На Норвей Веллі-роуд Джек Сойєр їде на своєму «Додж Ремі» до під’їзної дороги Генрі Лайдена. Туман тут не такий густий, але все ж таки перетворює фари вантажівок на ніжні корони. Сьогодні він продовжить читати «Похмурий дім» із 7-го розділу («Прогулянка привида») і сподівається, що дійде до кінця розділу 8 («Покривання великої кількості гріхів»). Але ще до Діккенса він пообіцяв послухати пісню у виконанні Слопбербоун під назвою «Поверни мого собаку», яку Вісконсинський Щур збирається поставити на перше місце.

— Приблизно кожні п’ять років рок-н-рольна пісня з’являється невідомо звідки, — говорить Генрі йому по телефону, і Джек більше ніж переконаний, що відчуває в голосі свого друга нотки Щура. — Це чудова рок-н-рольна пісня.

— Якщо ти так кажеш… — Джек відповідає із сумнівом у голосі. Для нього найкраща рок-н-рольна пісня — «Крутихвістка Сью» Діон.

У будинку номер 16, що по вулиці Робін Гуд Лейн (невеличкому, затишному, як Кейп-Код), Фред Маршалл стає навкарачки і, зодягнувши пару зелених гумових рукавиць, миє підлогу. Бейсбольна кепка Тая досі в нього на голові, і він плаче.

У трейлерному парку «Холідей» ворон Ґорґ крапає отруту у вуха Тенсі Френо.

У міцному цегляному будинку на Герман-стрит, у якому живе Дейл Ґілбертсон із красунею дружиною і не менш красивим Девідом, господар готується повернутися в офіс. Його рухи трохи сповільнені: дві порції пирога з куркою і хлібний пудинг таки даються взнаки. Коли дзвонить телефон, він не лякається. Врешті-решт, у нього ж було те передчуття. Телефонує Деббі Андерсон; досить одного її слова, і він розуміє, що щось сталося.

Він слухає, киває, ставить відповідні запитання. Його дружина стоїть у дверях кухні, дивиться на нього занепокоєними очима. Дейл нахиляється і щось записує в блокнот, що лежить поруч із телефоном. Сара підходить і читає два імені: Енді Рейлсбек і М. Файн.

— Рейлсбек досі на лінії? — запитує він.

— Так, у режимі очікування…

— Зв’яжи мене.

— Дейле, я не впевнена, чи я вмію це робити. — Деббі схвильована, що зовсім їй не притаманно.

Дейл на мить заплющує очі та згадує, що це не її звичайна робота.

— Ерні ще немає?

— Ні.

— Хто є?

— Боббі Дюлак… і Діт, мабуть, у душі…

— З’єднай з Боббі, — каже Дейл і зітхає з полегшенням, коли Боббі швидко і безперешкодно з’єднує його з Енді Рейлсбеком в офісі Морті Файна.

Ці чоловіки обоє побували вже нагорі, у 314-му номері. Морті було достатньо одного погляду на фото, розкидані на дні шафи Джорджа Поттера. Тепер він і сам сидить такий же блідий, як і Енді, а можливо, ще блідіший. Біля поліційної дільниці на автостоянці зустрілися Ерні Теріолт і Реджинальд Док Амберсон. Док щойно приїхав на своєму старенькому (але в прекрасному стані) «Гарлеї Фет Бою». Вони щиро вітаються в тумані. Ерні Теріолт — можна сказати, ще один коп, але розслабтеся — це вже останній, з ким нам доведеться познайомитися (ну, ще буде агент ФБР, але ще рано тим перейматись; він зараз у Медісоні, і він дурник.)

Ерні — порядний шістдесятип’ятирічний чоловік, який уже майже дванадцять років як перейшов на півставки служби в поліції та який, до речі, разів у чотири кращий коп, ніж Арнольду Грабовському судилося коли-небудь стати. Він доповнює свою пенсію нічними чергуваннями у відділку поліції Френч Лендінґа (він усе одно не може добре спати через болі в простаті) і підробляє приватним охоронцем в Першому Вісконсинському Банку по п’ятницях — тоді, коли туди приходять люди з «Веллс Фарґо» о чотирнадцятій, а люди з «Брінкс» о шістнадцятій.

Док кожним своїм дюймом нагадує «Янгола пекла», з його довгою чорно-сивою бородою (в яку він іноді вплітає стрічки, як пірат Едвард Тіч), він усе своє життя варить пиво, але обоє чоловіків чудово ладнають. Перш за все вони цінують інтелект один одного. Ерні не знає, чи Док справді лікар, але він міг би ним бути. Можливо, він колись ним і був.

— Є якісь зміни? — запитує Док.

— Наскільки мені відомо, то ні, мій друже, — каже Ерні. — Щовечора хтось один із П’ятірки приїжджає, щоб перевірити ситуацію. Сьогодні черга Дока.

— Не заперечуєш, якщо я зайду з тобою всередину?

— Ні, — каже Ерні. — Але якщо ти дотримуватимешся правил.

Док киває. Можливо, хтось інший із П’ятірки і начхав би на правила (особливо Сонні, якому багато на що начхати), але Док дотримується їх: чашка кави або п’ять хвилин, залежно від того, що першим закінчиться, — і йди своєю дорогою. Ерні, що бачив багато справжніх «Янголів пекла», ще коли в далекі 70-ті був копом у Фінікс, добре розуміє, якими глибоко терплячими є Шнобель Сент-Пір і його команда. Звичайно, вони не «Янголи пекла», не Паганісти, не монстри на мотоциклах чи ще щось у цьому роді. Ерні точно не знає, що вони таке, але він знає, що вони слухають Шнобеля. Він підозрює, що терпіння Шнобеля слабшає, хоча поки що він тримає себе в руках.

— Ну, тоді заходь, — каже Ерні, поплескує здорованя по плечу. — Давай подивимося, що нового.

А новин, як виявляється, досить багато.

Дейл усвідомлює, що може мислити швидко і ясно, колишній страх залишив його. Частково через те, що ганебний провал уже відбувся і справу, офіційну справу, у будь-якому разі від нього забрали, але в основному через те, що він знає, що може зателефонувати Джеку за необхідності і той йому відповість. Джек — це його підстрахування.

Він слухає, як Рейлсбек описує «полароїди», дозволяючи старому трохи виговоритись, а тоді ставить єдине запитання з приводу обох фотографій хлопчика.

— Жовта, — відповідає Рейлсбек без вагань. — Сорочка була жовта. Я зміг прочитати слово «Ківаніс» на ній. Більше нічого, лише… лише кров.

Дейл каже, що зрозумів, і говорить Рейлсбеку, що хтось із полісменів невдовзі приєднається до них.

Чується звук, що телефон передається комусь іншому в руки, слухавку бере Файн, тип, якого Дейл знає і який його хвилює менше за все.

— А якщо він повернеться, шефе? Якщо Поттер повернеться сюди, в готель?

— Вам видно фойє звідти, де ви зараз?

— Ні, — вчувається дратівливість у голосі. — Ми в офісі. Я казав вам.

— То вийдіть. Удайте, що щось робите, якщо він зайде…

— Я не хочу робити цього. Якби ви бачили ті фотографії, ви б теж не хотіли.

— Ви не маєте з ним говорити, — каже Дейл. — Просто подзвоніть, коли він прийде.

— Але…

— Сер, повісьте слухавку, у мене багато справ.

Сара кладе руку на плече своєму чоловіку. Дейл обіймає її вільною рукою. Чується гучне дратівливе клацання.

— Боббі, ти ще тут?

— Так, тут, шефе. І Деббі, і Діт також. О, і Ерні щойно зайшов. — Він стишує голос. — Він привів із собою одного з тих мотоциклістів, того, що називає себе Доком.

Дейл швидко прокручує в голові: Ерні, Деббі, Діт і Боббі — усі у формі. Не зовсім те, чого б він хотів. Йому спадає на думку несподіване рішення, він каже:

— Дай йому слухавку.

— Що?

— Ти почув мене?

За мить він уже розмовляє з Доком Амберсоном.

— Хочеш допомогти заарештувати негідника, який убив маленьку дівчинку Арманда Сент-Піра?

— Так, чорт забирай. — У голосі жодних вагань.

— Добре: не став запитань і не змушуй мене повторювати.

— Я слухаю, — рішуче каже Док.

— Скажи офіцеру Дюлаку, щоб дав тобі синій мобільний телефон, що зберігається серед речових доказів, який ми забрали в наркомана, котрий втік. Він зрозуміє, про що я. — Дейл знає, що дзвінок із цього телефону ніхто не зможе відстежити, і це дуже добре. Крім того, він відсторонений від справи.

— Синій мобільний телефон.

— Тоді піди в таверну «Лаккі», що поруч із готелем «Нельсон».

— Я на байку…

— Ні. Йди пішки. Зайди всередину, купи лотерейний квиток. Тобі треба там знайти сивуватого високого, худорлявого, приблизно сімдесятирічного чоловіка в штанах кольору хакі та, можливо, у такій же сорочці. Швидше за все, самого. Його улюблене місце — між музичним автоматом і коридором, який веде до туалетів. Якщо він там, подзвони у відділок. Просто набери «911». Усе зрозумів?