Наступний будинок відокремлений широкою під’їзною алеєю до величенького паркувального майданчика позаду, де Самне перетинається із Сед-стрит. Там розташована така ж сама цегляна двоповерхова будівля, лише трохи довша. На вікні другого поверху — непофарбовані залізні ґрати, на стоянці поряд — чотири автомобілі, серед них два патрульних, з блимавками й написами ВПФЛ (Відділок поліції Френч Лендінґа). Присутність поліцейських авто і ґрат на вікнах здаються недоречними в цьому надзвичайно тихому місці. Які тут можуть бути злочини? Достоту нічого серйозного, принаймні серйознішого, ніж невеличка крадіжка в магазині, водіння в нетверезому стані чи нечаста бійка в барі.
Ніби на підтвердження розміреного і спокійного життя міста вниз вулицею Сед-стрит повільно рухається червоний фургон із написом «Вісник Ла-Рів’єр». Він зупиняється біля кожної поштової скриньки, і водій фургона просовує щоденну газету, загорнену в синій поліетиленовий мішечок, до сріблястих циліндрів із такими ж написами, як на фургоні. Коли той повертає на Самне-стрит, де на будинках лише щілини замість скриньок, водій-листоноша кидає запаковані газети перед вхідними дверима. Сині згортки падають перед входом до поліцейського відділку, похоронного бюро та адміністративних будівель. Не отримує газети лише поштове відділення.
Цікаво, у вікнах першого поверху поліцейського відділку увімкнено світло. Відчиняються двері. Виходить високий темноволосий молодик у формі: блідо-синя сорочка на короткий рукав, портупея, темно-сині штани. Широкий ремінь і значок на грудях Боббі Дюлака виграють золотавими відблисками на сонці. І все, що є на ньому, ураховуючи 9-міліметровий пістолет на стегні, видається таким же новісіньким, як і сам Боббі Дюлак. Він проводжає поглядом червоний фургон, що повертає ліворуч, на Секонд-стрит. Осудливо глянувши на пакунок із газетами, підштовхує його носаком чорного, ідеально відполірованого черевика, а тоді злегка нагинається, неначе хоче прочитати заголовки через поліетилен. Очевидно, не вдалося. Усе ще насуплений, Боббі згинається, щоб підняти газету. Він робить це так делікатно й обережно, як мати-кішка підносить своє кошеня. Тримаючи її на відстані, він кидає швидкий погляд уздовж Самне-стрит і повертається до відділку.
Наша цікавість змушує нас попрямувати за ним. Повз білі двері та дошку оголошень сірий коридор веде до металевих сходів. Одні з них ведуть униз, до роздягальні, душової та стрільниці. Інші — вгору, до кімнати для допитів, двох рядів тюремних камер, наразі порожніх. Десь поруч занадто голосно для спокійного ранку лунає радіопередача.
Боббі Дюлак зайшов у непідписані двері кабінету, а ми, буквально наступаючи на п’яти, — за ним. Біля стіни, праворуч від нас, вишикувалися шафи, поряд — старий дерев’яний стіл, на якому стоять акуратно складені стоси папок із паперами і радіоприймач, який і є джерелом недоречного галасу. З радіоканалу «Голос Кулі Кантрі», схожого до KDCU-AM, просторікує шалений Джордж Ретбун — ведучий популярної ранкової програми «Борсучий вал». Як не зменшуй гучність, добрий старий Джордж усе одно звучатиме надто голосно. Надмірна галасливість — це частина його шарму.
Просто перед нами, посередині стіни, — зачинені двері з товстим затемненим склом і написом «НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ ДЕЙЛ ҐІЛБЕРТСОН». Його не буде ще щонайменше півгодини.
У кутку ліворуч від нас під прямим кутом один до одного стоять два залізних письмових столи. За одним із них сидить Том Лунд, світловолосий офіцер, приблизно того ж віку, що і його напарник, проте він аж ніяк не скидається на нову копійку. Він глянув на пакунок, який Боббі Дюлак тримає двома пальцями правої руки.
— О, свіжий випуск, — промовив Лунд. — Дуже добре.
— Думаєш, Грізна П’ятірка знову дасть про себе знати? Ось, візьми. Я не хочу читати ці кляті нісенітниці.
Навіть не проглянувши газету, Боббі кидає нове видання «Вісник Ла-Рів’єр» дугою в десять футів над дерев’яною підлогою, тоді швидко робить великий крок і сідає за стіл швидше, ніж Том Лунд отримує подачу. Боббі пильно вдивляється в написані крейдою імена на дошці, що висить над столом. Він страшенно незадоволений і, здається, зараз вибухне від гніву.
Ще й ці радісні вигуки товстуна Джорджа Ретбуна зі студії KDCU:
— Зачекайте хвилиночку, можливо, я щось не так зрозумів. Ми говоримо про одну і ту ж гру? Агов, шановний…
— Можливо, Венделл одумався й відступив, — каже Том Лунд.
— Венделл, — перекривляючи, повторює Боббі.
Лунду видно лише гладко зачесану потилицю його напарника, тому він не може бачити, як той кривляється губами.
— Агов, дозвольте поставити вам ще одне запитання, але, будь ласка, скажіть мені правду. Ви дивилися гру минулої ночі?
— А я й не знав, що ви з Венделлом такі близькі друзяки, — сказав Боббі. — Я й не думав, що ти міг бувати в таких далеких краях, як Ла-Рів’єр. Я думав, що найкращі плани на вечір для тебе — це келих пива та намагання вибити сотню в боулінг-клубі Ардена, а тепер я розумію, що ти зависаєш в університетських містечках разом із газетними репортерами. Очевидно, відриваєшся на повну з Вісконсинським Щуром і тими покидьками з KWLA-FM. Багатьох панк-кралечок таким чином підчепив?
Гість програми пояснив, що пропустив перший тайм, оскільки був змушений забрати дитину після спеціального сеансу психотерапії на горі Хеврон, але далі він точно нічого не пропустив.
— Хто сказав, що Венделл Ґрін — мій друг? — запитує Том Лунд. Через ліве плече Боббі він міг бачити лише одне ім’я, написане на дошці, на якому й затримує свій погляд. — Просто я зустрів його після закінчення розгляду судової справи над Кіндерлінґом, і хлопець видався мені не таким уже й поганим. Він мені навіть сподобався. Мені навіть стало його шкода. Він хотів узяти інтерв’ю в Голлівуда, але той дав відкоша.
Безталанний гість програми виправдовувався, що зазвичай бачив додаткові подачі, а як інакше він би дізнався, що Покі Різ був на висоті.
— А щодо Вісконсинського Щура, то я б навіть не впізнав його, якби побачив. Я вважаю, що так звана музика, яку він крутить, — це просто лайно собаче. Я взагалі дивуюсь, як цьому блідому, чахлому нікчемі могли дати місце ведучого першочергового шоу на радіо? Та ще й на радіостанції університету? То до яких, Боббі, можна дійти висновків про нашу вражаючу UW-Ла-Рів’єр? Та й про наше суспільство взагалі? О, я й забув, тобі ж подобається це лайно.
— Ні, я люблю гурти «311» і «Корн», а ти настільки далекий від цього, що не можеш навіть відрізнити Джонатана Девіса від Ді Ді Рамона, проте облиш. — Боббі Дюлак повільно повертається і посміхається до свого напарника. — Не починай, гаразд? — Проте посмішка не надто приємна.
— То це я починаю? — Том Лунд широко розплющує очі, удаючи ображену невинність. — Неначе це я шпурнув газетою через усю кімнату. Нічого собі.
— Якщо ти ніколи не бачив Вісконсинського Щура, то звідки ти знаєш, який він має вигляд?
— Звідти ж, звідки знаю, що він фарбує волосся і носить сережку в носі. А також що він носить свою улюблену страшенно поношену шкіряну куртку вдень і вночі, у дощ і за ясної погоди. — Боббі робить паузу. — А хоча б з голосу. Людський голос несе в собі багато інформації. Досить комусь сказати лише: «Здається, сьогодні буде чудовий день», — і вже можна дійти висновків щодо його життя. Хочеш іще цікавих фактів із життя Щура? Він уже шість чи сім років не відвідував стоматолога, тому в нього жахливі зуби.
З радіостанції — жахливої будівлі з цементних блоків, що поруч із пивоварнею «Пенінсула-драйв» — через радіоприймач, що його подарував відділку Дейл Ґілбертсон задовго до того, як Том Лунд і Боббі Дюлак уперше одягли форму, знову зазвучав старий добрий, запальний і, як завжди, галасливий Джордж Ретбун. Він у радіусі сотень миль викликає посмішку на вустах фермерів, що снідають разом зі своїми дружинами, і гучний сміх у далекобійників.
— Присягаюся, це стосується останнього, хто дзвонив, і усіх, і кожного з вас — я люблю вас усіх, любі мої, і це щира правда. Я люблю вас, як моя мама любила свою грядочку ріпи. ХОЧА ІНОДІ ВИ ДОВОДИТЕ МЕНЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ! Під кінець одинадцятого іннінгу — два аути! Рахунок шість-сім — «Реди» попереду. Гравці на другій і третій базі. Бетер[1] відбиває в центр поля. Різ біжить з третьої, добігає, ще трішечки… і встигає, встигає на базу! Навіть сліпий зарахував би очко!
