Ні, можу, — думає він. — І це я теж можу.

Комод Тая виготовлений із цінної деревини, предмет меблів, який їм подарував хтось із далеких родичів Джуді. Щоб його пересунути, знадобиться не одна людина, але у зв’язку з обставинами Фред із цим чудово впорається сам. Він підсуває килим під комод, щоб не залишати слідів на підлозі, і тягне його через усю кімнату. Відсунений до дальньої стіни, комод затуляє майже всю обдерту ділянку. Заховавши оголене місце, Фред заспокоюється. Тай не прийшов додому на ланч, але насправді Фред і не очікував, що хлопчик прийде. Він буде вдома не пізніше від четвертої. Прийде додому, щоб повечеряти. Сто відсотків.

Фред повертається до затишної спальні, дорогою трохи масажує спину. Джуді досі не рухалась, він знову тривожно кладе руку їй на груди, її дихання повільне, але рівномірне. Усе гаразд. Він лягає поруч із нею на ліжко, збирається трохи послабити краватку і сміється, коли розуміє, що його комір розстебнутий. Піджак і краватка залишились у «Ґольці». Гаразд, це був божевільний день. Тепер йому хочеться полежати тут, у прохолодній кімнаті з кондиціонером, щоб полегшити біль у спині. Пересунути комод — це була погана ідея, але він радий, що зробив це. Він надто стривожений, тож немає жодного шансу, що він задрімає. Крім того, він ніколи не спить удень.

З такими думками Фред засинає.

Поруч із ним Джуді, яка також спить, починає шепотіти. Ґорґ… аббала… Багряний Король. І жіноче ім’я.

Це ім’я — Софі.

У кабінеті поліцейського відділку Френч Лендінґа на столі дзвонить телефон. Боббі Дюлак саме колупається в носі. Залишивши свій останній здобутий скарб на підошві черевика, бере слухавку.

— Алло, відділ поліції, говорить офіцер Дюлак. Чим можу вам допомогти?

— Привіт, Боббі. Це Денні Чеда.

Боббі стривожився. Денні Чеда — його часто називають Чіта — один із чотирнадцяти копів РПП (радіо-патрульної поліції) Френч Лендінґа, він зараз на чергуванні, тож, за правилами радіо-патрульного, має зв’язуватись по радіо, окрім винятків, коли передається інформація, пов’язана якимось чином із Рибаком. Дейл дав розпорядження патрульним офіцерам дзвонити по телефону, якщо вони передають дані, які, на їхню думку, пов’язані з убивцею. Оскільки є надто багато охочих підслухати інформацію, у тому числі засранець Венделл Ґрін.

— Денні, що сталося?

— Можливо, нічого, а можливо, щось не зовсім добре. У мене в багажнику кросівка і велосипед. Я знайшов їх на Квін-стрит. Біля «Притулку для старих Макстона».

Боббі береться за блокнот, що перед ним, і починає записувати. Невеличка тривога щораз поглиблюється.

— З велосипедом все гаразд, — веде далі Денні, — просто стояв там на підніжці, але ж разом із кросівкою…

— Так, так, я тебе зрозумів, Денні, але ніколи не знаєш, що може бути наслідком злочину.

«Господи, допоможи, щоб це не були наслідки злочину, — думає Боббі Дюлак. — Не доведи Господи».

Щойно тут була мати Ірми Френо, вона приходила, щоб побачитися з Дейлом, і хоча не було вересків і криків, вона вийшла зі сльозами на щоках, схожа на смерть. Вони досі не впевнені, що маленька дівчинка стала третьою жертвою Рибака, але…

— Боббі, я був змушений, — говорить Денні. — Я був змушений знайти телефон, а в машині я сам, залишати велосипед там я теж не хотів, щоб хтось інший його не підібрав. Не вкрав, чорт забирай. Велосипед хороший, «Швін» з трьома швидкостями. Я тобі скажу, кращий, ніж у моєї дитини.

— Де ти зараз?

— Поблизу «7-11», на підйомі до 35-го. Я позначив хрестиком місце перебування велосипеда і кросівки крейдою на тротуарі. Одягнувши рукавички, я поклав кросівку в сейф-пакет. — У голосі Денні дедалі більше відчувається тривога.

Боббі розуміє, що той, мабуть, відчуває, проте схвалює вибір Денні. Їздити самому важко, проте так робить багато копів у Френч Лендінґу, незалежно від того, працюють вони повний робочий день чи ні — задля економії бюджету. Проте якщо ситуація з Рибаком повністю вийде з-під контролю, впливові громадяни, поза сумнівом, збільшать бюджет.

Можливо, це вже вийшло з-під контролю, — думає Боббі.

— Гаразд Денні. Гаразд. Я зрозумів. — Питання полягає в тому, чи зрозуміє його Дейл, — міркує Боббі.

Денні понижує голос.

— Ніхто не має знати, що я перервав ланцюжок доказів, чи не так? Мається на увазі, якщо це десь випливе. У суді або деінде.

— Думаю, це вирішить Дейл.

О Боже, — думає Боббі. Щойно в нього з’явилася нова проблема. Усі вхідні дзвінки на цей телефон автоматично записуються. Боббі сподівається, що машина, яка записує, саме зараз, о другій годині дня, вийшла з ладу та не працює.

— Хочеш, я скажу, ще дещо? — запитує Денні! — Дещо важливе. Я не хотів, щоб його бачили люди. Велосипед стоїть посеред тротуару, тож не треба бути клятим Шерлоком Холмсом, щоб дійти очевидних висновків, народ і так уже на грані паніки, особливо після тієї бісової несерйозної історії з сьогоднішньої вранішньої газети. З тієї ж причини я не хотів дзвонити від Макстона.

— Я посталю тебе на утримання. Тобі краще поговорити з Дейлом.

Денні говорить вкрай сердешним голосом:

— О ні.

У кабінеті Дейла Ґілбертсона дошка оголошень, на якій висять збільшені фотографії Еммі Сент-Пір і Джонні Іркенхема. Дейл побоюється, що скоро тут буде і третє фото, а саме фото Ірми Френо. Під двома фотографіями за столом сидить Дейл, курить «Мальборо 100». У кімнаті працює вентилятор. Він сподівається, що той витягне дим. Сара, мабуть, убила б його, якби дізналася, що він знову палить, але, святий Ісусе, йому потрібно бодай щось.

Коротка розмова з Тенсі Френо спричиняє пекельні муки. Тенсі — п’яничка, постійна відвідувачка «Сенд Бар», під час розмови запах кави та бренді був таким сильним, що, здавалося, кожна клітинка її тіла була насичена ним (ще один привід, щоб увімкнути вентилятор). Вона була трохи напідпитку, і Дейл був тому навіть радий. Кава і бренді не додали блиску її мертвим очам, але вона була спокійною. Жахливо, вона навіть сказала перш ніж піти:

— Дякую, сер, що допомагаєте мені.

Колишній чоловік Тенсі, батько Ірми, живе в іншому кінці штату в Ґрін Бей («Ґрін Бей — диявольське місто», — бозна-чому полюбляв казати батько Дейла), працює в гаражі і, за словами Тенсі, частенько буває в барах, таких як «Кінцева зона» і «Лінія у п’ятдесят ярдів». До сьогоднішнього дня можна було думати, принаймні сподіватись, що Річард Грубіян Френо викрав свою дочку, проте лист із поліцейського відділку Ґрін Бей розвіяв будь-які сумніви. Грубіян Френо живе з жінкою, яка має двох дітей, до того ж він був у в’язниці того дня, коли зникла Ірма. Тіло досі не знайдено, і Тенсі не отримала листа від Рибака, але…

Двері відчиняються. Боббі Дюлак просовує голову. Дейл гасить недопалок об кошик для сміття і зрештою обпікає іскрами тильний бік долоні.

— Чорт тебе забирай, Боббі, ти вмієш стукати?

— Вибачте, шефе. — Боббі дивиться на дим, що в’ється з кошика для сміття, чи то з подивом, чи то з цікавістю. — Телефонує Денні Чеда. Думаю, вам краще взяти слухавку.

— Що там? — Але він і так знає.

Чого б йому ще дзвонити? Боббі лише повторює з певним співчуттям.

— Думаю, вам краще взяти.

Автомобіль, який прислала Ребекка Вілас, доправив Генрі до «Притулку для старих Макстона» о пів на четверту, за півтори години до того, як за планом мають розпочатися танці на Святі полуниці. Ідея полягає в тому, щоб люди «нагуляли» апетит, а тоді попрямували до відповідно оформлених столів, щоб повечеряти значно пізніше, ніж зазвичай (сьома тридцять — це надто пізно для Макстона). З вином для тих, хто його п’є.

Реббека Вілас відправила ображеного Пітера Векслера принести весь мотлох ді-джея (Піт вважає Генрі «сліпим хопером»). Скажімо так, мотлох складається з двох колонок (дуже великих), одного програвача (легкого, проте, до дідькової матері, незручного для перенесення), одного попереднього підсилювача (дуже важкого), різних дротів (що дуже попереплітались, проте це проблема самого хопера) і чотирьох коробок платівок, які вийшли з моди ще сто років тому. Піт вважає, що сліпий хопер ще в житті не бачив диска.