— Зараз як прийду додому, сяду за книжку та буду вчитись аж до самої ночі. Вчитись необхідно і то якнайбільше, щоб скоріше здобути диплом, що дасть незалежність та можливість заробляти гроші, прокляті гроші, що без них людина не може рухатись, як авто без бензини.

У такім настрою входив він до свого невеликого чепурненького будинку, що стояв у садку, в околиці міста.

Як завжди, дім стрінув його привітно, спокоєм та тишею; крізь причинені віконниці не діставалися соняшні промені. Було холоднаво і затишно.

— Це ти, Петре? — спитала мати з кухні.

— Я, — відповів він і попрямував просто до себе.

За хвилину мати підійшла до дверей його кімнати і покликала:

— Петре, чи не пішов би ти за хлібом?

— Завжди так, як тільки вчитись, то треба кудись йти, — пробурмотів Петро.

— Ну, не треба, не треба, — поспішно відказала мати, постояла трошки в дверях, ніби на щось чекаючи, та відійшла тихенько.

Петро сів за стіл, відкрив одразу декілька книжок та зшитків і поринув у науку.

Пройшли ті перші хвилини, коли думки ще мигтять та стрибають, доки зусилля розуму не зведе їх докупи. Нарешті, увага зосередилась, лінії зрозуміння зазначились, зміст книжок потік по них без затримки, теореми і формули легко вкладались у голові.

Раптом різкий дзвінок пронизав тишу і за хвилину Петро почув голос матері.

— Петре, тебе кличуть до телефону.

Дзвонила Чічіта.

— Що з тобою? Де ти подівся? Ніколи тебе немає, коли треба! Приходь негайно. Негайно! Чуєш? Я буду чекати. Та принеси ті свої акварелі.

Повісила слухавку.

Навіть не чекає на відповідь. Дає наказ і не має сумніву, що я його виконаю. А я ось візьму і не поїду. Таки не поїду. І до телефону не підійду, як буде ще дзвонити.

Так умовляв собі Петро, а сам знав, що з цього нічого не буде.

І дійсно за пару хвилин він уже виходив з дому.

— Прийдеш вечеряти? — спитала його мати.

— Не знаю, не чекайте, — відповів він і поспішно вийшов.

***

Цього разу Чічіта прийняла його досить ввічливо. Оповіла про Біжу, що не може призвичаїтись до нового помешкання і зле спить уночі. Поскаржилась на те, що ніхто їй не помагає розкладати речі. Навіть похвалила акварелі.

— Не такі вже погані. Можна повісити у передпокої, поки не буде чогось кращого.

Петро повеселішав. Рисувалась перспектива провести кілька годин у товаристві Чічіти, помагати їй наводити порядок, перекладати її речі, працювати разом, потім разом відпочивати, балакати з нею, як буде нагода, цілувати лілейні рученята, може й пригорнути до себе гнучкий стан.

Ілюзії тривали недовго.

— Ти мені страшенно потрібний, — мовила Чічіта. — Уяви собі, мають прийти від компанії перевірити електричну провідку, а я призначила годину у фризієрні і мушу зараз іти.

— Хіба ж не можна повідомити фризієра, або змінити годину? почав Петро, але Чічіта перебила його:

— Змінити годину? У Луїса? Та він і так ледве згодився... — В голосі її знову задзвеніли загрожуючі нотки. — Тобі важко посидіти, у мене? Подумаєш, велика жертва. Є багато таких, що вважали б за щастя…

Виходячи, вона обіцяла:

— Повернуся найбільше за півтори години. Лишаю тобі Біжу для компанії.

Біжу ввічливо помахала хвостиком, чуючи своє ім’я, і, побачивши, що її не беруть на прогулянку, зрезиґновано вскочила на канапку. Петро понуро сів у крісло.

Минуло півтори, дві і три години. Прийшов електротехнік і пішов, зробивши своє діло.

Вікна посивіли і зовсім почорніли, а Чічіта все не приходила.

— Чого я чекаю? — питав себе Петро. На що я їй здався? Біжу їй дорожча, ніж я. Правда, Біжу?

Біжу лежала на шовковій подушечці і дивилась на нього круглими чорними очима, ніби глузуючи.

— Чи можуть собаки глузувати? — думав Петро і вирішив: — З мене можуть глузувати навіть собаки.

Раптом Біжу підскочила, підбігла до дверей і почала гавкати. Своїм гострим псячим слухом вона почула свою господиню.

За хвильку і Петро почув дівочі голоси, і нараз помешкання заповнилось сміхом, яскравими барвами суконь, пахощами.

Чічіта повернулася з двома приятельками.

— Ось познайомтесь, — казала вона. — Це Беба, це Розіта, а це Петро. Не Педро, а Петро. Правда, гарний? Дивіться, які кучері! Золото! Такого кольору вам ніякий Луїс не виробить!

— Дочекався? Уяви собі, я зустріла Розіту, а вона умовилась з Бебою... Ми пішли разом до Беби, тепер вони прийшли до мене...

Чічіта цокотіла безугаву і, врешті, з її сумбурного оповідання виявилось, що вони всі три мають їхати вечеряти.

— У Ротонду. В Олівос, над берегом. Там чудовий джаз. Можемо танцювати до ранку. Ти не знаєш Ротонду? А Біжу знає. Біжусіта, моя найдорожча! — скрикнула вона, схопила тваринку і почала її цілувати.

Запрошував дівчат Режес, приятель Розіти.

— Знаєш, він купив нове авто. Чудове! Зверху сиве, як сталь, а всередині малиновий оксамит.

— Буде балачок, — перервала Беба. — вдягайтеся скоріше, бо вже пізно.

Петро попрощався. Ніхто його не затримував. Ніхто не запрошував їхати з ними. Певно, усі знали, що Ротонда не по його грошах.

Повільно йшов він вулицею вздовж парку. Вечір не зменшив спекоти. Гарячий вогкий вітер повівав з півночі, але не ніс прохолоди.

— Ще раз відіграв ролю ідіота, — казав сам собі Петро. — Невже я втратив усяку гордість? Невже я ніколи не зможу скинути з себе цю облуду? Сказати: Кінець! І забути, що є на світі Чічіта і все її безладне оточення. Здається, так легко!

Але Петро добре знав, що досі йому ніяк не щастило перевести це в життя та, мабуть, не вдасться і надалі. Такий сором за себе, за свою кволість обгорнув Петра, що він навіть спинився і стояв, дивлячись непритомно в одну точку.

— Петре! Чи це ти, чи не ти? — почув він. — Я тебе шукаю по всьому місті, а ти стоїш на вулиці, як Колумб на Колоні та навіть не помічаєш своїх приятелів!

Напроти Петра стояв Роберто, його довголітний співучень і друг.

— Без жартів, — продовжував Роберто, — я шукав тебе, щоб запропонувати тобі поїхати зі мною у кампо[1]. У місті неможливо працювати, а іспити наближаються. Там ми за тиждень викуємо всі фізики та математики. Згода?

Петро аж підскочив, так до серця припала йому пропозиція товариша.

— Коли поїдемо? — спитав він.

— Завтра, о шостій вранці, я заїду до тебе, — відповів Роберто.

Ще перед призначеною годиною вийшов Петро з дому з валізкою і сів на ганку, чекаючи Роберта. Сяяв чудесний ранок. Сонце ще не пекло, хоч ясно світило. На вулиці нікогісінько не було, але садок був переповнений життям. Цвірінькали горобці, зелененькі колібрі терпихались навколо ясмину. Дві тери-тери поважно переступали по траві високими ніжками, а по доріжці бочком стрибав жовтогрудий сорокопуд.

— Хай живе точність, — вигукнув замість привітання Роберто, під’їжджаючи на своєму маленькому авті.

Приємно було їхати тихою околицею серед оздобних осель, серед садків, де буйно квітли рожі, левконії, троянди та інші квіти, що їх пахощами було наповнену повітря, та ще приємніше було виїхати на шлях, який чорною асфальтовою стрічкою перерізав степ, що широко розкинувся по обидва боки.

Засіяного поля було мало. Врожайна земля ще чекала на людей, що колись використають її плодючість, і покищо поростала будяками та реп’яхом. Проте, не виглядала вона занедбано та порожньо. Численні корови та вівці паслись на зеленому просторі, що йому нe видко було кінця, і віяло від нього спокоєм і добробутом.

Так проїхали зо три години, аж поки не звернули з асфальтованого шляху вбік на земляну дорогу. Поїхали тихше, і степ ніби присунувся до них ближче і почав знайомити з таємницями свого життя. Ось на грудці сидить біла чапля, на галявині граються зайчата, перескакуючи один через одного, як діти, ось вискочила на дорогу бура безхвоста криса куіс, а далі біжить переляканий скунс.