Місіс Мецгер і Еллен Реннікер цікавляться дітьми, проте він знає, що таке літні канікули для хлопчика, він і сам таким був — увесь світ перед тобою і щонайменше дві тисячі місць, які треба відвідати, — тож він сумнівається, що вони зможуть йому допомогти. Можливо, хлопці обідають (саме час) у Мецгерів чи Реннікерів, але чи не змусить він хвилюватися жінок своїм дзвінком? Вони ж насамперед згадають про вбивцю, у цьому немає жодого сумніву, як і в тому, що Бог створив маленьких рибок… і рибалок, щоб їх ловили.

Він знову сідає на ліжко біля дружини; Фред відчуває, що його вперше охоплює справжнє хвилювання через побоювання за сина, а тоді різко залишає його. Зараз не час, щоб панікувати. Він має пам’ятати, що проблеми з психічним станом дружини і безпека сина пов’язані лише в її уяві. Його завдання зараз полягає в тому, щоб якнайшвидше довести дружині, що її побоювання безпідставні.

Фред дивиться на годинник над ліжком і бачить, що зараз чверть на дванадцяту. Як швидко летить час, коли маєш забаву, — думає він. Джуді поруч видає звук, схожий на хрипіння. Зовсім короткий тихий звук справжньої леді, проте він усе одно смикається. Як вона його налякала, коли побачив її в кімнаті Тая! Йому досі моторошно.

Можливо, Тай із друзями прийдуть перекусити сюди. Джуді каже, що вони часто приходять, бо в Мецґерів не зовсім є що їсти, а місіс Реннікер зазвичай готує те, що хлопці називають «бридота», — містичну страву, яка складається з локшини і якогось сірого м’яса. Джуді готує їм суп з ка́мпбелл і сандвічі з сосискою, або щось у тому роді. Проте в Тая також досить грошей, щоб пригостити їх усіх у МакДональдзі, розташованому трохи північніше, у маленькому торговому центрі, або вони могли б піти до ресторану «Круїз Сонні», дешевої забігайлівки з паскудним інтер’єром п’ятдесятих. Тай завжди радий їх пригостити. Він щедрий хлопчик.

— Я зачекаю до обіду, — бурмоче він, навіть не підозрюючи, що говорить уголос, а не просто думає. Звичайно ж, Фред не зважає на Джуді; вона глибоко спить. — А тоді…

Тоді що? Він іще не знає.

Він спускається вниз сходами, ставить кавоварку на підставку й телефонує на роботу, просить Іну передати Теду Ґольцу, що його не буде сьогодні весь день: Джуді захворіла.

— Грип, — каже він їй, — блює і все таке.

Він називає їй список людей, з якими в нього було заплановано зустріч на сьогодні, і просить, щоб вона поговорила з Отто Айсменом, аби той підмінив його. Отто буде тільки радий.

Ще під час розмови в нього з’являється ідея подзвонити до Мецґерів і Реннікерів. У Мецґерів йому відповідає автовідповідач, і він кладе слухавку, не залишаючи повідомлення. Еллен Реннікер піднімає рурку після другого гудка. Звичайним веселим голосом — у нього це виходить природно, він усе ж таки продавець, чорт забирай, — просить, щоб Тай зателефонував додому, якщо хлопці з’являться на обід. Фред каже, що йому треба дещо сказати синові, намагаючись дати зрозуміти, що щось хороше. Еллен відповідає, що передасть, проте вона помітила, як чотири чи п’ять доларів стирчали із задньої кишені джинсів її сина, коли він виходив із будинку сьогодні вранці, тож вона сумнівається, що вони прийдуть додому раніше за вечерю.

Фред піднімається сходами і перевіряє, як там Джуді. Здається, вона й досі навіть пальцем не поворухнула, і він сподівається, що це добре.

Ні, нічого тут доброго.

Замість того щоб заспокоїтися, що ситуація певним чином стабілізувалася, здається, його страх лише загострюється. Він повторює сам собі, що Тай зі своїми друзями, але йому це більше не допомагає. У мовчазному будинку панують лише сонячне проміння і тиша, аж моторошно. Фред усвідомлює, що вже хоче розшукати Тая не лише задля спокою дружини. Куди хлопці могли б піти? Чи є якесь таке місце?..

Звичайно, що є. Те, де вони купують картки «Меджик», якими грають у безглузду, незрозумілу гру.

Фред Маршалл поспішає назад до сходів, хапає довідник «Жовті сторінки», знаходить номер і телефонує в «7-11». Як і більшість жителів Френч Лендінґа, він буває в цьому магазині чотири-п’ять разів на тиждень, зазвичай, щоб купити пляшку содової чи пакет апельсинового соку, тож одразу впізнає голос продавця-індійця і згадує його ім’я — Раян Патель. Тримати в активній пам’яті якомога більше імен — це давній трюк продавця. Після того як Фред називає чоловіка на ім’я, той одразу ж стає доброзичливішим, але, на жаль, мало чим може допомогти, оскільки до магазину заходить багато хлопців, усі вони купують картки «Меджик», «Покемонів» і бейсбольні картки, дехто з них торгує цими картками надворі. Він каже, що пам’ятає трьох, які приїздили на велосипедах сьогодні вранці, окрім карток купили «Сліпер», а тоді сперечались про щось надворі. (Раян Патель не згадує про лайку, хоча, правду кажучи, саме через неї він запам’ятав цих хлопчаків.) А тоді він каже, що вони швидко поїхали геть. Фред випиває каву, хоча навіть не пам’ятає коли налив її. Цівки тривоги сплітаються шовковистим павутинням у його голові. Троє хлопців. Троє.

— Це нічого не означає, ти і сам знаєш, чи не так? — каже він сам собі.

Він знає це, і разом із тим не знає, не може повірити, що підхопив від Джуді божевілля, як бактерію застуди. Це… ну… безумство з безумств.

Він просить, щоб Патель описав йому дітей, і зовсім не дивується, що той не може. Йому лише здається, що один із них був трохи огрядним хлопчиком, але навіть у цьому не впевнений.

— Вибач, але я бачу так багато людей, — каже він.

Фред говорить, що розуміє. Він і справді розуміє, проте ніяке розуміння у світі не заспокоїть його думок. Троє хлопців. Не четверо, а троє.

Настав час ланчу, але Фред зовсім не зголоднів. У будинку й далі панує моторошна сонячна тиша. Павутиння і далі плететься. Не четверо, а троє.

Якщо хлопці, яких бачив містер Патель, — компанія Тая, то огрядненький — це Еббі Векслер. Питання: хто інші двоє? І кого не було? Хто з них був таким дурним, щоб поїхати кудись самому?

Тай зник. Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

Маячня, немає жодних сумнівів… проте по руках Фреда пішли мурашки. Він гучно ставить горня з кавою. Він прибере розбите скло, ось що він робитиме. Безсумнівно, таким і має бути наступний крок.

Правильний наступний крок, логічний наступний крок. Він упевнений, що копів останнім часом закидали заявами істеричні батьки, які лишень годинку не знають про місцеперебування своєї дитини. Востаннє, коли він бачив Дейла Ґілбертсона, той мав стурбований і похмурий вигляд. Фред не хоче додавати проблем замість того, щоб допомогти їх вирішити. Проте…

Не четверо, а троє.

У комірчині біля пральні він бере совок і віник і починає змітати розбиті черепки. Потім перевіряє, як Джуді, бачить, що вона досі спить (здається, вона ніколи так глибоко не спала), і йде до кімнати Тая. Якщо Тай побачить кімнату в такому стані, він дуже засмутиться і подумає, що його мама ще гірше, ніж просто блекоти об’їлася.

Тобі не треба хвилюватися, — нашіптував його розум. — Він не побачить своєї кімнати ані сьогодні вночі, ані будь-коли, Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

— Припини, — каже Фред сам до себе. — Не будь старою бабою.

Але будинок надто порожній, надто мовчазний, і Фред Маршалл боїться.

Прибирання забрало в нього набагато більше часу, ніж він міг очікувати; його дружина пройшла тут як смерч. Як така маленька жінка може мати таку силу? Це сила божевілля? Можливо, але Джуді не треба сили божевілля. Якщо вона щось задумала, то перетворюється на потужний двигун.

Минуло майже дві години, перш ніж він закінчив прибирання; залишився єдиний слід — здертий прямокутник шпалер, де раніше висів плакат із природою Ірландії. Сидячи на перестеленому ліжку Тая, Фред розуміє: що довше він дивиться на це місце, то нестерпніше бачити білий гіпсокартон, який, здається, стирчить, як зламана кістка з рани. Він змив смужки крові, але нічого не може зробити з подряпинами від нігтів.