Такі думки дозволяють Джеку не перейматися з приводу вагань, які в нього виникають, коли він хоче відчинити буфет чи шафу, адже це, як йому зараз здається, звичайне небажання, а не фобія. Хоча його думки, як завжди, витають десь далеко, попільничка під панеллю дражнить і дратує його ще відтоді, як він сів у пікап. Так би мовити, зловісна багатозначність, аура прихованої злоби оточує маленьку попільничку.
Чи боїться він, що маленьке синє яйце ховається в маленькій попільничці? Звичайно, що ні. Там немає нічого, крім порожнечі та чорної пластмаси. У такому разі він може її витягти.
Будівлі передмістя Френч Лендінґа пропливають повз вікна пікапа. Джек був приблизно на тому ж піку цікавості, що й Генрі, коли вмикав «Брудну сперму». Безумовно, він може відсунути попільничку. Немає нічого простішого. Просто берешся пальцями й тягнеш. Найпростіша річ у світі. Він простягає руку. Перш ніж його пальці торкаються попільнички, він смикає руку назад. Краплі поту, що стікають лобом, затримуються на бровах.
— Це не так уже й важко, — каже він уголос. — У тебе якісь проблеми, Джекі?
Він знову простягає руку до попільнички. Раптом усвідомивши, що нижній частині панелі приділяє більше уваги, ніж дорозі, він підводить погляд і знижує швидкість наполовину. Він не хоче загальмувати і зупинитись. Заради Бога — це всього лише попільничка. Його пальці торкаються попільнички, потім жолобка за нею. Джек ще раз дивиться на дорогу. Тоді з рішучістю, з якою медсестра зриває лейкопластир з волохатого пуза пацієнта, різко смикає на себе прикурювач. Сьогодні вранці незрозуміло чому він від’єднав його, і тепер той злетів на три дюйми вгору і нагадав чорно-сіре яйце.
Він з’їжджає з траси, летить забур’яненим узбіччям просто до телефонного стовпа. Прикурювач летить назад до попільнички зі звуком, притаманним металевому предмету, а не яйцю. Телефонний стовп дедалі ближче і ближче. Ледь не зіткнувшись із ним, Джек гальмує і різко зупиняє авто. Попільничка страшенно деренчить і брязкотить. Якби він не зменшив швидкість перед тим, як витягнути попільничку, то достоту би в’їхав у стовп, що зараз опинився в чотирьох футах від капота. Джек витирає піт з обличчя й бере до рук прикурювач.
— Лайно собаче. — Він засовує прикурювач назад і відкидається на спинку сидіння. — Не дарма кажуть, що паління вбиває людей, — вимовляє він.
Цей жарт надто легенький, щоб розвеселити його. Наступні кілька секунд він просто сидить, спершись на спинку сидіння, і розглядає транспорт, який час від часу з’являється на Лаял-роуд. Коли пульс, так би мовити, нормалізувався, він нагадує сам собі, що все ж таки відсунув попільничку.
Джек іде повз три велосипеди, які стоять рядком біля дверей, заходить до відділку, а там на нього вже чекає білявий розпелеханий Том Лунд. Молодий офіцер рвучко підводиться з-за стола, підходить і шепоче, що Дейл і Фред Маршалл чекають на нього в кабінеті Дейла, тож він його проведе. Вони, безсумнівно, будуть раді його бачити.
— І я теж радий, лейтенанте Сойєр, — додає Лунд. — Я просто змушений це сказати. Ви нам потрібні.
— Називай мене Джек. Я вже не лейтенант. Я вже навіть не коп.
Джек познайомився з Томом Лундом під час розслідування справи Кіндерлінґа. Йому ще тоді сподобались запал і захват цього молодика, котрий любить свою роботу, свою форму і свій значок, глибоко поважає начальника, а Джека й поготів. Лунд покірно годинами сидів біля телефону, в архівах, у своєму авто, неодноразово перевіряючи деталі, щоб знайти бодай якусь зачіпку в справі страхового агента фермерських господарств із Вісконсину і двох дівчат, що працювали в «Сансет Стріп». Тоді Том Лунд випромінював енергійність, був схожий на капітана шкільної команди, який уперше вийшов на поле.
Він уже не має такого вигляду, зауважує Джек. У нього темні кола під очима, шкіра на обличчі напнулася. Причиною цьому є не просто недосипання і перевтома: у його очах переляк і безпорадність, що, зазвичай, буває в тих, хто зазнав значного морального шоку. Рибак сильно попсував Томові нерви.
— Подивимось, чим я зможу допомогти, — каже Джек, тим самим обіцяючи навіть більше, ніж сам на те розраховує.
— Нам, безперечно, буде корисна будь-яка ваша допомога, — каже Лунд.
Це і так багато, цього більше ніж достатньо. Коли Лунд повертається і веде його до кабінету, Джек думає: «Я тут не для того, щоб бути вашим спасителем». Така думка миттєво спричиняє в нього почуття провини.
Лунд стукає, відчиняє двері, щоб повідомити про прихід Джека, показує, щоб той заходив, а сам зникає, мов привид. Він залишається непоміченим обома чоловіками, оскільки вони, підвівшись зі стільців, зосереджено дивляться на обличчя гостя — один із очевидною вдячністю, а другий з тим самим почуттям, але вкупі з цілковитою безпорадністю, змушуючи Джека відчувати ще більшу незручність.
— Дякую, що погодилися приїхати, — каже Фред Маршалл після того, як Дейл познайомив їх, — я вам дуже вдячний. Це все, що я можу… — Він простягає праву руку, що збоку нагадує рукоятку помпи. Коли Джек подає руку у відповідь, на обличчі Фреда Маршалла з’являється більше нових емоцій. Він ловить руку Джека, здається, ловить так, як тварина хапає свою жертву. Міцно ручкається безліч разів. Його очі наповнені слізьми. — Я не можу… — Маршалл забирає руку й витирає сльози з обличчя. Тепер його мокрі очі виражають чутливість. — Чоловіче добрий, — каже Фред, — ви навіть не уявляєте, який я радий, що ви тут, містере Сойєр. Чи називати вас лейтенант?
— Можна просто Джек. Чому б вам обом не розповісти мені, що сьогодні сталося?
Дейл показує на стілець, усі троє сідають; болюча, проте, по суті, звичайна історія Фреда, Джуді й Тайлера Маршалла починається. Фред говорить першим, розповідає все досить детально. За його версією, відважну жінку із серцем левиці, люблячу дружину і матір зламали незрозумілі негаразди, які спричинили багатогранні зміни в її організмі, що виявлялися в розладах і симптомах дивацтва, які її недолугий егоцентричний чоловік не хотів помічати. Вона белькотала абсурдні слова, писала божевільні нісенітниці на аркушах нотатника, пхала їх до рота й намагалася проковтнути. Вона заздалегідь передбачила трагедію, що і вибило її з колії. Звучить безглуздо, але егоцентричний чоловік думає, що це правда. Так і є, він думає, що це правда, адже міркує над цим відтоді, як уперше розповів Дейлу, і хоча це звучить дико, проте в цьому є певний сенс. Інакше як іще можна пояснити це все? Отже, він думає, що він думає, що його дружина почала втрачати розум, бо знала заздалегідь, що Рибак наближається. Як на нього, то таке досить можливо. Наприклад, хоробра стривожена дружина знала, що її чудовий, гарний син зник, ще до того, як її дурнуватий егоцентричний чоловік, котрий пішов на роботу, неначе це був звичайний день, розповів їй про велосипед. Це було вагомим підґрунтям його слів. Гарний маленький хлопчик пішов із трьома своїми друзями, але повернулись лише троє друзів, а велосипед «Швін» його маленького синочка та одну з його зношених кросівок офіцер Денні Чеда знайшов на тротуарі біля притулку Макстона.
— Денні Чіта? — запитує Джек, який так само, як і Фред Маршалл, починає думати, що він думає про багато тривожних речей.
— Чеда, — каже Дейл і називає прізвище по буквах.
Дейл розповідає власну, значно коротшу версію історії. У розповіді Дейла Ґілбертсона хлопчик поїхав кататися на велосипеді та зник, очевидно, у результаті викрадення з тротуару перед притулком Макстона. Це все, що Дейл знає, проте він переконаний, що Джек Сойєр зможе заповнити більшість прогалин.
Джеку Сойєру, на котрого уважно дивляться обоє чоловіків у кімнаті, потрібен деякий час, щоб упорядкувати три думки, які він зараз обмірковує. Перша — це, власне, не стільки думка, скільки висновок, у якому криється думка з того моменту, як Фред Маршалл потис йому руку та промовив «чоловіче добрий»: Джек ловить себе на думці, що йому подобається цей тип — несподіваний поворот у сюжеті сьогоднішнього вечора. Фред Маршалл справляє на нього таке ж враження, як хлопець із постера на жителів маленького провінційного міста. Розмісти його фото на рекламних щитах із продажу нерухомості — і багато хто купить додатковий будинок у Мілуокі або Чикаґо. Маршалл дружелюбний, має красиве обличчя та струнке тіло бігуна, що свідчить про відповідальність, порядність, вихованість і добросусідство, скромність і щире серце. Чим більше Фред Маршалл звинувачує себе в недолугості й егоїзмі, тим більше він подобається Джеку. А чим більше він йому подобається, тим більше Джек співчуває його жахливій долі, тим більше хоче йому допомогти. Джек приїхав у відділок, очікуючи, що зреагує на Дейлового друга як поліцейський, але його рефлекси копа від бездіяльності значно заіржавіли. Він реагує як пересічний громадянин. Джек чудово знає, що копи рідко ставляться по-товариськи до цивільних осіб, які опиняються в центрі розслідування злочину, а на ранніх стадіях — ніколи. (Підґрунтям до такої реакції стала думка, що Фред Маршалл не буде нічого приховувати від того, з ким він у хороших стосунках.)
