— Люба, це ти? — гукає Живчик.

— Ні, це леді Маґовен і її дивний кошмар. — Ступаючи великими кроками, вона заходить до офісу Живчика і бачить, що він за столом щасливо підраховує банкноти, які сьогодні скинули на пожертву сини і дочки його клієнтури.

— Моя маленька Беккі здається такою сердитою, — каже він. — Що сталося, хтось із наших зомбі наступив тобі на ногу?

— Не називай мене «Беккі».

— Агов, агов, вище носа. Ти не повіриш, скільки твій солодкомовний коханий виманив сьогодні в родичів. Сто двадцять шість доларів! Гроші, які ніде не зафіксовані! Гаразд, усе ж таки, що не так?

— Чарльз Бернсайд налякав мене, ось що. Його місце в психіатричній лікарні.

— Ти жартуєш? Цей зомбі на вагу золота. Допоки битиметься його серце, у моєму серці завжди знайдеться місце для нього. — Він скалиться, виставляє напоказ повні жмені купюр. — А той, хто займає часточку в моєму серці, завжди зможе займати місце в притулку.

Думки про слова Бернсайда, що король уже був у своєму будинку для прийому гостей, рахував своїх солоденьких, спричиняють неприємні відчуття. Якби Живчик не шкірився з таким торжеством, так розтягуючи губи, Ребекка подумала б, що тоді він би не нагадував про неприємного їй, проте улюбленого для нього мешканця: фзім знились шахітя, чаз, чаз, чаз, — це було досить доречно, як для Френч Лендінґа, у якому панує Рибак.

Смішно, ви ж не думаєте, що старий Берні, як і Живчик, можуть мати хоча б якийсь стосунок до вбивств. Ребекка ніколи не чула, щоб він згадував про вбивства Рибака, окрім одного випадку, коли він обмовився, що ні з ким не зможе навіть заговорити про риболовлю, аж доки Дейл Ґілбертсон не підніме свій товстий зад і не розбереться.

Два телефонні дзвінки та особиста причина, яку він намагається заперечити, об’єдналися, щоб витягти Джека Сойєра з кокона Норвей Веллі й перенести його на дорогу Самне-стрит, що веде до поліцейського відділку у Френч Лендінґу. Перший дзвінок був від Генрі, котрий телефонував із кафе під час Симфонічної перерви. Він наполягав на тому, щоб той прислухався до його думки. Швидше за все, сьогодні зранку з тротуару перед притулком Макстона зникла дитина. Чому Джек раніше не хотів устрявати в цю справу, він нікому не пояснював, та це вже нікого й не цікавило. Причиною цього були четверо дітей, які зникли з ласки Рибака, оскільки не було вже жодних надій, що Ірма Френо повернеться коли-небудь додому, хіба ж ні? Четверо дітей!

— Ні, — каже Генрі, — я чув це не по радіо. Це сталося сьогодні вранці.

— Від прибиральника притулку Макстона, — говорить Генрі, — він бачив схвильованого копа, який забирав велосипед і вантажив його до свого багажника.

— Так, — промовляє Генрі, — можливо, я не знаю напевно, проте я переконаний: сьогодні Дейл знаходить тіло бідної дитини — завтра його ім’я буде в усіх газетах. А тоді вибухне від гніву весь округ. Зрозумів? Усвідомлення того, що ти працюєш, значно заспокоїть людей. Джеку, ти більше не можеш насолоджуватись перебуванням у відставці. Ти мусиш узяти участь у цьому розслідуванні.

Джек сказав, що той робить поспішні висновки і що вони поговорять про це пізніше.

Через сорок п’ять хвилин Дейл Ґілбертсон подзвонив, щоб повідомити, що сьогодні вранці перед притулком Макстона зник хлопчик на ім’я Тайлер Маршалл і що батько Тайлера, Фред Маршалл, зараз у відділку наполягає на зустрічі з Джеком Сойєром. Фред — чудовий хлопець, добропорядний сім’янин, солідний громадянин, можна сказати, друг Дейла, але на даний момент він на межі. Очевидно, Джуді, його дружина, і раніше мала певні проблеми з психікою, ще до появи на те серйозної причини, а зникнення Тая довело її до крайності. Вона говорила маячню, травмувалась, перевернула весь будинок.

— Я трохи знаю Джуді Маршалл, — каже Дейл, — гарна, дуже гарна жінка, тендітна, але з твердим характером, маленька, проте стійка, чудова особистість, надзвичайна людина, яка, здавалося, не втратить своєї мертвої хватки, незважаючи ні на що. Здавалося, вона думала, чи навіть знала, що Тая викрали, ще до того, як знайшли велосипед. Сьогодні ввечері їй стало настільки зле, що Фред був змушений подзвонити лікарю Скарді й відвезти її до лютеранського шпиталю в Ардені округу Френч, у якому, одним оком на неї глянувши, жінку направили в палату психіатричного відділення. Тож можеш собі уявити, як зараз Фреду. Він наполегливо хоче поговорити з тобою. Я у вас не вірю, сказав він мені.

— Ну, — каже Дейл, — якщо ти не приїдеш сюди, Фред Маршалл готовий їхати до тебе додому, ось такі справи. Я ж не прив’яжу чоловіка на ланцюг і не замкну його лише заради того, щоб тримати якомога подалі від тебе. Джеку, ти нам потрібен понад усе.

— Гаразд, — говорить Дейл, — я знаю, що ти нічого не обіцяєш. Сам вирішуй, що робити.

Невже цих слів вистачило, щоб змусити його сісти в пікап і поїхати дорогою Самне-стрит? Схоже, Джек щось собі накрутив, щось загадкове, ледь зрозуміле, беззмістовне, і це стало третім фактором. Воно нічого не означало. Легке збудження нервової системи, зростання тривоги — і це логічно за даних обставин. Таке може статися з кожним. У нього було відчуття, неначе він тікає з дому, — то й що? Його немає кому звинувачувати у втечі. Він їде назустріч, а не тікає від того, від чого йому найбільше хотілося б утекти — таємничого виру злочинів Рибака. До того ж він зовсім не хотів би ускладнювати своє і без того складне становище. Друг Дейла, батько зниклої дитини, Фред Маршалл, наполягав на розмові з ним; гаразд, поговоримо. Якщо півгодини з детективом у відставці можуть допомогти Фреду Маршаллу розібратись зі своїми проблемами, то він готовий пожертвувати своїм часом.

Решта — суто особисте. Сни наяву, яйця вільшанки змішуються в голові, але це суто особисте. Це все можна перечекати, виправдати, розібрати. Жодна людина, що мислить тверезо, не сприйняла б серйозно всі ті дивацтва, які з ним відбуваються і які то з’являються, то зникають, неначе літня гроза. За інерцією пролетівши на зелене світло в Централії, він рефлекторно звертає увагу на «гарлеї», вишикувані на автостоянці біля «Сенд Бар». У нього з’являється відчуття, що він свідомо їде на зустріч із новими труднощами. Має бути вагома причина на те, щоб не могти, а точніше, не хотіти відчиняти двері холодильника. Через неприємні сюрпризи двічі думаєш, перш ніж це зробити. Коли в його вітальні зникло світло, він пішов до шухляди, у якій було близько півдюжини нових галогенних лампочок, але так і не зміг її висунути. Власне кажучи, він не міг висунути жодної шухляди, відчинити жодної шафки чи шафи-купе по всьому будинку, тож тепер у нього виникали проблеми, навіть коли йому просто хотілося зробити собі чашку чаю, переодягнутися чи приготувати обід. Він не може нічого, окрім як без особливого ентузіазму гортати книжки й дивитися телевізор. Поштова скринька теж погрожувала, що в ній заховалася піраміда, викладена з яєць вільшанки, тож він вирішив забрати пресу (фінансові звіти, журнали, а також рекламні брошурки) завтра.

— Не треба перебільшувати, — каже Джек сам до себе. — Я міг відчинити дверцята будь-якої шафки чи висунути будь-яку шухляду, але просто не хотів. Я не боявся, що можуть посипатись яйця вільшанки з холодильника чи комода, просто не хотілося знайти ще одне. Покажіть мені психіатра, який скаже, що це просто нервове, і я покажу вам дебіла, який нічого не розуміє в психології. Службовці з чималим досвідом часто полюбляють казати, що робота у відділі вбивств призводить до каші в голові. Це, чорт забирай, першопричина того, що я пішов у відставку!

А що мені залишалося робити: утримуватися на службі доти, доки я не вистрелив би собі в рот зі свого ж револьвера? Генрі Лайден, ти розумник і ти мені подобаєшся, але є деякі речі, які ти не РОЗУМІЄШ!

Гаразд, він поїде на Самне-стрит. Усі кричать на нього, щоб він зробив бодай щось, тож він і робить. Він привітається з Дейлом, із хлопцями. Сяде поруч із цим Фредом Маршаллом, солідним громадянином, у якого зник син, наговорить йому сім мішків гречаної вовни про те, що немає нічого неможливого, і так далі і тому подібне, ФБР діє рука в руку з нами, а у відділку працюють найкращі детективи у світі. Отаких сім мішків гречаної вовни. Джек розумів так, що його головним обов’язком було погладити Фреда Маршалла за шерстю, щоб заспокоїти, мов пораненого кота; коли Маршалл заспокоїться, Джек сподівався, очікувана від нього співпраця — його обов’язок, як усі вважали, — буде виконана, і він спокійно зможе повернутися до свого особистого життя. Якщо Дейлу це не сподобається, хай стрибає в Міссісіпі; якщо це не сподобається Генрі, Джек відмовиться читати «Похмурий дім» і натомість змусить його слухати Лоуренса Велка, Вон Монро або щось так само жахливе. Паршивий «Диксиленд». Багато років тому хтось дав Джеку диск під назвою «Огрядний Манассас і всі зірки на танцювальній прогулянці з Хохулею». Півхвилини «Огрядного Манассаса» — і Генрі благатиме пощади.