— Ви правильно розумієте, — каже Джек. — Я копісмен. Тому це моя робота.

— Тоді все правильно, ви маєте позбутись Ґорґа і його господаря, містера Маншана. Це не його справжнє ім’я, воно лише звучить якось схоже на містер Маншан. Коли я збожеволіла і поривалася до того світу, вона сказала мені, вона змогла прошепотіти це мені просто у вухо. Я була так близько!

Що з цієї розмови чує Венделл Ґрін, а також диктофон, який записує на плівку за дверима? Навряд чи це те, що він очікував почути: звіряче рохкання і стогін від бажання швидкого задоволення. Венделл Ґрін шкірить зуби, його обличчя витягується в гримасі розчарування.

— Я люблю те, що ви дозволили собі побачити, — каже Джек. — Ви дивовижна людина. Ви одна з тисячі, хто міг би зрозуміти це, а робити й поготів.

— Ви надто багато говорите, — каже Джуді.

— Я хочу сказати, що люблю вас.

— Ви любите мене по-своєму. Але знаєте, що, просто прийшовши сюди, ви зробили для мене більше, ніж я могла зробити. Від вас надходить промінь, у якому я просто розчинилась. Джеку, ви жили там, а я лише змогла крадькома зазирнути. Проте мені цього досить, я задоволена. Ви і відділення «Г» відкрили в мені вміння подорожувати.

— Ви відкрили вміння подорожувати завдяки тому, що у вас всередині.

— Гаразд, триразова хвала добре відомого всім безумства. Пора. Ви маєте бути копісменом. Я зможу пройти лише половину шляху, але вам знадобляться всі ваші сили.

— Думаю, що і ваші сили вас здивують.

— Візьміть мене за руку і зробіть це Джеку. Перейдіть. Вона чекає, я маю передати вас їй. Ви знаєте, як її звати, правда?

Він розтуляє рот, але не може говорити. Сила, яка, здається, виходить із самого центру землі, проникає в його тіло, проносить електричний заряд через кров, напружує скальп, змушує його притиснутись своїми тремтячими пальцями до тремтячих пальців Джуді Маршалл. Відчуття надзвичайної легкості і жвавості збираються разом і заповнюють його внутрішню порожнечу; водночас він відчуває і своє тіло, що раніше перед польотом ніколи не відчував. Це схоже на зліт ракети, думає він. Земля, здається, здригається в нього під ногами.

Йому вдається опустити очі, поглянути на свої руки, перевести погляд на Джуді Маршалл, яка, відкинувши голову назад, паралельно до вібруючої підлоги, заплющує очі, посміхається в стані екстазу. Її оточує біле мерехтливе світло. Гарні коліна, ноги світяться під подолом старого синього одягу, вона стоїть босоніж. Навколо нього світло мерехтить також. Все це надходить від неї, — думає Джек, — і від…

Повітря наповнює шелестіння, копії робіт Джорджиї О’Кіф злітають зі стін, низький диван, підтанцьовуючи, відсувається від стіни, папери кружляють у вихорі, злітають зі стола, що вібрує, вузька галогенна лампа падає на землю. У всій лікарні, на кожному поверсі, у кожному відділенні і в кожній палаті ліжка вібрують, телевізори вимикаються, інструменти брязкають на тацях, світло мерехтить. Іграшки падають із полиць сувенірного магазину, вази з високими ліліями ковзають по мармуровій підлозі. На п’ятому поверсі лампочки вибухають і розсипаються рясними іскрами.

Ураганний шум дедалі збільшується і збільшується. Разом із неймовірно гучним свистінням утворюється широка біла запона, яка одразу ж перетворюється на маленьку точку і зникає. Зникає також і Джек Сойєр, і зникає Венделл Ґрін з комірчини.

Вони проникли на Території, залишили один світ і увійшли в інший, виснажені і змучені, Боже, це було в сотні разів сильніше, ніж добре відоме сальто. Джек лежить, дивиться на розірване біле простирадло, що колишеться, як розірване вітрило. Чверть секунди тому він бачив інше біле простирадло, але воно було з яскравого світла, а не таке, як це. М’яке ароматне повітря ощасливлює його. Спершу він лише усвідомлює, що хтось тримає його за праву руку, а тоді, що поруч з ним лежить вражаюча жінка. Джуді Маршалл. Ні, не Джуді Маршалл, яку він по-своєму любить, а інша дивовижна жінка, яка колись шепотіла Джуді крізь стіну вночі і яка останнім часом наблизилась ще ближче. Він ледь не вимовив її ім’я, коли…

У поле його зору потрапляє миле обличчя, водночас схоже і не схоже на обличчя Джуді. Його було виточено на тому ж токарному верстаті, випечено в тій же печі, виліплено тим же одурманеним скульптором, але ніжнішими і легшими дотиками. Від подиву Джек не може рухатись. У нього перехопило подих. Ця жінка, чиє обличчя зараз над ним усміхається з ніжною нетерплячістю, ніколи не народжувала, вона ніколи не подорожувала за межі рідних Територій, ніколи не літала на літаку, не водила авто, не дивилася телевізора, не вичерпувала лід з морозильної камери, не користувалася мікрохвильовкою: вона випромінює натхнення і внутрішню благодать. Він бачить, що вона світиться зсередини.

Про її чудове почуття гумору, ніжність, співчуття, розум, силу свідчать блиск в очах, лінії рота, кожна риса обличчя. Він знає її ім’я, і воно чудово їй підходить. Джеку здається, що він вмить закохався в неї і що вона одразу полонила його, нарешті він може вимовити її чудове ім’я.

Софі.

— Софі.

Досі тримаючи її за руку, він підводиться на ноги разом із нею. Його ноги тремтять. Очі здаються надто гарячими і надто великими для їхніх западин. Однаково він відчуває страх і захоплення. Його серце калатає, але удари його приємні. Він вимовляє вдруге її ім’я, трохи гучніше, але його голос, ще надто слабкий, губи заніміли, неначе їх натерли льодом. Він говорить, як людина, яка відходить від сильного удару в живіт.

— Так.

— Софі.

— Так.

— Софі.

— Так.

Йому здається на диво знайомим те, що він повторює її ім’я знову і знову, а вона йому просто відповідає. Знайомим і смішним. Тоді до нього доходить, що ця сцена майже ідентична з такою ж у «Жах Дедвуд Ґалч», яка відбувається після того, як один з відвідувачів салуну «Лейзі 8» б’є Білла Таунса по голові пляшкою віскі і той непритомніє. Лілі у ролі Ненсі О’Ніл жбурляє відро води йому в обличчя, і коли той сідає, вони…

— Це смішно, — каже Джек. — Хороший епізод. Ми б добряче посміялися.

З легкою посмішкою Софі каже:

— Так.

— Ми сміялися б до сліз.

— Так.

— Ми страшенно б реготали.

— Так.

— Я більше не говорю англійською?

— Ні.

Він бачить дві речі в її блакитних очах. Перше — це те, що вона не розуміє англійською ні слова. Друге — вона точно знає, про що він говорить.

— Софі.

— Так.

— Софі… Софі… Софі.

Він намагається зрозуміти цю реальність. Намагається вбити її собі в голову. Усмішка освітлює її обличчя, від неї губи стають ще привабливішими. Джек задумується, як би йому хотілося поцілувати ці уста, і його ноги підкошуються. Раптом він — знову чотирнадцятирічний хлопчик, і йому цікаво, чи наважиться він на легкий поцілунок на добраніч, після того як проведе її додому.

— Так… так… так, — каже вона, її посмішка стає ширшою. — Ти вже все зрозумів? Ти зрозумів, що ти тут і як ти сюди потрапив?

Над ним і навколо нього — хвилі білої прозорої тканини майорять і зітхають, як живі. Півдюжини струменів повітря, що надходять з різних боків, торкаються його обличчя і дають зрозуміти, що разом з ним в цей світ перенісся шар поту, який неприємно пахне. Швидким жестом руки він витирає його з брів і щік, не бажаючи випускати жінку з поля зору більше ніж на мить.

Вони в якомусь наметі. Він величезний, у ньому багато відокремлених кімнат, на якусь мить Джек згадує намет, в якому лежала при смерті Королева Територій, Двійник його матері. Те місце вирізнялось багатством кольорів, великою кількістю кімнат, насиченим запахом ладану і скорботи (оскільки смерть Королеви, здавалось, була неминучою — це було лише питанням часу). Тут усе напіврозвалене і обдерте. У стінах і стелі повно дірок, а в тих місцях, де біла тканина залишилась цілою, вона така тонка, що крізь неї видно схили і дерева на них. Коли віє вітерець, клапті майорять з країв дірок. Просто над головою він бачить темно-бордовий силует. Свого роду хрест.