— Схоже, ти збираєшся працювати сьогодні вночі, — каже Джек.

— Я хочу підготувати ще два випуски Генрі Шейка, а також я працюю над підготовкою привітання до дня народження Лестер Ян і Чарлі Паркер.

— Вони народились одного дня?

— Майже. Двадцять друге і двадцять дев’яте серпня. Я не знаю, чи вмикати світло.

— Давай увімкнемо, — каже Джек.

Отже, Генрі Лайден вмикає дві лампи поруч із вікном, а Джек Сойєр прямує до м’якого стільця біля каміна, вмикає торшер і спостерігає, як його друг безпомилково рухається на світло, що падає крізь вхідні двері до добре оснащеного «щоб усе було під рукою» його улюбленого місця для відпочинку — дивана з дерев’яними спинками, вмикає ще дві лампи, а тоді вмощується, випроставши одну ногу. Легке світло поширюється видовженою кімнатою і освітлює Джека.

— «Похмурий дім», Чарльз Діккенс, — приступає Джек, прокашлявшись. — Гаразд, Генрі, ми розпочинаємо.

«Лондон. Михайлів день. Щойно добігла кінця судова сесія». Він читає і поринає у світ кіптяви та бруду. Брудні собаки, брудні коні, брудні люди, день без світла. Незабаром він дочитує до другого абзацу: «Туман повсюди. Туман згори річки, де він пливе поміж острівців і долин; туман унизу річки, де він клубочиться над вервечками суден і прибережного болота великого міста. Туман на Ессекських болотах, туман на Кентських долинах. Туман насувається на камбузи вугільних бригів; туман лежить на реях і огортає такелажі великих кораблів; туман опускається на планшири барж і маленьких човнів».

Його голос стихає, а розум тимчасово відволікається. Те, що він читає, на жаль, нагадує йому огорнені невидимим туманом Френч Лендінґ, Самне-стрит і Чейз-стрит, вогні у вікнах готелю «Оак Трі», Грізну П’ятірку, що причаїлась на Нейлгауз-роу, сірий підйом біля річки, Квін-стрит і живопліт біля притулку Макстона, невеличкі будинки, що розтягнулися, мов сітка; …який поглинає пошарпаний дороговказ «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» на автомагістралі, ковтає «Сенд Бар» і голодний опускається в долину.

— Вибач, — каже він, — я просто подумав…

— Я теж, — промовляє Генрі, — продовжуй далі, будь ласка.

Коротке мерехтіння старого дороговказу «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» йому навіть не натякає, що існує чорний дім, про який він ще нічого не знає, проте в який одного дня йому доведеться увійти, тож Джек знову зосереджує увагу на сторінці й читає далі «Похмурий дім». За вікнами сутеніє, а світло ламп теплішає. Справу Джарндисів проти Джарндисів розбирають у судах, до того ж адвокати Чизл, Мізл і Дрізл чи то допомагають, чи то заважають; леді Дедлок залишає сера Лестера Дедлока самого в їхньому величезному маєтку зі старою капличкою, тихою річкою і «Стежиною привида»; Естер Самерсон починає щебетати від свого імені. Наші друзі вирішують, що з нагоди появи Естер не завадило б випити, щоб витримати її безкінечне щебетання. Генрі підводиться з дивана, проходить на кухню і повертається з двома низькими широкими склянками, на третину заповненими односолодовим віскі «Балвені Даблвуд», а також склянкою звичайної води для читача. Лишень кілька ковтків, кілька слів на знак подяки, і Джек читає далі. Естер, Естер, Естер, її сонячна веселість, з якою вона розповідає, та й історія загалом підхоплюють читача і слухача, несуть їх у захопливу подорож.

Дійшовши до підходящої кінцевої точки, Джек згортає книжку й позіхає. Генрі підводиться й випростовується. Вони йдуть до дверей, Генрі проводжає Джека надвір, де безкраїм нічним небом розкидано безліч сяйливих зірок.

— Скажи мені одне, — каже Генрі.

— Валяй!

— Коли ти був у відділку, ти відчув себе знову копом? Чи, можливо, відчув, що прикидаєшся ним?

— Насправді було якось несподівано, — каже Джек. — Усе відбулося надто швидко, я знову відчув, що я коп.

— Це добре.

— Чому добре?

— Тому що це означає, що ти біжиш назустріч своєму таємничому секрету, а не тікаєш від нього.

Похитавши головою та всміхнувшись, навмисно не відповівши Генрі, Джек підводить ногу, сідає в автомобіль і прощається вже з невеличкого, проте добряче підведеного водійського сидіння. Двигун чхає, а тоді заводиться, загоряються фари, і Джек їде додому.

Минуло лише кілька годин — і Джек уже на головній дорозі безлюдного парку розваг під сірим осіннім небом. Обабіч нього дерев’яні кіоски «Хот-доги Фенуей Френкі», «Тир Енні Оуклі», «Ігрові автомати». Щойно пройшов дощ і зараз почнеться знову, в повітрі відчувається вологість. Неподалік вчувається лише розкотистий звук хвиль, що б’ються об безлюдний, встелений галькою берег. От-от наближається уривчастий звук гітари. Можливо, мелодія і весела, але Джека така музика лякає. Він не мав би тут бути. Це старе місце, небезпечне місце. Він піднімається алеєю між дерев’яними кіосками. Попереду знак із написом «СПІДІ ОПОПАНАКС ЗНОВУ РОЗПОЧИНАТИМУТЬ ПАМ’ЯТНИЙ ДЕНЬ 1982 — ТОДІ Й ПОБАЧИМОСЬ!».

Опопанакс, думає Джек, але він більше не Джек; тепер він Джекі. Він хлопчик Джекі, вони з матір’ю переховуються. Від кого? Від Слоута, звичайно ж. Від страшного-престрашного дядечка Морґана.

Спіді, думає Джек, але тепер він уже не Джек, він Джекі, і неначе отримує телепатичний сигнал. Дратівливий, трохи протяжний голос починає співати:

— «Чер-червона вільшанко не плач, не плач з горя, сама, / Годі сумувати, стару пісню час почати, танцюй з усіма…»

«Ні, — думає Джек. — Я не хочу бачити тебе. Я не хочу слухати твою стару пісню. Ти аж ніяк не можеш бути тут, ти мертвий. Помер на пірсі Санта-Моніки. Старий, лисий чорношкірий чоловік помер у затінку закляклих коней каруселі».

Але ні. Коли уві сні до нього повертається колишня логіка копа, що переховується, неначе пухлина, він одразу ж розуміє, що це місце не Санта-Моніка — воно надто холодне і надто давнє. Це земля минулого, до якої Джекі та Королева Бджіл утекли з Каліфорнії, неначе біженці, що бігли не зупиняючись, аж доки не досягли іншого морського узбережжя, місця, куди Лілі Кавано-Сойєр…

Ні, я не думаю про це, я ніколи не думаю про це

…прийшла, щоб померти.

— «Підводься, Підводься, не будь соньком!»

Голос давнього друга.

Друг, хай йому грець. Він той, хто вивів мене на шлях випробувань, той, хто став між мною і Річардом, моїм справжнім другом. Він той, хто ледь мене не вбив, ледь не довів мене до божевілля.

— «З ліжка, з ліжка вилазь бігом!»

Прокидайся, прокидайся. Час зустрітись зі страшним опопанакс. Час повернутися до твого не такого вже й солодкого минулого.

— Ні, — шепоче Джекі, й дорога уривається. Позаду карусель, схожа на ту, що була на пірсі Санта-Моніки, ту, яку він пам’ятає, ну… з минулого. Це гібрид, іншими словами, як це і буває уві сні, ні тут ні там. Але немає жодних сумнівів, що за чоловік сидить з гітарою на колінах під закляклим здибленим конем. Джекі впізнав би це обличчя будь-де, давня любов знову воскресає в його серці. Він бореться з нею, але це боротьба, у якій мало хто виграє, особливо той, хто повернувся назад, до дванадцятирічного віку.

— Спіді! — кричить він.

Літній чоловік дивиться на нього, і на його смаглявому обличчі з’являється усмішка.

— Джек-Мандрівник! — каже він. — Як я сумував за тобою, синку.

— Я теж сумував за тобою, — каже він. — Але я більше не подорожую. Я осів у Вісконсині. Це… — Він жестом показує на магічно відновлене тіло хлопчика, одягнене в джинси й футболку. — Це просто сон.

— Можливо, так, а можливо, і ні. У будь-якому разі тобі ще доведеться подорожувати, Джеку. Я вже давно намагаюся тобі це сказати.

— Що ти маєш на увазі?

Усмішка Спіді поєднує лукавство і злобу.

— Не вдавай дурника, Джекі. Чи ж я не надсилав тобі пір’я? Чи, можливо, не надсилав тобі яйце вільшанки? Надсилав, і не одне.

— Чому ви всі не можете дати мені спокій? — запитує Джек. Його голос схожий на скигління. Не надто гарно звучить. — Ти… Генрі… Дейл…