Він майже думає, що кохає Джуді Маршалл. Можливо, він і кохає її. Він знає, що потребує її: Джуді — його двері та ключ. Його двері, його ключ. Хай би що це означало, це правда. Так, жінка, яка йому потрібна, — одружена з неймовірно милим Фредом Маршаллом, але він не хоче одружуватись із нею; фактично, він не хоче навіть спати з нею, все зовсім не так — він хоче просто стояти перед нею і дивитись, що відбувається. Щось буде відбуватись, достоту, але коли він намагається уявити, що саме, то бачить лише вибух червоного малесенького пір’я — зовсім не те, на що він сподівається.

У нього паморочиться голова, однією рукою він спирається об кабіну пікапа, другою береться за клямку. І кабіна, і клямка обпікають йому руки, і деякий час він махає ними в повітрі. Коли сідає в кабіну, сидіння також гаряче. Спускає вікно, відчуття болючої втрати зникає. Джек знову впізнає запах звичайного світу, який тепер уже пахне гарно. Пахне літом. Куди йому зараз їхати? «Цікаве питання», — думає він, але коли знову опиняється на дорозі і проїжджає не більше ста футів, ліворуч бачить невисоку сіру дерев’яну будівлю «Сенд Бар». Джек, не вагаючись, звертає на досить велику стоянку, немов раніше знав, що їде сюди. Шукаючи місце в затінку, Джек об’їжджає будівлю і бачить невеличкий зелений оазис — крислатий клен, що росте просто з асфальту, у найвіддаленішому кутку автостоянки.

Він ставить свій «Рем» у затінку дерева, виходить із кабіни, залишаючи вікна опущеними. Хвилі гарячого повітря здіймаються над іще двома автомобілями на автостоянці.

Зараз 11 : 20. Він устиг зголодніти, оскільки його сніданок складався з чашки кави і шматка хліба з мармеладом, та й то три години тому. Джек відчуває, що день сьогодні буде довгим. Тому доки він чекатиме на байкерів, йому потрібно перекусити.

Задній вхід до «Сенд Бар» веде до вузького коридору, який зрештою закінчується довгим прямокутним приміщенням із блискучою барною стійкою з одного боку і рядком дерев’яних кабінок — з іншого. Посередині кімнати — два великі більярдні столи, а між ними музичний автомат біля стіни. На видному місці кімнати, по центру стіни, на висоті вісім-дев’ять футів над чистою дерев’яною підлогою, висить великий екран телевізора. Звук приглушений, тому неможливо зрозуміти змісту реклами. Після яскравого сонця на автостоянці в барі приємне тьмяне освітлення. Коли очі Джека звикають до напівтемряви, він бачить кілька ламп, що розсіюють світло.

Як розуміє Джек, бармен — це і є знаменитий Лестер Смердючий Сир Мун. Щойно Джек заходить, той зводить на нього погляд, а тоді знову відводить його і читає розгорнений «Вісник» на барній стійці. Джек умощується за кілька футів праворуч від нього на стілець, бармен знову підводить очі. Смердючий Сир не такий уже й жахливий, як Джек очікував. Він одягнений у чисту сорочку, яка лишень трішки світліша, ніж його кругле, з невиразними рисами обличчя та поголена голова. Мун має вигляд професіонала і водночас людини, ображеної життям. Мабуть, через те, що вимушений продовжувати сімейний бізнес, хоча переконаний, що в іншій сфері діяльності зміг би проявити себе набагато краще. Інтуїція підказує Джекові, що відчуття цілковитого розчарування і стало причиною прізвиська, яким нарекли його байкери. У нього вигляд такий, наче він щохвилини очікує відчути неприємний запах.

— Я можу замовити щось поїсти? — запитує Джек.

— Усе зазначено на дошці. — Бармен повертається і показує білу дошку, на якій рухомими літерами пробігає меню.

«Гамбургер, чізбургер, хот-дог, смажена ковбаса, сардельки, сандвіч, картопля фрі і кільця цибулі».

Цим жестом він хотів змусити Джека зрозуміти, що той неуважний.

— Вибачте, я не помітив.

Бармен знизує плечима.

— Середній чізбургер і фрі, будь ласка.

— Ланч починається не раніше від одинадцятої тридцять, на дошці написано. Бачите? — Ще один глузливий жест у бік напису. — Мама готує все зараз. Я можу передати їй замовлення, вона візьметься за нього, коли зможе.

Джек дякує, бармен глипає на екран телевізора, прямує до кінця барної стійки і зникає за рогом. За кілька секунд він повертається, знову дивиться на екран і запитує в Джека, що той буде пити.

— Імбирний ель, — відповідає Джек.

Дивлячись на екран, Лестер Мун тонкою цівкою наливає імбирний ель у пивний бокал і відсуває його в бік Джека. Тоді його рука зісковзує під барну стійку, щоб узяти пульт дистанційного керування, і він каже:

— Сподіваюся, ви не заперечуєте, я дивлюсь старий фільм, досить кумедний.

Він натискає на кнопку пульта, і Джек чує голос своєї матері.

«Здається, Смоукі прийде сьогодні пізно, я б хотіла, щоб цей маленький хитрун навчився утримуватись від надмірного вживання алкоголю».

Перш ніж Джек повертає обличчя до екрана, Лестер Мун запитує, чи він пам’ятає Лілі Кавано.

— О, так.

— Я дуже любив її, коли був дитиною.

— І я, — каже Джек.

Джек одразу ж упізнає фільм «Жах Дедвуд Ґалч», комічний вестерн 1950 року, у якому вже тоді славетний і досі згадуваний з любов’ю Білл Таунс, такий-собі Боб-Гоуп для бідняків, грав боягузливого азартного гравця і шулера, що приїжджає до маленького населеного пункту Дедвуд Ґалч, Арізона, і його помилково приймають за горезвісного стрілка. Красива і дотепна власниця салуну «Лейзі 8», веселого центру соціального життя села, Лілі Кавано, улюблениця ковбоїв, ледарів, скотарів, торговців, правоохоронців і покидьків, котрі провели з нею не одну ніч. Вона попереджає своїх клієнтів, щоб ті залишали біля дверей револьвери, а також ті манери, які побутують лише у світі опопанакс. Зараз минуло вже з півгодини фільму, демонструється сцена, в якій Лілі Кавано сама у своєму салуні намагається позбутися надокучливої бджоли.

Бджола і Королева Бджіл, — посміхаючись, думає Джек.

З настирливим дзижчанням Лілі відмахується ганчіркою, мухобійкою, шваброю, віником, ременем від пістолета. Усі її намагання виявляються марними, бджолі постійно вдається ухилитись, вона дзижчить то тут, то там, то на барній стійці, то на столику для карт, то на пляшці віскі, то на інших трьох бутлях, що стоять рядком, то на піаніно, а то й чекаючи, коли комаха хитро підкрадеться, і вона застосує проти неї наступний вид зброї, але бджола злітає за мить до того, як вона намагається її знешкодити. У цих прекрасних невеличких кадрах можна побачити фарс.

Коли Джеку було шість, шість, шість, чи, можливо, сім, він ледь не заходився від сміху щоразу, коли бачив, як його талановитій матері знову і знову не щастить здолати цю летючу набридливу бджолу. Якось поцікавившись, як творці фільму змусили комаху робити всі ці речі, його мати пояснила, що це не справжня бджола, а зачарована, і чаклували над нею у відділі спецефектів.

Лестер Мун каже:

— Я ніколи не міг зрозуміти, як вони змушували бджолу летіти туди, куди вони хотіли, вони що — тренували її?

— Спочатку вони зняли тільки її саму, — каже Джек, дійшовши висновку, що Смердючий Сир — це досить непоганий хлопець, який чудово знається на актрисах. — Мультиплікатори вставляють спецефект бджоли пізніше. Це не справжня бджола, а малюнок — анімація. А навіть не скажеш, правда?

— Та не може бути! Ви впевнені? До того ж звідки ви знаєте?

— Я читав про це в якійсь книжці, — каже Джек, використовуючи універсальну відповідь на такі запитання.

Вишукано одягнений шулер Білл Таунс ліниво проходить крізь двері салуна «Лейзі 8». Він хтиво споглядає на господарку закладу, не звертаючи уваги, що вона підкрадається до бджоли, яка знову вмостилася на блискучу барну стійку. Він думає лише про залицяння, тож прямує поважною ходою.

«Я бачу, ти знову повернувся, красунчику, — каже Лілі, — очевидно, тобі тут сподобалося».

«Крихітко, це найприємніший заклад на захід від Міссурі. Це місце нагадує мені те, де я обіграв у “Блек Джек” Мак-Ґурка, не залишивши йому жодного шансу. Бідний “Блек Джек”. Він не зрозумів, коли треба було скинути».