Аб:. Ім’я моє — Легіон. Мій номер — багато. Я щур під підлогою Всесвіту. Роберт Фрост так казав. [Сміється.]

А.Г.: Сер, якщо ви зачекаєте, я можу з’єднати вас зі своїм начальником…

Аб.: Замовкни і слухай, підтирайло. Розмова записується? Я сподіваюсь на це. Я б міг тому загладити [чи то, можливо, він каже «завадити», він говорить невиразно], якби захотів, але я не хочу.

А.Г.: Сер, я…

Аб.: Поцілуєш мене в яйця, ти, мавпо. Я залишив вам одну і я втомився чекати, коли ви її знайдете. Завітайте до «Смачно в Еда». Можливо, зараз вона вже трохи розклалася, але свіженькою вона була неймовірно [абонент розкотисто вимовляє «р» у слові «неймовірррно»] смачною.

А.Г.: Де ви? Хто це? Це жарт…

Аб: Передавай вітання копісмену.

На початку телефонної розмови пульс Навіженого Угорця був у межах норми — шістдесят вісім ударів на хвилину. Після закінчення, о 8 : 12, серце Арнольда Грабовського несамовито шалено стукотить. Обличчя бліде. Під час розмови він подивився на дані абонента, прочитав і записав номер, що висвітлився, в нього так тремтіла рука, що цифри стрибали вгору-вниз трьома рядками блокнота. Коли Рибак вішає слухавку, він чує звук вільної лінії. Грабовський настільки схвильований, що намагається перенабрати номер на червоному телефонному апараті, забувши, що «911» — одна з односторонніх ліній. Його пальці тиснуть на панель телефону, він кладе рурку на місце і дивиться на апарат так, неначебто той щойно його вкусив.

Грабовський хапає слухавку чорного телефону, який стоїть за апаратом «911», і щосили клікає на кнопки, але пальці не слухаються його, і він водночас натискає на дві цифри. Він знову лається, а Том Лунд, котрий проходить мимо з чашкою кави, каже:

— Що там сталося, Арні?

— Давай сюди Дейла! — кричить Навіжений Угорець, так сильно здивувавши Тома, що той розливає каву на пальці. — Давай Дейла сюди негайно!

— Та що, в біса, з тобою сталося?

— НЕГАЙНО, чорт забирай!

Том, звівши брови, ще мить збентежено дивиться на Грабовського, а тоді прямує до Дейла, щоб сказати, що Навіжений Угорець, схоже, справді збожеволів.

Грабовський вдруге намагається зателефонувати. Йому щастить набрати номер. Дзвонить. Дзвонить. І ще дзвонить.

Дейл Ґілбертсон також з’являється з чашкою кави. Зараз темні ободи під очима й лінії в кутиках рота в нього набагато помітніші, ніж зазвичай.

— Арні? Що…

— Прослухайте останній дзвінок, — каже Арнольд Грабовський. — Думаю, це був… Алло! — Останнє слово він неначе гавкає, сидячи за диспетчерським столом і врізнобіч соваючи папери.

— Алло, хто це?

Чує.

— Це поліція, ось хто це. Офіцер Грабовський ВПФЛ. Говоріть. Хто це?

Дейл тим часом бере навушники і прослуховує останній дзвінок на «911» у Френч Лендінґу зі зстаючим жахом. О милостивий Боже, — думає він. Перший імпульс — найперший — подзвонити Джеку Сойєру і попросити допомоги. Волати, немов маленька дитина, якій причавило пальці дверима. А тоді він наказує собі заспокоїтися, це його робота, подобається вона йому чи ні, і краще заспокоїтись і спробувати самому все зробити. Крім того, Джек поїхав до Ардена з Фредом Маршаллом провідати Фредову божевільну дружину. Принаймні він так планував.

Копи поки що зібрались навколо столу: Лунд, Чеда, Стівенс. Дейл на них дивився і не бачив нічого, крім заокруглених очей і блідих збентежених облич. А ті, що патрулюють по місту? Ті, хто зараз не на службі? Нічим не кращі. Нічим не кращі, окрім хіба що Боббі Дюлака. Він одночасно відчуває відчай і жах. О, це неначе нічний кошмар. Неначе вантажівка, у якої відмовили гальма, летить згори на переповнений шкільний ігровий майданчик.

Він зриває навушники, дряпнувши собі вухо, але навіть не помічає цього.

— Звідки телефонували? — запитує він Грабовського. Шокований Навіжений Угорець щойно повісив слухавку і сів. Дейл хапає його за плечі й трясе: — Звідки телефонували?

— З «7-11», — відповідає Навіжений Угорець, і Дейл чує рохкання Денні Чеди. Іншими словами, недалеко від того місця, де зник хлопчик Маршаллів. — Я щойно говорив із містером Раяном Пателем, продавцем. Він каже, що цей номер належить таксофону надворі перед магазином.

— Він бачив, хто дзвонив?

— Ні. Його не було, він приймав доставку пива.

— Ти переконаний, що це не був сам Патель.

— Так, у нього був індійський акцент. Сильний. Тип, що телефонував на «911»… Дейле, ви ж чули його. Він звучав, як будь-хто.

— Що відбувається? — запитує Пем Стівенс. Вона запитує про те, про що кожен із них хотів би запитати. — Що сталося?

Вирішивши, що так буде найшвидше, Дейл ще раз вмикає гучномовець із записом розмови.

Запала тривожна тиша, Дейл вимовляє:

— Я поїду до «Смачно в Еда». Томе, ти поїдеш зі мною.

— Так, сер! — каже Том Лунд.

Хвилювання хворобливо позначилось на його обличчі.

— Мені треба ще чотири патрульні авто, щоб супроводжували мене.

Його мозок неначе наполовину закляк, і організовував він усе це машинально. У мене добре виходить організовувати порядок дій, — думає він, — але виникають деякі труднощі, щоб упіймати бісового психа-вбивцю.

— Усі по двох. Денні, ти і Пем, у першому авто. Поїдете через п’ять хвилин після того, як поїдемо ми з Томом. Через п’ять хвилин, і жодних блималок чи сирен. Ми маємо тримати все в таємниці настільки довго, наскільки можливо.

Денні Чеда і Пем Стівенс поглядають одне на одного, кивають, а тоді зосереджують увагу на Дейлі. Дейл дивиться на Арнольда Навіженого Угорця Грабовського. Він визначає ще три пари, закінчуючи Дітом Джесперсоном і Боббі Дюлаком. Боббі — єдиний, з ким він хоче поїхати; всі інші — так, звичайна підстраховка. Дай Бог не знадобиться — для стримування натовпу. Всі вони мають виїхати з інтервалом у п’ять хвилин.

— Дозвольте, я теж поїду, — заявляє Арні Грабовський. — Що скажете, босе?

Дейл розтуляє рот, щоб сказати, що хоче, аби Арні залишився тут, на місці, але бачить сповнений надії блиск у його карих очах. Навіть будучи під глибоким впливом стресу, він не може цього проігнорувати. Арні-полісмен надто часто залишається стояти на тротуарі під час параду.

Ще один парад, — думає Дейл.

— Знаєш що, Арні, — каже він. — Після того як обдзвониш усіх, можеш подзвонити Деббі. Якщо ти зможеш викликати її сюди, то приїдеш до «Еда».

Арнольд схвально киває, Дейл ледь не посміхається. Навіжений Угорець викличе Деббі до дев’ятої тридцять, навіть якщо йому доведеться тягти її сюди за волосся.

— З ким я поїду, Дейле?

— Приїжджай сам, — каже Дейл. — Чому б тобі не приїхати на службовому авто? Але, Арні, якщо ти залишиш цей стіл, не дочекавшись, щоб хтось тебе змінив, ти шукатимеш нову роботу вже завтра.

— О, не хвилюйтеся, — промовляє Грабовський.

Угорець він чи ні, але говорить він зі шведським акцентом. Воно й не дивно, оскільки Централію, у якій він виріс, раніше називали Шведським Містом.

— Давай, Томе, — каже Дейл. — Візьмемо із собою комплект для збору доказів…

— А… босе?

— Що, Арні? — Звичайно ж, маючи на увазі: «Що ще?»

— А треба телефонувати поліціянтам Брауну і Блеку?

Денні Чеда і Пем Стівенс хихотять. Том посміхається. Але Дейлу не до сміху. Його серце вже і так опустилось, а тепер воно неначе ліфтом знижується ще нижче. Підвал, леді і джентльмени, — хибні надії ліворуч, втрачені мотиви — праворуч. Остання зупинка, всі на вихід.

Перрі Браун і Джефф Блек. Він забув про них, як смішно. Браун і Блек, котрі тепер точно заберуть його ж справу від нього самого.

— Вони досі в мотелі «Парадіз», — говорить далі Навіжений Угорець, — хоча, думаю, хлопці з ФБР поїхали до Мілуокі.

— Я…

— І округу. — Угорець безжально веде далі. — Не забудьте їх. Мені викликати медичних експертів чи автофургон для збирання доказів?