.

— Могорич властиво мушу ставити я, — відповів Петро.

— Не бійсь, прийде черга і на тебе.

Паливода емігрував до Аргентини ще у 1925 році, і йому пощастило улаштуватись у поважній будівничій компанії. Талановитий архітект, працьовитий і енергійний, він зайняв першорядне становище і матеріяльно був цілком забезпечена людина.

Петро з повагою оглядав його темно-синього Студебекера і думав:

— Це тобі не обшарпаний Форд мого батька!

Паливода помітив його погляд і підморгнув Петрові:

— Гарна конячка? Почекай, у тебе колись і не така буде. Ти хлоп’яга з головою.

Вони швидко проїхали по місті і виїхали на авеніду Пас, що кільцем обвиває Буенос-Айрес.

— Прегарна це вулиця, — промовив Петро.

— А новий шлях на Езейзу ти бачив?

— Ні, я вже давно не бував в тих околицях.

— Зараз матимеш цю нагоду. Наша санаторій будується недалеко від нового аеродрому. Побачиш цікаві речі.

Вони звернули на широченний шлях і миттю пролетіли двадцять кілометрів.

— Ось тобі новий аеродром, — мовив Паливода. — Найбільший і найкращий у світі.

Петро з захопленням роздивлявся. Широкі асфальтові площі, двірець, готель імпонували величчю і гармонійністю ліній.

— Дехто каже, що цей аеродром занадто великий для Аргентини, — зауважив Петро.

— Це кажуть короткозорі люди. Треба браги до уваги перспективи майбутнього. При такій конструкції не можна робити обрахунок на рік, на два і навіть на десять років. Я вірю в дальший розвиток цієї молодої країни.

Вони з’їхали з аеродрому і поїхали новозасадженим парком. Паливода продовжував:

— Дивись на автовий лічильник. Дев'ять кілометрів їдемо новим парком і об’їхали його тільки з одного боку. Два роки тому тут було болото і колючки.

— Що й казати, переведено величезну роботу.

Вони поїхали побіч нових купалень, великих басейнів з солоною водою, павільйонів для роздягання, розрахованих на тисячі людей.

— Дійсно, до невпізнання, — вигукнув Петро, — ще недавно тут були лише ставки з солонковатою водою та брудні хатки на березі.

— Так мене вразила у минулому році дорога на Мірамар. Я бачив її, коли тільки прокладали через дюни. Сипучі піски заносили її так, що і сліду від неї не лишалось. Тепер з обох боків дороги росте ліс, справжній ліс з високими деревами, — він тягнеться на десятки кілометрів на піску, що пересувався з місся на місце. Я дививсь і думав: у країні, де робляться такі досягнення, варто працювати.

Санаторія, що над її плинами працював Паливода з Петром, будувалась недалеко від купалень. Вони оглянули скелет будівлі, що вже стремів угору, роздивились, де будуть уміщені додаткові павільйони і басейни.

— Також буде визначна споруда! — мовив Паливода. — Для контрасту покажу тобі ще щось.

Вертаючись, вони поїхали вздовж Ріачуельо, брудного каналу, від якого йшов сірчаний дух. Майже під самим містом виросло ціле селище з примітивних хаток, збудованих з бляхи та шалівки. Мізерні оселі ліпились одна до одної, покривлені, обдерті. Була субота, коли пополудні не працюють в майстернях і крамниці зачинені. Використовуючи відпочинок, біля хат стояли купки сусідів, що зійшлись побалакати. Майже усі вони були одягнуті в гарні міські одяги, мали добре взуття. Трудно було повірити, щоб ці люди, що виглядали як заможні, погоджувались жити в таких поганих умовах.

— Як вони зносять цей огидний сірчаний дух ?

—Мабуть, звикли, не помічають.

— Або мусять не помічати.

— Треба сподіватись, що це переходове явище. Брак цементу та інших матеріялів, викликаний порушенням транспорту та іншими післявоєнними ускладненнями, стають на перешкоді нормальному будівництву. Як поїдемо ще колись, то повезу тебе до робочої слободи, щойно збудованої, куди певно переїде більшість мешканців нього мерзенного селища.

***