Якою красунею вона була, — думає Тенсі, не підозрюючи, що неподалік, у жахливому готелі, адміністратор дивиться на зовсім іншу фотографію її красуні, це нічний кошмар «полароїд», який він ніколи не зможе забути. Це фотографія, яку Тенсі ніколи не доведеться побачити, що вселяє надію, що, мабуть, є Бог на небі.

Вона перегортає сторінку (на обкладинці альбому вибито напис «ЗОЛОТІ СПОГАДИ»), тут фото, на якій Тенсі й чотирирічна Ірма відпочивають на Міссісіпі разом зі співробітниками «Електрікс» за рік до банкротства цієї компанії, коли все ще було більш-менш нормально. На фото Ірма в компанії інших малюків, з радісним обличчям, вимазаним шоколадним морозивом.

Пильно вдивляючись у цей знімок, жінка тягнеться за склянкою з кавовим бренді і робить невеличкий ковток. Раптом нізвідки (чи то з місця, з якого спливають зловісні і незв’язні думки) вона згадує дурнуватий вірш Едґара Аллана По, який їй довелося вивчити у дев’ятому класі. Вона не згадувала його всі ці роки, та й зараз на те немає ніяких підстав, але слова першої строфи ідеально відновлюються в пам’яті без жодного зусилля. Вона дивиться на Ірму і монотонно, без пауз читає їх голосом, почувши який місіс Норманді, поза сумнівами, схопилася б за голову із сивим прямим волоссям і застогнала б. На нас читання Тенсі не справляє такого враження, натомість від нього в нас по спині пробігає глибокий сильний холодок. Це неначе слухати, як читають поминальні вірші.

— «Якось пізно серед ночі я не міг зімкнути очі, сил не маючи від втоми, розмірковував при тому про знань забутих цілі томи, тільки я почав дрімати, носом над столом клювати, в сон став стукіт долинати, хтось тихо стукав у двері хати…»

Саме цієї миті хтось тихо постукав у дешеві ДВП-двері трейлера «Ейрстрім» Тенсі Френо. Вона здіймає погляд, її очі сп’янілі, губи стиснені та блищать від кавового бренді.

— Лес’сер? Мабуть, що він? — припускає вона.

Це не з телебачення, принаймні вона на це сподівається. Вона не розмовлятиме з людьми з телебачення, вона їх відфутболить. Вона усвідомлює глибокою, незатьмареною частинкою свого розуму, що вони заспокоять її на деякий час і розрадять, щоб вона мала дурнуватий вигляд в їхньому світлі, як зазвичай люди мають дурнуватий вигляд у Шоу Джері Спрінґера.

Ніхто не відповідає… а тоді вона чує знову: тук, тук-тук.

— Якийсь гість, — каже вона, неначе крізь сон. — Якийсь гість, собі бурмочу, стукає у двері серед ночі.

Тук. Тук-тук.

Не схоже, щоб стукали кісточками пальців. Цей звук витонченіший. Звук такий, наче стукають одним нігтем.

Або дзьобом.

Мов у тумані, вона перетинає кімнату, сп’яніла від бренді та препаратів. Босі ноги шарудять килимом, який колись мав вузлики, а тепер облисів. Вона відчиняє двері й нічого не бачить, вдивляючись у порожнечу туманного літнього вечора, тому що дивиться надто високо, але на килимку перед дверима помічає якусь істоту. Щось, щось чорне дивиться на неї сяючими допитливими очима. Це ворон, о Боже. Це ворон з поеми По.

— Господи, у мене галюцинації, — каже Тенсі та проводить руками по рідкому волоссю.

— Господи! — повторює ворон на килимку перед дверима, а тоді щебече, як синиця: — Ґорґ!

Якби хтось запитав, Тенсі сказала б, що була занадто п’яною, щоб злякатись, але це, мабуть, не так, тому що від збентеження вона скрикує і ступає крок назад.

Ворон жваво перескакує через поріг на вицвілий фіолетовий килим, усе ще дивлячись на неї яскравими очима. У його пір’ї блищать краплі густого туману. Похитуючись, він іде повз неї, зупиняється, озирається, розпушує пір’я, ніби запитує: Як я тобі, люба?

— Іди геть, — каже Тенсі. — Я не знаю, що ти, в біса, таке і чи насправді ти тут є, але…

— Ґорґ! — наполягає ворон, а тоді розправляє крила й летить вітальнею трейлера, мов вуглинка ночі.

Тенсі кричить і зіщулюється, інстинктивно затуляє обличчя, але Ґорґ не наближається до неї. Він сідає на стіл поруч із пляшкою, під рукою немає бюста Паллади.

Тенсі думає: Він просто заблукав у тумані, та й по всьому. У нього може бути сказ, або хвороба Лайма, або ще щось. Треба піти на кухню, взяти швабру. Прогнати його, поки він тут не напаскудив…

Але кухня надто далеко. Для її сьогоднішнього стану кухня їй здається за сотні кілометрів звідси, десь у районі Колорадо Спрінґс. Тут, швидше за все, взагалі немає ніякого ворона. Згадала про ту дідькову поему — вона викликала галюцинації, та й по всьому… це через втрату доньки.

Уперше біль пробивається крізь затуманену свідомість, і Тенсі морщиться від болісного сконцентрованого тиску. Вона згадує маленькі ручки, які часом так ніжно обіймали її за шию. Нічний плач, який пробуджував її від сну. Свіжий запах, коли вона виходила з ванної.

— Її звали Ірма! — кричить вона на плід своєї уяви, який так сміливо стоїть поруч із пляшкою бренді. — Ірма, а не клята Ленор! Яке дурнувате ім’я — Ленор! Давай, скажи Ірма!

— Ірма! — гість покірно кряче. Приголомшивши, змушує її замовкнути. Його сяйливі очі втягують її, як очі старого моряка з іншого вірша, який їй треба було вивчити, але вона не вивчила. — Ірма-Ірма-Ірма-Ірма…

— Припини!

Вона не хоче цього чути. Ім’я доньки з горла цього чужоземця звучить мерзенно і нестерпно. Вона хоче затулити вуха руками, але не може. Вони надто важкі. Її руки прилипли до плити й холодильника (страшних та напівзламаних) у Колорадо Спрінґс. Усе, що вона може, це дивитись у його блискучі чорні очі.

Він чепуриться перед нею, струшує своє сатинове пір’я, шарудить так, що здіймає жахливий моторошний шум, і вона думає:

— Пророк! — я мовив, — Це ж янгол зла! Та все ж пророк, птах це, чи диявол!

Серце, неначе занурили в холодну воду.

— Що ти знаєш? — вона запитує. — Чому ти прийшов?

— Знаю! — кряче Ворон Ґорґ, жваво киваючи дзьобом вгору-вниз. — Іди!

Він моргнув? Святі небеса, невже він моргнув?

— Хто вбив її? — шепоче Тенсі Френо. — Хто вбив мою красуню?

Очі ворона не відриваються від неї, вони перетворили її на жука чи шпильку. Із сильнішим, ніж будь-коли, відчуттям, що це сон (хоча відбувається все на рівні ясної свідомості), вона підходить до столу. Ворон досі дивиться на неї, ворон досі притягує її. Берег нічного Плутона, думає вона, клятий берег нічного Плутона.

— Хто? Скажи мені, що ти знаєш!

Ворон дивиться на неї сяйливими чорними очима. Під час пищання дзьоб розтуляється і затуляється, виставляючи напоказ своє мокре червоне внутрішнє нутро.

— Тенсі! — кряче він. — Ходи!

Вона більше не має сили в ногах, падає на коліна і кусає язик до крові. Багряні краплі бризкають на сорочку з буквами «У» і «В». Тепер її обличчя на рівні обличчя птаха. Вона бачить, як він своїм крилом, неначе щіткою, проводить вгору-вниз по пляшці кавового бренді. Від Ґорґа віє запахом пилу і мертвих мух. Запахом давніх похованих урн. Його очі — сяйливі чорні отвори — дивляться в якийсь інший світ. Пекло, мабуть. Або Шеол.

— Хто? — шепоче вона.

Ґорґ шарудить, витягуючи чорну шию, аж доки дзьобом не дотягується до її вуха. Він починає шепотіти, і зрештою Тенсі Френо починає кивати. Світло здорового глузду йде з її очей. Коли воно повернеться? О, я думаю, ми всі знаємо відповідь.

«Ти можеш сказати “Ніколи”?»

18 : 45. Френч Лендінґ — у тумані, в омані. Його охоплює тривога і спокій одночасно. Проте спокій довго не триватиме. Якщо невезіння починається, то надовго воно не зупиняється.

Живчик допізна затримався в притулку, і якщо врахувати неспішний (справді, разючий) мінет, який йому робить Ребекка Вілас у той час, як він сидить, розвалившись на офісному стільці, то його рішення попрацювати трохи понаднормово не надто й дивує.

У кімнаті для відпочинку старі сидять, прикуті до Джулі Ендрюс і «Звуків музики». Еліс Везер ледь не плаче від щастя — цей фільм завжди був її улюбленим. Майже так само їй подобається «Співаючи під дощем», але майже не означає так само. Серед тих мешканців притулку, які ходять, немає лише Берні… хоча тут узагалі за ним ніхто не сумує. Берні глибоко спить. Дух, який зараз його контролює, — демон, можна сказати, — впроваджує свої порядки у Френч Лендінґу, брутально використовуючи Берні протягом останніх тижнів (не те щоб Берні скаржився, він досить добровільний співучасник).