Він різко переводить погляд на Джека.

— Це Тайлерова. Святі Небеса, це Тайлерова! О Боженьку! — Він притискає кепку до грудей і двічі глибоко вдихає, досі дивлячись на Джека. — Де ви це знайшли? Як давно?

— Я знайшов її на дорозі сьогодні вранці, — каже Джек. — У тому місці, яке ваша дружина називає Потойбіччям.

З довгим стогоном Фред Маршалл відчиняє двері й вискакує з авто. Джек наздоганяє його вже на краю оглядового майданчика, де він стоїть, тримаючи притиснену до грудей кепку, дивлячись на синьо-зелені пагорби за довгими сільськогосподарськими полями, що схожі на строкату ковдру. Він повертає голову, щоб поглянути на Джека.

— Думаєте, він досі живий?

— Я думаю, він живий.

— У тому світі? — Фред показує на пагорби. Сльози ллються з його очей, голос м’якшає: — У світі, який, як казала Джуді, розташований десь там.

— У тому світі.

— Тоді підіть туди і знайдіть його! — кричить Фред. Його обличчя сяє від сліз, він показує на горизонт бейсбольною кепкою. — Підіть туди і поверніть його, чорт забирай! Якщо я не можу, то це маєте зробити ви.

Він ступає на крок уперед, неначе замахується кулаком, а тоді обома руками обіймає Джека Сойєра і схлипує.

Коли плечі Фреда перестають здригатись і він лише важко дихає, Джек каже:

— Я зроблю все, що в моїх силах.

— Я знаю. — Він відступається та витирає обличчя. — Вибачте, що так накричав на вас. Я знаю, що ви хочете нам допомогти.

Вони обоє повертаються до автомобіля. Далеко на заході видніються незрозумілі, розпливчасті, димні плями, неначе блідо-сіра запона накрила другий берег річки.

— Що то? — запитує Джек. — Дощ?

— Ні, туман, — каже Фред. — Надходить із Міссісіпі.

До вечора температура знижується на п’ятнадцять градусів, мов сумний холод огортає незначну частину Кулі Кантрі. Грози немає, але небо набуває фіолетового відтінку, від річки здіймається туман і оповиває похилий схил Чейз-стрит, спершу облягає ринви, а тоді й будівлі. Він не ховає їх повністю, як це іноді буває взимку та навесні, але робить усе навколо розпливчастим: забирає кольори і пом’якшує форми. У тумані знайоме здається чужим. І запах, задавнений запах чайок, проникаючи глибоко до рецепторів нюху, будить задню частину мозку, що найбільше має здатність вірити в монстрів і породжує страх у серці.

На Самне-стрит Деббі Андерсон досі працює диспетчером. Арнольда Грабовського, Навіженого Угорця, відправили додому без значка, фактично відсторонили, і він відчуває, що варто поставити дружині кілька резонних запитань (відповіді на них він наперед знає, і від цього йому ще дужче щемить серце). Деббі, насупившись своїм зморшкуватим обличчям, стоїть біля вікна із чашкою кави в руці.

— Мені це не подобається, — каже вона Боббі Дюлаку, який похмуро пише звіти. — Це нагадує мені фільми кіностудії «Хаммер», які я бачила по телевізору, ще коли навчалась у старших класах середньої школи.

— Фільми кіностудії «Хаммер»? — каже Боббі, здійнявши погляд.

— Фільми жахів, — каже вона, вдивляючись у густий туман. — Багато з них розповідали про Дракулу. Також про Джека-Різника.

— Я не хочу нічого чути про Джека-Різника, — каже Боббі. — Вибач, Дебстер. — І пише далі.

На автостоянці біля «7-11» містер Раян Патель стоїть поруч із телефоном (який досі огороджений хрест-навхрест жовтою поліційною стрічкою, і, коли ним знову можна буде користуватися, містер Патель не може сказати). Він дивиться в бік центру міста, яке неначе постає з величезної миски сметани. Будинки на Чейз-стрит потонули в цій мисці. У найнижчій точці Чейз видно лише верхівки двоповерхових будівель.

— Якщо він там, — містер Патель м’яко каже сам до себе, — то сьогодні вночі він робитиме, що захоче.

Сплітає руки на грудях і здригається.

Дейл Ґілбертсон, як не дивно, удома. Він планує повечеряти разом із дружиною і своїм хлопчиком, навіть якщо це призведе до кінця світу. Виходячи зі свого кабінету (у якому провів двадцять хвилин, розмовляючи з офіцером поліції штату Вісконсин Джеффом Блеком, і у розмові йому довелось виявити неабияку стриманість, щоб не кричати), бачить свою дружину, котра стоїть і дивиться у вікно. Її постава майже така сама, як поза Деббі Андерсон, але вона тримає в руці склянку вина, а не чашку кави. Обличчя таке ж зморщене, трохи насуплене.

— Річковий туман, — похмуро каже Сара. — Пелена. Якщо він там…

Дейл тицяє в неї пальцем.

— Не кажи цього. Навіть не думай про це.

Але він знає, що вони обоє не можуть про це не думати. Вулиці Френч Лендінґа — оповиті туманом вулиці Френч Лендінґа — зараз спустошаться: ніхто не ходитиме магазинами, ніхто не прогулюватиметься тротуарами, нікого не буде в парках. Тим більше дітей. Батьки триматимуть їх удома. Навіть на Нейлгауз-роу, де ідеальне виконання батьківських обов’язків швидше виключення із правила, батьки не випустять із дому дітей.

— Я не казатиму цього, — погоджується вона, — але це найбільше, що я можу зробити.

— Що на вечерю?

— А якщо курячий пиріг?

Зазвичай спекотного липневого дня така ідея йому б не сподобалась, але як для сьогоднішнього туманного вечора звучить зовсім непогано.

Він підходить і стає позад неї, міцно обіймає та каже:

— Чудово. Що швидше, то краще.

Вона повертається з розчарованим виразом обличчя.

— Ти збираєшся повернутися?

— У цьому немає необхідності, тепер там керують Браун і Блек…

— Ці мерзотники, — каже вона. — Вони мені ніколи не подобались.

Дейл посміхається. Він знає, Сара, у дівоцтві Асбері, ніколи не переймалась тим, як він заробляє на життя, тож така її шалена вірність неймовірно зворушує його. До того ж сьогоднішній вечір для нього — це життєво важлива необхідність. Це найневдаліший день його кар’єри в правоохоронних органах, який закінчився відстороненням від роботи Арнольда Грабовського. Дейл знає: Арні вірить, що невдовзі повернеться на службу. І швидше за все так і буде, чорт забирай. Враховуючи те, як складаються обставини, Дейлу знадобляться навіть такі бездарні екземпляри, як Навіжений Угорець.

— Хоча повертатися мені й не обов’язково, проте…

— У тебе передчуття.

— Так.

— Хороші чи погані? — Вона поважає інтуїцію чоловіка, і свідченням цього є намагання Дейла залучити до справи Джека Сойєра, адже він зараз живе неподалік, і тепер, щоб зателефонувати йому, достатньо набрати семизначний номер замість одинадцятизначного. А сьогодні, їй здається, такий дзвінок буде цілком доречний.

— І хороші, і погані, — каже Дейл, нічого не пояснюючи їй і не даючи змоги ставити подальші запитання. — Де Дейв?

— На кухні за столом зі своїми улюбленими кольоровими олівцями.

Шестирічний Девід Ґілбертсон страшенно захоплюється «Крайолас». Відтоді як у школі закінчилися заняття, він вималював уже дві коробки олівців. Дейл і Сара надзвичайно сподіваються і навіть говорять це одне одному в ліжку перед сном, що в них, вірогідно, росте справжній художник. Ще один Норман Роквелл, якось сказала Сара. Дейл, котрий допомагав Джеку Сойєру розвішувати чудові та дивовижні картини, сподівався, що і його хлопчик стане художником. Він покладає великі надії на сина, про які боїться говорити навіть у подружньому ліжку за вимкненого світла.

Зі склянкою вина в руці Дейл виходить на кухню.

— Що ти малюєш, Дейве? Що…

Він зупиняється. Олівці залишені. Як і картина, на якій, мабуть, іще не домальовано чи то НЛО, чи то круглого журнального столика.

Двері чорного входу відчинені. Вдивляючись у білу пелену, що приховує гойдалку і Девідів гімнастичний снаряд «Джунглі», Дейл відчуває жахливий страх, що перехоплює горло і душить його. Тієї миті він знову відчуває запах Ірми Френо, жахливий запах сирого тухлого м’яса. Відчуття, що його сім’я живе в захищеному магічному колі — це може статися із будь-ким, але ніколи, ніколи не станеться з нами, — тепер зникло. На зміну йому приходить абсолютна впевненість: Девід зник. Рибак виманив його з дому і забрав у туман. Дейл бачить вищир на обличчі Рибака. Він бачить руку в рукавичці — у жовтій рукавичці, — якою той затуляє рот його сину, а не вирячені перелякані очі його дитини.