— Де ти знову пропадаєш, скрикнув Роберто. — не видко тебе ані на викладах, ані в лабораторіях.

Петро щось пробурмотів у відповідь.

— Я вчора повернувся з Санта-Клари, був там три дні. Шукав тебе, щоб запросити їхати зі мною, але куди там, ніде тебе не піймаєш.

— Як там усі маються?

— Живуть собі потихеньку.

— Бачив моїх земляків?

— Та ти що, забув чи здурів?

— Що таке? Я нічого, не розумію.

— Та ти справді не знаєш? Науменко вмер вже з місяць тому.

— Вмер?

— Я гадав, що тебе першого сповістили.

— Ніхто мене не повідомив. А що з Катрусею?

— Вона виїхала майже відразу після батькової смерти.

— Куди?

— Казали до Буенос-Айресу, а куди саме, не знаю.

Звістка про смерть Науменка дуже вразила Петра. Він відразу пригадав собі свою останню з ним розмову.

— Бідолаха! Він передбачав свою близьку смерть. А моя обіцянка? — гостро згадалось йому. — Як я її сповнив?

Даремно заспокоював він закиди сумління тим, що не знав про смерть земляка, свідомість своєї вини не залишала його.

— Треба відшукати Катрю, щоб хоч частково дотримати слова, — вирішив він.

Єдине місце, де він мав надію довідатись про неї, була фабрика риб’ячого трану, і отже другого дня зранку він поїхав туди.

Цим разом на маленькій станції нікого знайомого не було і, тому що іншого способу не трапилось, Петро пішки помандрував через степ.

Дорога видалась йому довга. Іти самому багнистою стежкою, це не те, що їхати бричкою у милім товаристві. Проте мандрівка мала свою приємність. Осіннє сонце світило приязно, степ зеленів. У траві скрекотіли цвіркуни, пташки літали низько над землею, і присутність Петра, як видко, їх не лякала.

— Чого тільки не придумали люди для своєї втіхи, театри, кіно, спортові вистави, різні перегони, футболи, проте ніщо так не тішить людину, як єднання з природою і безпосереднє відчування її. — Так роздумував Петро, забуваючи, що до кіно він ходить тричі на тиждень, а єднатись з природою не вибереться й тричі на місяць. — Скільки таємниць заховує природа і як мало їх знає людина. Наприклад, як міг Науменко передбачати, що скоро вмре? — А що мене чекає? Якби можна було заглянути за тьмяну завісу і довідатись хоть дещо про свою долю! Чи попаду я колись на свою незнану Україну, що її з такою тугою згадують батьки, і як потраплю, то як себе там почуватиму? Чи звикну до морозів, я, що ніколи не бачив снігу, і ще важніше, чи знайду взаємне зрозуміння з людьми, що перейшли через такі страждання, такі злидні, я, що живу у міщанському добробуті? Чи не буду тужити за Аргентиною, яку кохаю, де виріс і до звичаїв якої звик?

Як завжди, думка його навернулась до Чічіти.

— Що б таке зробити, щоб заслужити її кохання, переконати її, що він не нікчемний хлопець?

Добре було б вчинити якийсь мужній подвиг. Наприклад: перелетіти через океан маленьким літаком. Але це вже зроблено і перероблено. Ліпше піти добровільно на війну і вмерти там славною смертю. Але війна недавно скінчилась, а брати участь у підпільній боротьбі Петро не наважався, та й хто зна, чи довідалась би Чічіта про його лицарську смерть. Писав же поет про наших великих лицарів:

«Лежать вони покинутими в полі

І без хрестів могили їх».

Та врешті йому, мертвому, вже було б і байдуже. Треба шукати інших шляхів.

Мрії понесли Петра далі:

Він відомий інженер. Його проект отримує першу премію, і йому доручають величезну будівлю. Він заробляє силу грошей, новеньким спортовим автом приїжджає по Чічіту.

— Це твоє власне? — питає вона підлесливо.

— Так, це я купив тимчасово, байдуже відповідає він. — Лінкольн, що я його замовив на фабриці, прийде через два місяці.

Вони сідають і їдуть з швидкістю 140 кілометрів на годину просто на аеродром. Там на них чекає чотирьохмоторовий літак, який несе їх понад хмари.

Тут Петро спіткнувся і трохи не заорав носом землю. Повертаючись в цей спосіб до дійсности, він побачив перед собою вербовий гайок і знайомий дім на стовпах.

З людей нікого не було видко.

Петро обійшов дім навколо, гукав, плескав у долоні, заглянув на фабрику. Там не було ні робітників, ані ознак життя, хоч день був буденний.

Він стояв у нерішучості, не знаючи, що .робити, коли з-поза кущів вийшов Василь Михайлович, тримаючи за ноги дві зарізані качки.

— Це ви? — зрадів він, пізнаючи Петра, — а я думав, хтось з хазяїнів фабрики, та й не спішив одзиватись.

Петро привітався.

— Ви тут зовсім один? А де ж ваша родина? Де робітники?

— Лизавета Іванівна зараз повернеться, вона поїхала з Катрею по сусідству.

— То й Катря у вас? — з полегшенням спитав Петро.

— У нас. А добре ви зробили, що прийшли. Мої пані доручили мені розшукати вас, а де я вас знайду? Шукай зайця у леваді!

— Я дав покійному Науменкові свою адресу

— Так і Катруся казала, але знаєте жіночу вдачу. При переїзді кудись її засунула і не може знайти. Та не можна її обвинувачувати, зовсім було запаморочилась дівчина. Ви ж знаєте про нещастя?

— Довідався вчора.

— Так, так, короткий наш вік, — зітхнув Василь Михайлович. Метушиться людина, планує щось, мучиться, а тут смерть. Все кінчається, раніш, або пізніш. Ось і фабрику нашу зачиняють.

— Та я бачу, що вона не працює і робітників не видко.

— Кажуть хазяїни, що не варто працювати, не дає прибутку.

— А що ви думаєте робити?

— Поїдемо до Ріо-Негро. Мене вже давно туди кличуть на яблуневе господарство, як садовода. Останні дні тут живемо. Ліквідуємо живність, — показав він на зарізаних качок.

— А Катря?

— Певно також поїде з нами, бо з тою дурною маркізою вона жити не схоче.

— Якою маркізою?

— З Науменчихою, — своєю матір’ю.

— Я не знав, що пані Науменко французького походження.

— Бісового вона походження! — з переконанням мовив Василь Михайлович.

— Щось не зрозумію...

— Поїхав я до неї сповістити про смерть чоловіка, ну і ясна річ, не витримав, дещо висловив про її поводження, а вона мені на це: «Як ви смієте мені докоряти? Ви мужик, а я внучка французьких маркізів». Ну я не стерпів, кажу: «Я мужик, це правда, але ж і ви того самого роду, бо я вашого діда пам’ятаю, як був я хлопцем, то жив з ним в однім селі, називався він Іван Цьоцюр, по вуличному Перепелиця, і був він не маркіз, а щетинник, свинячу щетину скуповував». Вона хоч би бровою повела і каже: «Про діда не знаю, а онука маркізів я по жіночій лінії». Я рота роззявив і не знайшов, що вже їй і казати. Та й що ти будеш балакати з такою клятою жінкою.

На дорозі застукотіли колеса.

— Ось і наші повертаються, — сказав Василь Михайлович.

Бричка загрюкотіла ближче, і за хвилину Михась привіз Лизавету Іванівну і Катрю.

Петро уявляв собі, що Катря зовсім пригнічена, вбита горем, але вона виглядала, як маків цвіт, може, тому, що щічки її чомусь палали. Чорна суконка не перешкоджала враженню свіжости і чистоти, що справляла її постать, і тільки підкреслювала тендітність її стану. Вітаючи Петра, вона навіть усміхнулась.

Лизавета Іванівна відразу почала клопотатись.

— Василю, підкинь дров до грубки. Михасю, скуби качок. Катрю, покриши яблука.

— А я що маю робити, — спитав Петро, чуючи ці розпорядження.

— І вам діло знайдеться. Покищо помагайте Катрі, а там побачимо.

— Якщо вам не дуже боляче, то розкажіть мені, як все сталося, — мовив Петро, сидячи біля Катрі.

— Все скоїлось так швидко... — відповіла вона. — Батько почував себе як завжди, не скаржився ні на що. Пішов спати і за хвилину покликав мене. Я ще не лягала і зараз пішла до нього. Але вже було пізно. Він був непритомний. Хлипнув кілька разів і затих... навіки.

Прозора сльоза капнула на її руку.

— Вибачте, що я навернув вас до вашого жалю.

— Мій жаль завжди зі мною. Я мусіла вам розповісти. Батько так поважав вас.

— За віщо мене поважати? — щиро здивувався Петро.

— Батько певно знав, за що!

— Що ви наміряєтесь робити?