— Вони були родичами? — запитує Джек.

Генрі відповідає:

— Так, твою мать. — Зазвичай його друг ніколи б так не сказав.

Джек розуміє, що в Генрі цього разу не болить голова, Щур досі в його мозку. Джек чув, як щось схоже вряди-годи вилітало з уст Джорджа Ретбуна, вигуки несподівано грубим голосом зі шляхетного горла Генрі — таким голосом Генрі прощається, кидаючи при цьому «Дінь-дон» або «Айві-дайві» мовою Шейх, Шейк, Шейха.

— Де саме воно розташоване? — запитує Джек.

— Важко сказати, — відповідає Генрі. Тепер його голос трохи дратівливіший. — За територією магазину з продажу фермерського знаряддя, устаткування… «Ґольц». Наскільки я пам’ятаю, там була дуже довга під’їзна дорога. Якщо там і був колись якийсь знак, то його вже давно немає. Коли Ед Ґілбертсон продав свій останній хот-дог, що аж кишів мікробами, ти, напевно, навчався ще в першому класі. А навіщо тобі все це?

Джек знає: те, що він задумав, — безглуздо за стандартами звичайного розслідування, оскільки краще не брати нікого із собою на місце злочину, особливо на місце вбивства, але це ж не звичайне розслідування. Один із речових доказів він приніс із іншого світу. Цього достатньо, щоб переконатися, що слідство незвичайне? Зрозуміло, що він зміг би знайти давно зруйновану забігайлівку «Смачно в Еда»; будь-хто з «Ґольца» спромігся б, поза сумнівами, показати йому дорогу. Але…

— Рибак щойно прислав мені одну з кросівок Ірми, — каже Джек. — Зі ступнею Ірми всередині.

Перша реакція Генрі — глибокий різкий вдих.

— Генрі? З тобою все гаразд?

— Так. — Голос Генрі приголомшений, але спокійний. — Який жах для матері дівчинки. — Він робить паузу. — І для тебе. І Дейла. — Знову пауза. — Для всього міста.

— Так.

— Джеку, ти хочеш, щоб я поїхав з тобою до Еда?

Генрі може, Джек знає це. Без проблем. Айві-дайві. Але якщо реально розібратись, чому він кличе насамперед Генрі?

— Так, — каже він.

— Ти подзвонив у поліцію?

— Ні.

Він зараз запитає мене, чому ні, і що я йому відповім? Що я не хочу, щоб Боббі Дюлак, Том Лунд і всі інші топтались там, змішували свої запахи із запахом убивці, аж доки я сам усе не рознюхаю? Що я не довіряю маминим мазунчикам, бо вважаю, що вони все лише зіпсують, до дідька, і Дейл у тому числі.

Але Генрі не запитує.

— Я чекатиму на тебе на початку під’їзної дороги, — каже він. — Лише скажи коли.

Джек підраховує, скільки часу йому знадобиться, щоб попіклуватися про речові докази — запакувати все в коробку й завантажити в багажник. Нагадує собі, що треба взяти стільниковий, який зазвичай просто стоїть на підставці в його кабінеті. Він захоче повідомити всіх, щойно знайде рештки Ірми і все огляне першим. Тоді він дозволить Дейлу і його хлопцям приїхати. Тоді нехай беруть із собою кого захочуть, хоч групу випускників, які марширують. Він дивиться на годинник і бачить, що вже майже восьма година. Як швидко стало настільки пізно? Дистанції коротші в іншому світі, це він пам’ятає, та хіба там і час швидший? Чи, може, він просто загубився в часі?

— Я буду там о восьмій п’ятнадцять, — каже Джек. — Але коли ми приїдемо до «Смачно в Еда», ти сидітимеш у пікапі як зразковий хлопчик, аж доки я не скажу, що можеш вийти.

— Зрозумів, mon capitaine.

— Дінь-дон. — Джек вішає слухавку і повертається на ґанок.

Та не все сталось так, як Джеку гадалось. Не вдається йому першим оглянути і обнюхати місце злочину. Фактично сьогодні по обіді у Френч Лендінґу досить напружена ситуація, що ледь не виходить із-під контролю. Попри безліч факторів, головною причиною негараздів стане Навіжений Угорець.

Це прізвисько має дрібку доброго старого гумору, і схоже воно на те, як часом називають худорлявого банківського клерка «Великим Джоі» чи власника книгарні в трифокальних окулярах — «Орлиним Оком». Арнольд Грабовський за зросту у п’ять футів і шість дюймів та ваги в сто п’ятдесят фунтів є найменшим чоловіком у поточному реєстрі Дейла Ґілбертсона. Насправді він стоїть поряд із Деббі Андерсон і Пем Стівенс, котрі трохи вищі за нього й більше важать (маючи тільки шість футів, Деббі могла б їсти яєчню завбільшки з голову Арнольда Грабовського). Навіжений Угорець — досить безневинний, він один із тих, хто вибачається, коли виписує штраф, незважаючи на неодноразові зауваження Дейла, що це погана манера поведінки, і який, як відомо, розпочинав допит із таких невдалих фраз, як «Вибачте, але я хотів би поцікавитись». У результаті Дейл здебільшого дає йому роботу в кабінеті або в місті, де всі його знають і не звертають на нього уваги. Він їздить по початкових школах, у яких його називають «Приязний Офіцер». Він викладає перші уроки про шкоду марихуани. Малеча, не здогадуючись, що перед ними Навіжений Угорець, обожнює його. Коли він проводить серйозніші лекції про наркотики, пиятику і необережне водіння в старшій школі, діти дрімають або переписуються за допомогою цидулок, хоча вони також думають, що видане йому федеративним фондом авто — низький, глянцевий «понтіак» із написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ» на дверях — досить класне. По суті, офіцер Грабовський особливий, як тунець без майонезу.

У сімдесятих, бачте, він грав за «Сент-Луїс», а тоді за «Канзас-Сіті Роялс», був реліф-пітчером, надзвичайно сором’язливим хлопцем, і звали його Аль Грабовський. Здавалося, що він не йде від лави запасних, а прокрадається, і, перш ніж почати грати (зазвичай у дев’ятому іннінгу, коли всі бази зайняті і вирішальна гра), Аль Грабовський відвертався від бази, нахиляв голову, міцно стискав кулаки, завзято підкачував їх і збирався з силами. Тоді повертався й починав кидати неймовірно швидкі точні кидки. Тоді, звичайно ж, його і прозвали Навіженим Угорцем: навіть сліпому очевидно, що він був, чорт забирай, найкращим пітчером у команді вищої ліги. І звичайно, що через це Арнольда Грабовського ми тепер знаємо як Навіженого Угорця. Він кілька років тому навіть намагався відростити вусики, як у Фу Манша. Але оскільки Аль Грабовський Фу був сором’язливим, то з вусиками він був схожий на розмальованого зулуса. З Арнольда лише насміхалися: «Фу відрощує вуса на своєму спокійному бухгалтерському обличчі», — тож він їх поголив.

Навіжений Угорець Френч Лендінґа не погана людина; він віддається роботі на повну, і за звичайних обставин рівень його праці достатньо високий. Але зараз незвичайні часи у Френч Лендінґу. Це дні невезучого невезіння, дні аббала-опопанакс, він однозначно один з офіцерів, яких Джек боїться. Сьогодні вранці він, зовсім того не бажаючи, зробить і без того погану ситуацію ще гіршою.

Рибак подзвонив на номер «911» о 8 : 10 ранку, коли Джек закінчував робити нотатки у своєму жовтому блокноті, а Генрі прогулювався своєю під’їзною алеєю, з великою насолодою вдихаючи запах літнього ранку, незважаючи на те, що в голові він прокручував страшну новину, яку йому повідомив Джек. На відміну від деяких офіцерів (таких як Боббі Дюлак), Навіжений Угорець читає текст, написаний поруч із телефоном «911», слово в слово.

Арнольд Грабовський: Вітаю, це відділ поліції Френч Лендінґа, говорить офіцер поліції Грабовський. Ви набрали «911». У вас щось сталося?

[Нерозбірливий звук… хтось прокашлюється?]

А.Г.: Алло? Це офіцер Грабовський, ви подзвонили на «911». У вас…

Абонент: Привіт, підтирайло.

А.Г.: Хто це? У вас щось сталося?

Аб.: Це в тебе сталося. Не в мене. У тебе.

А.Г.: Хто це, прошу?

Аб.: Твій найгірший кошмар.

А.Г.: Сер, можу я попросити вас відрекомендуватися?

Аб.: Абаббала. Абаббала-Дун. [Набір звуків.]

А.Г.: Сер, я не…

Аб.: Я Рибак.

[Мовчання.]

Аб.: Що сталося? Злякався? Ймовірно, злякався.

А.Г.: Сер. Ах сер. Такі жарти караються законом…

Аб.: Є батоги в пеклі і ланцюги в шайол. [Абонент, можливо, каже: «Шеол».]

А.Г.: Ах, сер, я б хотів знати ваше ім’я…