— Так і є, — каже Джек. Фред переводить погляд зі своєї дружини на нього з болісною невпевненістю. — Це звучить, як божевілля, але це правда.

— До того часу, як у Френч Лендінґу почали відбуватись страшні речі, я вже майже забула про Потойбіччя. Я думала про це, ще коли була дванадцяти-чи тринадцятирічною дівчинкою. Але що ближче підходили жахіття до Френч Лендінґа, до Фреда, до мене і Тая, то страшнішими ставали мої сни, здавалось, я дедалі менше і менше перебувала в реальному житті. Я писала слова, навіть не усвідомлюючи цього, говорила божевільні речі, була не при собі. Я не розуміла, що дівчинка з Потойбіччя намагається мені щось сказати. Дівчинка знову шепотіла мені з іншого боку стіни, але тепер вона вже виросла і була перелякана до смерті.

— Чому ви вирішили, що я зможу допомогти?

— Я це відчула, коли ви арештували Кіндерлінґа, коли ваше фото було в газеті. Перше, що я подумала, коли його побачила: «Він знає про Потойбіччя». Я не замислювалася над тим, як я це зрозуміла, я просто знала — і квит. Тоді, коли Тай зник, а я втратила розум і прокинулася тут, я подумала, що якби ви побачили цих людей, то помітили б, що відділення «Г» не надто сильно відрізняється від Потойбіччя, тоді я згадала про ваше фото в газеті. Відтак я й зрозуміла, як подорожувати. Сьогодні весь ранок я подумки подорожувала Потойбіччям. Я його бачила, торкалась його. Вдихала його неймовірне повітря. Ви знали, містере Сойєр, що в них є велетенські кролики, схожі на кенгуру? Побачивши їх, неможливо не засміятися.

На обличчі Джека з’являється широка усмішка, він нахиляється, щоб поцілувати їй руку, точно так, як це робив її чоловік.

Вона лагідно забирає свою руку з його рук:

— Коли Фред сказав, що зустрів вас і що ви допомагаєте поліції, я знала, що ви тут не просто так.

Ця жінка вражає Джека. У найгірший момент свого життя, коли її син зник, а розум на межі руйнування, вона застосувала всі сили, щоб зібратися з думками і, по суті, створити диво. Вона знайшла в собі можливість подорожувати. Із зачиненого приміщення вона перенеслася у світ, який відомий лише дитячим мріям. Такий неймовірний крок могла зробити лише надзвичайно відважна жінка, тож її чоловік мав рацію.

— Колись ви щось зробили, чи не так? — запитує його Джуді. — Ви були там, у Потойбіччі, і зробили щось — щось надзвичайне. Вам навіть не треба нічого казати, я і так бачу це всередині вас; це ясно як Божий день. Але скажіть так, щоб я це почула, тож скажіть це, скажіть «так».

— Так.

— Зробили що? — запитує Фред. — У цій вигаданій країні? Чому ви кажете «так»?

— Зачекайте, — каже йому Джек. — Я пізніше вам дещо покажу. — І знову повертається до неймовірної жінки, що сидить перед ним.

Джуді Маршалл, котра світиться осягненням, сміливістю і довірою, хоча для нього й заборонений плід, але, здається, вона єдина жінка в цьому чи в будь-якому іншому світі, котру він може кохати все своє життя.

— Ви так само, як і я, — каже вона. — Ви забули про той світ. Ви покинули його і стали полісменом, детективом. Фактично ви стали найкращим детективом усіх часів. Ви знаєте чому?

— Думаю, тому що мені подобалося виконувати свою роботу.

— Що саме вам подобалося?

— Допомагати суспільству. Захищати невинних людей. Запроторювати до в’язниці поганих типів. Це була цікава робота.

— І ви думали, що вона завжди буде цікавою, тому що там потрібно завжди вирішувати нові проблеми, а для відповіді — завжди нові запитання.

Вона вцілила влучно, озвучивши те, про що він раніше не думав.

— Ви були чудовим детективом, тому що, хоча ви цього й не знали, від вас вимагалося знайти щось суттєве…

Я копісмен, пригадує Джек. Його власний дитячий голос говорив до нього з-за товстелезної стіни.

— Ви мали дещо знайти заради самого себе.

— Так, — каже Джек. — Її слова доходять до глибини його душі, а на очі навертаються сльози. — Я завжди намагався знайти те, що було загублено. Я витратив майже все своє життя на пошуки таємного пояснення.

У пам’яті яскраво, неначе у фільмі, він переглядає епізод, де бачить великий намет, білу кімнату, у якій помирає красива немічна королева, і серед прислуги — маленька дівчинка, на два чи три роки молодша від нього самого, дванадцятирічного хлопчика.

— Ви називали це «Потойбіччя»?

— Я називав це «Території». — Він промовляє це вголос, він неначе нарешті відчинив скриню і тепер може поділитися скарбами.

— Теж гарно. Фред не може цього зрозуміти, але коли я була у своїй ранковій подорожі, я відчувала, що мій син десь у Потойбіччі — на ваших Територіях. Десь захований, подалі від людського ока. У смертельній небезпеці, але досі живий і неушкоджений. У камері. Спить на підлозі. Але живий. Неушкоджений. Думаєте, таке може бути, містере Сойєр?

— Одну секундочку, — каже Фред. — Я знаю, що ти це відчуваєш, я хочу повірити в це також, але ми зараз говоримо про реальний світ.

— Думаю, реальних світів є багато, — каже Джек. — І так, я вірю, що Тайлер десь у Потойбіччі.

— Ви можете його врятувати? Ви можете його повернути, містере Сойєр?

— Ви ж самі казали, місіс Маршалл, — каже Джек — що я тут не просто так.

— Сойєре, я сподіваюсь, те, що ви мені хочете показати, пояснить мені більше, ніж ви тут обоє, — каже Фред. — Нам час закінчувати. Йде наглядач.

Від’їжджаючи з автостоянки лікарні, Фред Маршалл кидає погляд на портфель, що лежить у Джека на колінах, але нічого не каже. Він їде мовчки, аж доки вони не виїжджають на Шосе-93, а тоді мовить:

— Я дуже радий, що ви поїхали зі мною.

— Дякую, — каже Джек, — я теж.

— Я нічого не зрозумів із почутого, але мені б хотілося знати вашу думку з приводу всього цього. Думаєте, все пройшло добре?

— Думаю, що краще просто бути не могло. Ваша дружина… Я навіть не знаю, як її описати. Мені бракує словникового запасу, щоб описати, яка вона чудова.

Фред киває та кидає погляд на Джека.

— Тож ви, сподіваюсь, не думаєте, що вона збожеволіла.

— Якщо це божевілля, то я з радістю був би божевільним разом із нею.

Дві смуги гальково-асфальтного шосе, що простягаються перед ними, піднімаються крутим схилом, а на вершині, здається, сягають безкрайнього, безмежного синього неба.

Ще один сторожкий погляд Фреда.

— То ви кажете, що бачили те, що вона називає Потойбіччям?

— Так, хай як важко було в це повірити.

— Ви можете навіть заприсягтись могилою матері?

— Присягаюсь могилою матері.

— Ви були там? Це був не сон, ви справді там були?

— Улітку, коли мені було дванадцять.

— Я зміг би туди піти?

— Напевно, ні, — каже Джек.

Це неправда, оскільки Фред міг би потрапити на Території, якби Джек узяв його із собою, але Джек хоче зачинити ці двері якомога щільніше. Він може собі уявити Джуді в іншому світі, а Фред — це зовсім інша річ. Джуді вже більше ніж заслужила на подорож на Території, тоді як Фред досі не може повірити в їхнє існування. Джуді почуватиметься там як удома, а її чоловік вчепиться, як реп’ях, і доведеться там панькатися з ним, як із Річардом Слоутом.

— Шкода, — каже Фред. — Якщо не заперечуєте, я б хотів знову зупинитися на вершині.

— Було б дуже добре, — каже Джек.

Фред доїжджає до найвищої точки пагорба, перетинає шосе і зупиняється на узбіччі, встеленому гравієм, з іншого боку дороги.

Замість того щоб вийти з авто, він показує на портфель на Джекових колінах:

— Там те, що ви хочете мені показати?

— Так, — каже Джек. — Я збирався показати вам це раніше, але після того, як ми зупинилися тут уперше, я хотів зачекати, що скаже Джуді. І я радий, що так вчинив. Тепер вам буде все набагато зрозуміліше, Те, що ви чули, пояснює щонайменше половину того, як я це знайшов.

Джек натискає кнопку, розкриває портфель, з-під блідої шкіряної підкладки витягує кепку з написом «Брюерс», яку він знайшов сьогодні вранці.

— О Боже, — налякано каже Фред, — Це… це?.. — Він дивиться всередину і видихає, побачивши ім’я сина.