— Так.

— Рухай булками, Доку.

Док навіть не встигає попрощатись. Біля слухавки знову Боббі.

— Що нам робити, Дейле?

— Якщо він там, ми маємо схопити сучого сина, — каже Дейл.

Він досі контролює себе, але відчуває, як серцебиття прискорюється. Світ постає перед ним у світлі, що не з’являлося з першого вбивства. Він відчуває кожен пальчик дружини на своєму плечі, запах її макіяжу і лаку для волосся.

— Візьми Тома Лунда і дістаньте три кевларові бронежилети. — Він замислюється, а тоді каже: — Візьміть чотири.

— Ви збираєтесь подзвонити Голлівуду?

— Так, — каже він, — але ми не будемо чекати на нього. — Після цього він кладе слухавку.

Оскільки хоче прокрутити все в голові, якусь мить стоїть непорушно. Глибоко вдихає. Видихає, тоді знову вдихає. Сара бере його за руки.

— Будь обережним.

— О так, — каже Дейл. — Не хвилюйся, у цьому можеш бути впевнена. — Він прямує до дверей.

— А як щодо Джека? — запитує вона.

— Я наберу його з авто, — каже він, не уповільнюючи ходи, — якщо Бог на нашому боці, цей тип буде у в’язниці, ще до того, як він перебуватиме на півдорозі до поліційної дільниці.

За п’ять хвилин Док стоїть за барною стійкою «Лаккі», слухаючи «Я залишив щось увімкнене вдома» Трейса Адкінса. Витирає захисне покриття на миттєво виграшному вісконсинському білеті. Білет справді виявився виграшним: десять баксів, — але основна увага зосереджена на музичному автоматі. Він похитує головою, неначе справді в захваті від цього супер-хіта.

За столиком у кутку, поставивши тарілку зі спагеті перед собою (із соусом, червоним, як кров із носа), із кухлем пива під рукою сидить чоловік, котрого він шукає: високий (це помітно, попри те, що той сидить), худий, лінія його западистого засмаглого обличчя нагадує собачу морду, сивувате волосся акуратно зачесане. Доку не видно сорочки, тому що в типа серветка заправлена за комір, але довгі ноги, що виглядають з-під столу, зодягнені в хакі. Якби Док був абсолютно впевнений, що це той покидьок-дітовбивця, який убив Емі, то він негайно заарештував би його без жодного ордера і зробив би це не дуже делікатно. До біса копів і до біса їхні права Міранди. Але, можливо, цей тип лишень свідок, чи співучасник, чи ще щось таке.

Він бере десятидоларову купюру від бармена, відкидає пропозицію залишитись на пиво і знову повертається в туман. Десять кроків угору схилом, бере синій мобільний із кишені й набирає «911». Цього разу відповідає Деббі.

— Він там, — каже Док, — що далі?

— Принеси назад телефон, — каже вона та вішає слухавку.

— Та пішла ти, — м’яко каже Док.

Він буде хорошим хлопчиком, гратиме за їхніми правилами, але спершу… Він набирає ще один номер на синьому телефоні (який, виконавши свою останню роль, назавжди зникне з нашої розповіді).

— Дай йому, люба, — каже він, сподіваючись, що вона не скаже, що Шнобель поїхав у «Сенд Бар».

Якщо Шноб коли-небудь їхав туди сам, то тільки з однієї причини. Поганої причини. Але вже за мить він чує голос Шнобеля, грубий, наче після плачу.

— Так? Що?

— Підведи свій важкий задок, збирай усіх і негайно до автостоянки перед поліційною дільницею, — каже йому Док. — Я не впевнений на сто відсотків, але, здається, вони збираються схопити цього покидька. Я, мабуть, навіть бачив…

Шнобеля вже не було біля телефону — швидше, ніж Док забрав рурку від вуха і натиснув кнопку «ВИМКНЕНО». Він стоїть у тумані, підводить погляд, дивиться на розпливчасті вогні поліційного відділку Френч Лендінґа і думає, чому він не сказав, щоб Шнобель із хлопцями чекали на нього біля «Лаккі». Він, мабуть, знає відповідь: якщо Шнобель дістанеться до цього старигана швидше за копів, то спагеті стане останньою їжею в його житті.

Мабуть, краще зачекати.

Зачекати й подивитись.

На вулиці Герман-стрит легкий туман, але він починає згущатися, щойно Дейл звертає до центру міста. Він вмикає габаритні вогні, але цього недостатньо. Дейл вмикає ближнє світло, тоді дзвонить Джеку. Він чує початок запису автовідповідача, відбиває та набирає дядька Генрі. Дядько Генрі відповідає на фоні фуз-гітари і чийогось ричання «Поверни мого собаку!».

— Так, він щойно приїхав, — підтверджує Генрі. — Зараз саме фаза нашого вечора «Музичне Сприйняття». Наступна — «Література». Ми досягли критичної точки в «Похмурому домі» — Чесні Волд, «Прогулянка привида», місіс Раунсвелл і так далі, — але якщо в тебе щось важливе…

— Так, дай йому слухавку, Дядечко.

Генрі зітхає.

— Oui, mon capitaine.

За мить Дейл говорить із Джеком, котрий, звичайно, одразу ж погоджується приїхати. Це добре. Але шеф поліції Френч Лендінґа дещо спантеличений реакцією свого друга. Ні, Джек не хоче, щоб Дейл зачекав з арештом до його прибуття. Він висловлює вдячність за цю пропозицію, а особливо за кевларовий бронежилет (цінне надбання правоохоронних органів, яке посипалось на поліцію Френч Лендінґа і тисячу інших маленьких відділків поліції за часів Рейґана) і за те, що Джек вірить, що Дейл і його люди зможуть схопити Джорджа Поттера без жодних проблем.

Правду кажучи, Джек Сойєр не сильно зацікавився Джорджем Поттером. Так само жахливими фотографіями, хоча вони, очевидно, справжні; Рейлсбек упізнав жовту сорочку Джоні Іркенхема з написом «Ківаніс» — це деталь, яка ніколи не висвітлювалася у пресі, навіть мерзенний Венделл Ґрін не вивідав цей конкретний факт.

Джек запитує — неодноразово — про типа, якого Рейлсбек бачив у коридорі.

— Синій халат, один капець — це все, що я знаю! — Дейл нарешті змушений запитати: — Господи, Джеку, яка різниця? Слухай, я маю закінчувати розмову.

— Дінь-дон, — відповідає Джек досить спокійно і перериває дзвінок.

Дейл завертає до оповитої туманом автостоянки. Він бачить Ерні Теріолта і байкера-пивовара на ім’я Док. Вони стоять біля запасного входу, розмовляють. Неначе дві хмаринки туману.

Після розмови з Джеком Дейлу було якось не по собі, неначе він (справжній йолоп) пропустив величезні підказки і безсумнівні свідчення. Але які підказки? Заради Христа, які свідчення? Тоді легке обурення переходить у занепокоєння. Можливо, могутній Джек Сойєр, так само, як Лукас Девенпорт, не вірить в очевидне. Мабуть, таких типів, як він, більше насторожує собака, який не гавкає.

Звук дуже добре поширюється в тумані, і на півдорозі до запасного входу Дейл чує, як заводяться двигуни мотоциклів внизу біля річки. Внизу, вздовж Нейлгауз-роу.

— Дейле, — каже Ерні.

Він киває, вітаючись, неначе це найзвичайніший вечір.

— Вітаю, шефе, — приєднується Док.

Він курить сигарети без фільтру, як здалось Дейлу, «Пел-Мел» або «Честерфілд». А ще Док називається, — думає Дейл.

— Перекрутивши цитату Містера Роджера, — веде далі Док, — можна сказати, це чудова ніч у районі, правда?

— Ви подзвонили їм, — каже Дейл, повертаючи голову в бік ревіння мотоциклів.

Дві пари фар, похитуючись, завертають до автостоянки. За кермом першого авто Дейл бачить Тома Лунда. Другий транспортний засіб, очевидно, особистий Денні Чеди. Війська знову зібралися. Нам залишається лише сподіватися, що цього разу пощастить уникнути якихось катастрофічних сюрпризів. Вони вже краще підготовлені. Цього разу карти в їхніх руках.

— Прямо не скажу, але спитаю, — каже Док, — якби вони були вашими друзями, то що б ви зробили?

— Те ж саме, чорт забирай, — каже Дейл і заходить досередини.

Генрі Лайден знову зручно вмощується на пасажирське сидіння пікапа «Рем». Сьогодні він одягнений в білу сорочку з відкритим коміром і сині хакі. Стрункий, неначе модель, сивіюче волосся зачесане назад. Хіба Сідні Картон міг мати кращий вигляд, коли йшов на гільйотину? Навіть в уяві Чарльза Діккенса.

— Генрі…

— Я знаю, — каже Генрі. — Сидіти в пікапі, як хороший, слухняний хлопчик, поки ти не покличеш.

— Із замкненими дверима. І не кажи «Oui, mon capitaine». Це дратує.