Автофургон — це синій «Форд Еконолайн», обладнаний усім необхідним — від гіпсу, який швидко застигає, — щоб зробити зліпок відбитків слідів, до роликової відеостудії. Для відділку поліції Френч Лендінґа це велика розкіш.

Дейл стоїть непорушно, схиливши голову, похмуро дивиться на підлогу. Вони заберуть справу від нього, з кожним словом Грабовського це ставало дедалі зрозуміліше. Але раптом він розуміє, що хоче зробити все сам. Незважаючи на те, як він це все ненавидить і як воно його лякає, він прагне цього всім серцем. Рибак — це монстр, але він монстр не округу, не штату і не Федерального бюро розслідувань. Рибак — монстр Френч Лендінґа, монстр Дейла Ґілбертсона, і те, що він хоче сам займатись цією справою, не має нічого спільного з питанням особистого престижу чи, навіть теоретично, питанням залишитися на посаді. Він хоче так, бо Рибак — це злочин проти всього, чого прагне Дейл, чого потребує і в що вірить. Це речі, про які не можна говорити без банальності й безглуздості в голосі, але це — правда. Він відчуває дурнувату злість на Джека. Якби Джек прийшов на допомогу раніше, можливо…

Якби бажання були кіньми, жебраки могли б їздити верхи. Він повинен повідомити округ, хоча б для того, щоб викликати судмедекспертів на місце злочину, так само як і мусить повідомити поліцію штату, власне детективів Брауна і Блека. Так, але не раніше ніж він сам усе побачить на полі, за «Ґольцом». На те, що залишив Рибак. Не раніше, чорт забирай. І, можливо, просунеться на вагомий крок у справі цього виродка.

— Простеж, щоб хлопці поїхали з інтервалом п’ять хвилин, — каже він, — як я й казав. Тоді виклич Деббі в диспетчерську. Змусь її подзвонити в поліцію округу і штату. — Здивоване обличчя Арнольда Грабовського ледь не змушує Дейла крикнути, але він якимось чином повертає собі спокій: — Я хочу потягнути час.

— А, — каже Арні, а тоді, коли до нього справді доходить, каже: — А!

— І не кажи нікому іншому, крім наших хлопців, про дзвінок чи куди ми поїхали. Нікому. Інакше може початися паніка. Зрозумів?

— Абсолютно, босе, — каже Угорець.

Дейл дивиться на годинник: 8 : 26.

— Давай, Томе, — каже він. — Рухайся. Tempus fugit[4].

У Навіженого Угорця ще ніколи справи не йшли так добре, для нього все складається якнайкраще. Навіть Деббі Андерсон не відмовилась почергувати в диспетчерській. Але, попри все, голос із телефонної розмови женеться за ним. Хрипкий, скрипучий, з легким акцентом, якого може нахапатись будь-який мешканець цього куточка світу. Нічого незвичного. Проте він гнітить його. Не тому, що тип назвав його підтирайлом, — нічні суботні п’яниці називали його й гірше — а щось інше. «Є батоги в пеклі й ланцюги в шайол». «Мене звати Легіон». І таке інше. «Аббала». Що таке «аббала»? Арнольд Грабовський не знає. Він лише знає, що це слово викликає в нього погані відчуття і страх. Це слово неначе із книги заклинань, слово, яке, можливо, вживається, щоб покликати демона.

Коли він тремтить від страху, є лише одна людина, яка може його заспокоїти, — його дружина. Він пам’ятає, що Дейл наказав йому не розповідати нікому про те, що відбувається, і розуміє чому, але шеф точно не мав на увазі Паулу. Вони одружені вже двадцять років, і Паула зовсім не така, як решта людей. Вона ніби часточка його.

Отже (швидше для того, щоб розвіяти свій поганий стан і нервове тремтіння, а не для того, щоб попліткувати; дозвольмо Арнольду хоча б таким чином виправдатися), Навіжений Угорець припускається жахливої помилки, довірившись розсудливості дружини. Він телефонує Паулі й розповідає їй, що говорив із Рибаком менше ніж півгодини тому. Так, справді, з Рибаком! Він розповідає їй про тіло, яке нібито чекає на Дейла і Тома Лунда у «Смачно в Еда». Вона запитує, чи з ним усе гаразд. Її голос тремтить від страху і хвилювання, але Навіжений Угорець вважає, що це цілком природно, оскільки й сам відчуває те саме. Вони ще трохи поговорили, і коли Арнольд вішає слухавку, він почувається трохи краще. Жах від грубого дивного голосу з телефоної розмови трохи відходить.

Паула Грабовська — сама розсудливість. Вона розповіла лише двом своїм найкращим подругам про дзвінок Рибака до Арні та про тіло у «Смачно в Еда» і змусила їх обох заприсягтися тримати все в таємниці. Обидві сказали, що нізащо нікому нічого не розкажуть, — ось чому вже через годину, навіть швидше ніж викликали поліцію штату, медичних і кримінальних експертів округу, всі знали, що поліція знайшла місце здійснення масових вбивств у «Смачно в Еда». Півдюжини вбитих дітей.

Можливо, і більше.

Коли патрульний автомобіль з Томом Лундом за кермом мчить по Сед-стрит до Чейз, не вмикаючи блималок і сирен, Дейл витягує гаманець і починає порпатися в задній кишеньці: візитки, які йому хтось давав, кілька пошарпаних фотографій, кілька маленьких клаптиків паперу, вирваних із записника. На одному з них він знаходить те, що шукає.

— Що ви робите, босе? — запитує Том.

— Не твоє собаче діло. Просто веди машину.

Дейл хапає з підставки телефон, кривиться й витирає залишки чийогось напудреного пончика, а потім без особливої надії набирає номер мобільного телефону Джека Сойєра. Він усміхається, коли після четвертого дзвінка піднімають слухавку, але усмішку змінює ніяковий похмурий погляд. Він знає цей голос і впізнає його, але…

— Алло? — каже той, хто, вочевидь, узяв слухавку стільникового телефону Джека. — Хай би хто це був, говоріть зараз або замовкніть навіки.

Тепер Дейл знає точно. Він одразу впізнав би цей голос, якби був удома або в кабінеті, але за даних обставин…

— Генрі? — Каже він, усвідомлюючи, що звучить безглуздо, проте нічого не може із цим вдіяти. — Дядьку Генрі, це ти?

Джек їде за кермом свого пікапа через міст над річкою Тамарак, коли з кишені його штанів чується дратівливе щебетання мобільного телефону. Він витягує його і злегка постукує ним по руці Генрі.

— Займись цим, — каже він. — Мобільний телефон викликає рак мозку.

— То мене, отже, не шкода.

— Певною мірою, так.

— Це те, що мені подобається в тобі, Джеку, — каже Генрі й недбало бере телефон.

— Алло? — І після паузи: — Хай би хто це був, говоріть зараз або замовкніть навіки. — Джек дивиться на нього, а потім знову на дорогу. Вони під’їжджають до «Ройз Стор», де перший покупець купує найкращу зелень. — Так, Дейле. Це справді твій шановний… — Генрі слухає, трохи супиться і ледь усміхається. — Я в Джековому пікапі, з Джеком, — каже він. — Джордж Ретбун не працює сьогодні зранку, тому що KDCU транслює річний марафон в Ла-Рів…

Він прислухається, а тоді каже:

— Якщо це «Нокіа», а це, як я розумію за формою і звучанням, саме так, то вона швидше цифрова, ніж аналогова. Зачекай. — Він дивиться на Джека. — Твій мобільний, — говорить він, — це «Нокіа»?

— Так, але чому…

— Тому що цифрові телефони нібито важче підслухати, — каже Генрі й повертається до слухавки. — Я даю Джеку. Я впевнений, він зможе все пояснити. — Генрі простягає телефон, чинно складає руки на колінах і дивиться у вікно, неначе розглядає пейзажі.

І, можливо, так і є, — думає Джек. — Можливо, якимось дивним способом, як фруктовий рукокрилий кажан.

Він повертає на узбіччя Шосе-93. По-перше, він не любить стільникових телефонів, бо вважає їх невільницькими браслетами двадцять першого століття, до того ж абсолютно ненавидить говорити по телефону за кермом. Крім того, Ірма Френо нікуди не дінеться.

— Дейле? — каже він.

— Де ти? — Дейл запитує, а Джек усвідомлює, що Рибак теж чимось зайнятий на даний момент.

Сподіваюся, це не ще одна мертва дитина, — думає він. — Тільки не це, тільки не зараз, будь ласка.

— Чому ти з Генрі? Фред Маршалл також із вами?