— Вони йдуть, аж доки на ногах не з’являється кров, — бурмоче він. — А йдуть вони?..

— Я думаю, ти знаєш куди, — каже Паркус. — Коли ти знайдеш Чорний Дім, то знайдеш дорогу до Палаючих земель… машин… містера Маншана… і Тайлера.

— Хлопчик живий. Ви впевнені в цьому?

— Так, — кажуть разом Паркус і Софі.

— А де зараз Бернсайд? Ця інформація значно пришвидшила б хід справи.

— Я не знаю, — каже Паркус.

— Господи, якби ти знав, ким він був…

— Відбитки пальців, — каже Паркус. — На телефоні було знайдено відбитки пальців. Їх зняти було першою твоєю ідеєю в цій справі. Поліція штату знайшла ім’я Бірстоун у базі даних ФБР. У тебе є ім’я Бернсайд, цього більше ніж достатньо.

«Поліція штату Вісконсин, ФБР, база даних» — ці слова зі старої доброї американської англійської і в цьому місці для слуху Джека здаються надто неприємні і чужі.

— Звідки ти все це знаєш?

— У мене є свої джерела у твоєму світі; я прикладаю вухо до землі, як ти знаєш з власного досвіду. І, звичайно ж, ти досить хороший коп, щоб решту зробити самому.

— Джуді думає, що в тебе є друг, який може допомогти, — несподівано каже Софі.

— Дейл? Дейл Ґілбертсон? — Джеку важко повірити в це, але він припускає, що Дейл може щось дізнатися.

— Я не знаю імені. Джуді думає, що він, як більшість тут, у Потойбіччі, — людина, що бачить багато, тому що не бачить нічого.

Це точно не Дейл, вона говорить про Генрі.

Паркус підводиться на ноги. Папуги зводять голови, вирячивши чотири світлих ока. Благовісник і Богохульник злітає і сідає йому на плече.

— Думаю наші переговори закінчено, — каже Паркус. — Їх час закінчувати. Ти готовий повертатися, мій друже?

— Так. І думаю, мені краще забрати Ґріна, хоча й не хотілося б. Я не думаю, що його варто залишати тут надовго.

— Як скажеш.

Джек і Софі досі тримаються за руки. Уже на помічають, що Паркус із папугою на плечі досі стоїть у колі для розмов.

— Ти не йдеш?

Паркус хитає головою:

— Тепер наші шляхи розходяться, Джеку. Можливо, ще побачимось.

«Якщо я виживу, — думає Джек, — якщо будь-хто з нас виживе».

— Тим часом іди своєю дорогою. Будь вірним.

Софі робить ще один глибокий реверанс.

— Сей.

Паркус киває їй і махає Джеку Сойєру на прощання рукою. Джек повертається і веде Софі назад до напівзруйнованого намету лікарні, міркуючи, чи зможе він коли-небудь побачити Спіді Паркера.

Венделл Ґрін — репортер, безстрашний дослідник, реєстратор добра і зла, щоб воно не зникло безслідно, — сидить на своєму старому місці, тримаючи скручений папір в одній руці і батарейки в другій. Він знову бурмоче і трохи підводить очі, коли Софі та Джек наближаються до нього.

— Ти зробиш усе можливе, правда? — запитує Софі. — Для неї.

— І для тебе, — каже Джек. — Тепер слухай мене: якщо ми вистоїмо… якщо я повернусь сюди… — Він усвідомлює, що не може більше нічого сказати.

Його бентежить його сміливість. Усе ж таки, це королева. Королева. А він… що? Намагається запросити її на побачення?

— Можливо, — каже вона, дивлячись на нього синіми очима. — Можливо.

— Можливо, ти цього хочеш? — ніжно запитує він.

— Так.

Він нахиляється і проводить своїми губами по її. Це миттєвий, зовсім короткий поцілунок. А також це найкращий поцілунок у його житті.

— Мені здається, я зараз зомлію, — каже вона, коли він знову випростовується.

— Не жартуй зі мною, Софі.

Вона бере його руку і притискає до своїх грудей, щоб він відчув, наскільки сильно стукає її серце.

«Це жарт? Якщо вона бігтиме швидко, то просто звалиться з ніг». — Вона відпускає його, але він досі тримає руку на її грудях, від яких іде тепло.

— Я б пішла з тобою, якби могла, — каже вона.

— Я знаю це.

Він дивиться на неї, розуміючи, що якщо не піде зараз, негайно, то ніколи не піде. Джек не хоче її залишати, і не тільки. Правда в тому, що він ніколи в житті ще не був такий наляканий. Він шукає щось земне, щоб повернути його на землю — щоб сповільнити своє власне шалене серцебиття, — і знаходить ідеальний об’єкт — буркотливе створіння — Венделла Ґріна.

— Ви готові, шановний? Хочете відправитись у подорож до могутньої Міссісіпі?

— Не… Торкайся. Мене. — А тоді просто поетичне поривання: — Клятий йолопе, Голлівуд!

— Повірте, якби не було такої необхідності, то я б не торкався. І обов’язково помию руки, щойно матиму таку нагоду.

Він здіймає погляд на Софі і бачить, наскільки вона схожа на Джуді. Яка вона гарна.

— Я кохаю тебе, — каже він.

Перш ніж вона відповідає, він хапає руку Венделла, заплющує очі й перестрибує.

Цього разу переліт супроводжує не зовсім тиша: милий приємний шелест, який він уже колись чув. Улітку 1997 року Джек піднявся разом із членами повітроплавального клубу УПЛА під назвою «Літуни» в північному напрямку до Вокавілю. Це було парі — одна з тих дурниць, на яку зазвичай підписуєшся пізно вночі, перебравши пива, а потім уже не можеш відкараскатися. Йому того зовсім не хотілося. Так би мовити, щоб не видатися боягузом. Він очікував, що буде страшно, але було захопливо. Більше він ніколи цього не робив і тепер знає чому: він наблизився впритул, він ледь не згадав, і, очевидно, якась налякана часточка його знала це. Цей звук супроводжує, аж доки не смикнеш за кільце, — лише приємний шелест вітру. Більше нічого не чуєш, лише тихе, швидке серцебиття і, можливо, цмокання у вухах, коли ковтаєш слину під час вільного падіння.

«Смикни за кільце, Джеку, — думає він. — Час смикнути за кільце, або посадка буде важкою, чорт забирай».

Тепер з’являється новий звук, спершу низький, який швидко посилюється, звук пронизливого ревіння. «Пожежна тривога, — думає він, а тоді: — Ні, — це симфонія, пожежної сирени». У цей самий момент Венделл Ґрін висмикує руку. Він чує слабкий пронизливий крик, коли його друг-парашутист зникає, з’являється запах…

Жимолость…

Ні, це її волосся…

…і Джек зітхає від ваги на його грудях, а діафрагма досі відчуває тиск. Він відчуває руки, одна на його плечі, друга торкається спини. Волосся лоскоче його щоку. Звук сирен. Звук людей, котрі без ладу кричать. Звуки біганини і відлуння.

— Джеку, Джеку, Джеку, з тобою все гаразд?

— Попроси Королеву про побачення, я завітаю десь на наступному тижні, — бурмоче він. Чому так темно? Він осліп? Він готовий до інтелектуально-корисної та фінансово-вигідної роботи суддею в Міллер-парку?

— Джеку! — Долоня ляскає його по щоці. Сильно.

Ні, не осліп. У нього просто заплющені очі. Він широко розплющує їх, і Джуді нахиляється над ним. Її обличчя за декілька дюймів від нього. Не задумуючись, він лівою рукою хапає її за потилицю, притягує до себе й цілує. Вона видихає йому в рот — зітхаючи від подиву, наповнює його легені своєю енергією, — а тоді цілує його у відповідь. Його ще в житті не цілували так енергійно. Він проводить рукою по грудях під нічною сорочкою і відчуває, як її серце шалено стукає. «Якщо вона бігтиме швидко, то просто звалиться з ніг», — думає Джек. У цей самий момент її рука прослизає під його сорочку, яка чомусь розстебнута, і пощипує його за сосок. І робить це з такою ж силою і запалом, як ляпас. Коли вона це робить, її язик швидким ривком уперед просовується у його рот, як бджола у квітку. Він посилює хватку на потилиці, і бозна що могло статись далі, але в цей момент щось падає в коридорі, чується звук розбитого скла і чийсь крик. Голос високий, безстатевий, панічний, але Джек вважає, що це Ітан Еванс, похмурий молодик із передпокою.

— Поверніться! Не біжіть, Боже ти милосердний!

Звичайно це Ітан; тільки випускник лютеранської школи на горі Хеврон сказав би «Боже, ти милосердний» у критичній ситуації.