— Пізніше, Шнобелю. Тему закрито. І я б не сказав, що ви тупий.

— Думаю, ви були хорошим копом, чорт забирай, — каже Шнобель. — Хоча мені здається, що половина того, що ви говорите, — нісенітниці, я все одно вірю в це. — Він повертається і кладе руки на барну стійку. — Смердючий Сиру! Можеш виходити. Тягни свою бліду дупу з кухні сюди.

Джек виїжджає з автостоянки слідом за Грізною П’ятіркою. Нехай собі прямує у своєму північному напрямку по Шосе-93 до улюбленого місця огляду Джуді Маршалл і до її замкненого відділення, залишмо його на деякий час самого. Як і Джек, байкери прямують до невідомого, але їхнє невідоме знаходиться від Шосе-35 на захід, там, де постійно накопичується минуле, і ми хочемо знати, що вони там знайдуть. Ці чоловіки не нервують; вони досі демонструють грандіозну впевненість, з якою увірвались у «Сенд Бар». Насправді, вони ніколи не показують своє збентеження, ситуації, які зазвичай змушують людей хвилюватися, роблять їх лише сильнішими. Страх діє на них інакше, ніж на всіх інших: у рідкісні моменти, коли вони його відчувають, то намагаються, як правило, сповна ним насолодитись. У їхніх очах страх являє собою Богом дану можливість зосередити свою колективну міць. Завдяки їхній вражаючій солідарності, цю міць, здається, неможливо здолати. Для всіх нас, хто не є членом байкерської банди чи морської піхоти, солідарність — це не більше ніж вияв співчуття стражденному другу; для Шнобеля і його веселої компанії — це впевненість у тому, що хтось завжди прикриє твою спину. Кожен із них готовий допомогти один одному будь-якої хвилини, і вони це знають. Для Грізної П’ятірки їхня безпека взаємопов’язана з їхньою кількістю.

Але вони поспішають на зустріч із тим, що не має аналогів і прецедентів у їхньому досвіді. Чорний Дім — це щось нове. Ця новизна — цілковита невідомість, якщо взяти до уваги історію, яку розповів Мишеня, — усім їм просто лоскоче нерви.

На восьмій милі на захід від Централії, де рівнина оточує результат роботи Потсі, яку він виконав ще тридцять років тому, і простягається до смуги засаджених дерев, що тягнеться аж до притулку Макстона, Мишеня і Шнобель пліч-о-пліч їдуть попереду інших. Шнобель час від часу поглядає на свого друга, ставлячи мовчазне запитання. За третім разом Мишеня хитає головою і відмахується рукою, намагаючись сказати таким жестом: «Не відвертай мене, я тобі скажу, коли ми там будемо». Шнобель знижує швидкість; Сонні, Диктатор Білл і Док розуміють, що він дає їм сигнал, тож вони розтягуються в одну лінію.

На чолі колони — Мишеня. Майже не дивиться на шосе, він пильно розглядає праве узбіччя дороги. Вузьку дорогу було погано видно, Мишеня це знає, до того ж вона, мабуть, іще більше заросла, ніж два роки тому. Він намагається знайти знак із написом «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», який також може ховатися за новими заростями. Він знижує швидкість до тридцяти п’яти миль. Четверо чоловіків позаду нього також їдуть повільніше і роблять це досить плавно, що є результатом тривалої практики.

Один із членів Грізної П’ятірки, Мишеня, уже раніше бачив пункт, до якого вони прямують, і в найпотаємнішому куточку душі йому страшно подумати, що він збирається туди знову. Спершу те, як легко і швидко його пам’ять виринула з темного підземелля, йому сподобалось; тепер замість відчуття, що він без особливих зусиль відновив у пам’яті забуту частину свого життя, він розуміє, що той день впливає на нього. Та серйозна небезпека — а він не сумнівається, що попередження йому дала саме якась величезна небезпечна сила, — тепер набула більших масштабів. У голові знову з’являється думка, від якої він відсахнувся колись давно: що жахлива споруда, яку Джек назвав Чорним Домом, убила Маленьку Ненсі Хейл, неначе прибила її своїми кроквами, не давши жодних шансів на виживання. Швидше моральна, ніж фізична потворність Чорного Дому насичувала повітря токсичними випарами. Маленьку Ненсі вбила невидима отрута, яку простягнула рука попередження.

Тепер Мишеня без перешкод згадує все. Він відчуває її руки на своїх плечах, і їх тоненькі кісточки, укриті гнилою плоттю.

«Якби я мав не шість футів і два дюйми, а п’ять футів і три дюйми зросту, і важив не двісті дев’яносто, а сто п’ять фунтів, то зараз я теж би гнив», — думає він.

Мишеня шукає вузьку дорогу і знак поруч із нею, неначе пілот-винищувач, але побачити її має хтось інший, бо йому це не вдасться. Його підсвідомість провела голосування, і рішення було одностайним.

Усі інші: Сонні, Док, Диктатор і навіть Шнобель — теж пов’язували смерть Маленької Ненсі з Чорним Домом. У їхніх головах також промайнула думка про порівняння розміру і ваги. Проте Сонні Кантінейро, Док Амберсон, Диктатор Білл Страсснер, а особливо Шнобель Сент-Пір дійшли висновку, що хай би яка отрута огортала Чорний Дім, її придумали в лабораторії люди, котрі знали, що роблять. Ці четверо беруть мужність із того, що вони разом, і так було завжди, ще з часів їхнього навчання в університеті: єдине, до чого вони не звикли, — це те, що Мишеня Бауманн, а не Шнобель очолює їхню колону. І хоча Шнобель дозволив Мишеняті очолити колону, це вносить певний дисонанс у звичний порядок всесвіту.

Залишивши позаду власність Макстона ярдів на двадцять, Сонні вирішує покласти край цьому фарсу, дає газу своєму «Софттейлі» і з ревінням мчить повз своїх друзів. Далі їде паралельно з Мишеням. Мишеня занепокоєно поглядає на нього, і Сонні показує йому на узбіччя.

Після того як вони всі зупиняються, Мишеня каже:

— У чому проблема, Сонні?

— У тобі, — каже Сонні. — Або ти пропустив поворот, або вся твоя історія — лайно собаче.

— Я ж казав, що не зовсім упевнений, де саме ця дорога. — Він помічає з неймовірним полегшенням, що мертві руки Маленької Ненсі більше не стискають його плечі.

— Ще б пак. Тебе ковбасило від кислоти.

— Хорошої кислоти.

— Так, попереду немає дороги, я знаю точно. Там лише дерева, і тягнуться вони аж до клятого будинку для старих.

Мишеня роззирається, чи немає дороги попереду, немовби переконаний, що вона там має бути, хоча добре знає, що її там нема.

— Чорт, Мишеня, ми практично в місті. Звідси видно Квін-стрит.

— Так, — каже Мишеня. — Гаразд. — Він думає, якщо зможе добратись до Квін-стрит, то ці руки більше не стискатимуть його.

Шнобель наближається до них, сидячи на своєму «Електра Ґлайд», і каже:

— То що, Мишеня? Ти згідний, що ми цю дорогу давно проїхали, чи, можливо, вона зовсім в іншому місці?

Насупившись, Мишеня повертає голову, щоб озирнутись назад і подивитись униз на шосе.

— Чорт забирай. Я думаю, що це десь тут, хіба що я заблукав того дня.

— Оце так, як таке може бути? — каже Сонні. — Я продивився кожен дюйм землі, яку ми проїхали, і більше ніж переконаний, що не бачив ніякої дороги. Як щодо знаку «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНИЙ», ти бачив такий?

— Ти не розумієш, — каже Мишеня, — це лайно не хоче, щоб його бачили.

— Можливо, тобі варто було піти у відділення «Г» із Сойєром, — каже Сонні. — Там цінують фантазерів.

— Замовкни, Сонні, — каже Шнобель.

— Я вже був там, а ти ні, — каже Мишеня, — то хто з нас знає, про що говорить?

— Я вже достатньо наслухався вас обох, — каже Шнобель. — Ти досі думаєш, що це десь тут, Мишеня.

— Наскільки я пам’ятаю, то так.

— Отже, ми її пропустили. Ми повернемось і перевіримо ще раз, а якщо не знайдемо, то пошукаємо в іншому місці; якщо вона не тут, то або десь між двома долинами по 93-му, або в лісі на пагорбі, що веде до місця огляду. У нас досить часу.

— Чому ти такий переконаний? — запитує Сонні.

Невиразна тривога через усвідомлення того, із чим їм, можливо, доведеться зустрітись, робить його войовничим. Йому хотілося б якомога скоріше повернутися до «Сенд Бар» і перехилити келих «Кінґслендського», нехай навіть спіненого, ніж гаяти час, тиняючись уздовж шосе.