— Допоможи мені, Джуді! Суко, допоможи мені!

Він сам не тямить, що говорить. Фред над силу тягне її, з такою ж силою, як тягнув вудку у своєму сні. Піднявши, обіймає її, як балерину, й хапає ведмежою хваткою. Його зап’ястя під її грудьми, її сідниці тиснуться до його ширінки — така поза видалась би йому досить сексуальною, якби його дружина не задихалась до смерті. Він товче її поміж груди, підвівши великий палець угору, неначе автостопер, різко стискає її грудну клітку і відпускає, видихаючи з придихом. Це спрацьовує. З рота Джуді вилітають іще дві грудочки паперу, які виштовхує струмінь блювоти, в основному жовчі, оскільки за останні дванадцять годин вона лише випила три чашки кави і з’їла одну булочку з журавлиною.

Вона важко дихає, двічі прокашлюється, а тоді починає дихати більш-менш нормально. Фред кладе її на ліжко… кидає її на ліжко. Він відчуває страшенну біль у попереку, воно й зовсім не дивно: спершу комод Тая, тепер це.

— Ну, і про що ти думала, коли це робила? — запитує він голосно. — Господи, про що ти тільки думала, коли це робила?

Він усвідомлює, що здійняв руку над кирпатим обличчям Джуді, неначе хотів ударити її. Десь у глибині душі в нього закрадається бажання її вдарити. Фред кохає її, але в цей момент також і ненавидить. Він міг припустити будь-що з усього поганого, що могло статися з моменту їхнього одруження: Джуді могла захворіти на рак, її могло паралізувати після аварії, Джуді могла знайти коханця і вимагати розлучення, проте він ніколи не міг подумати, що вона збожеволіє, хоча, здається, саме це і сталося.

— Про що ти думала, коли робила це?

Її очі не виражають страху… як і, власне кажучи, нічого іншого. Її очі мертві. Чоловік опускає руку, думаючи: «Я б швидше відрізав собі руку, ніж ударив тебе. Я можу злитись на тебе, і я злюсь, проте я б швидше відрізав собі руку, ніж ударив тебе».

Джуді перекочується, вона лежить долілиць, її волосся розкинулось, як корона.

— Джуді?

Нічого. Вона просто лежить. Деяку мить Фред просто дивиться на неї, а тоді розминає одну зі слизьких кульок паперу, якою вона ледь не вдавилася. Листок списаний незв’язними словами. Ґорґ, аббала, еелеелее, манган, бас, люм, опопанакс — він не розуміє їхнього значення. Інші — роботяга, підтирайло, чорний, червоний, Чикаґо і Тай… — це відомі йому слова, проте без контексту. З одного боку аркуша друкованими буквами написано: «ЯКЩО ТИ ВИЯВИШ, ЩО ПРИНЦ АЛЬБЕРТ У КОНСЕРВНІЙ БАНЦІ, ЯК ТИ ВИТЯГАТИМЕШ ЙОГО ЗВІДТИ?». З іншого боку, вгорі, неначе телетайп завис у режимі повтору: «ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ».

Якщо ти гаятимеш час на те, щоб намагатися це зрозуміти, то ти такий же божевільний, як вона, думає Фред. Ти не можеш гаяти час…

Час.

Він дивиться на годинник над ліжком і не може повірити своїм очам: 16 : 17 — хіба це можливо? Він дивиться на годинник на зап’ястку і бачить, що так і є.

Хай там як, він знає, що все одно почув би, якби Тайлер зайшов, навіть якщо б глибоко спав. Фред великими кроками схвильовано прямує до дверей.

— Тай! — кричить він. — Агов, Таю! ТАЙЛЕРЕ!

Трохи зачекавши на відповідь, якої так і не дістає, Фред розуміє, що в його житті все змінилося, цілком можливо, що назавжди. Коли люди розповідають, що таке може статися, не встигнеш і оком змигнути, — кажуть вони, — і ти це розумієш, — ми не хочемо цьому вірити. А тоді, на тобі, як грім з ясного неба.

Піти до кімнати Тая? Перевірити? Переконатися?

Тая там немає — Фред знає це, проте все одно йде. Кімната порожня, як він і передбачав. Вона якась дивна, можна навіть сказати, зловісна — з комодом під іншою стіною.

Джуді. Ти залишив її саму, от ідіот. Вона зараз знову почне жувати папір — вони розумні, божевільні люди розумні…

Фред кидається назад до затишної спальні і видихає з полегшенням, коли бачить, що Джуді лежить так, як він її й залишив: обличчям донизу, волосся розсипано навколо голови. Він усвідомлює, що божевілля дружини непокоїть його зараз менше, ніж зникнення сина. Він буде вдома не пізніше від четвертої… Сто відсотків. Він був переконаний у цьому. Але зараз уже по четвертій. І «сто відсотків» неначе вітром здуло. Фред сідає на свою половину ліжка, біля ніг дружини. Він піднімає слухавку і набирає номер. Це легкий номер, лише три цифри.

— Алло, відділ поліції, офіцер Дюлак, ви подзвонили на екстрений номер «911». Чим можу допомогти?

— Офіцере Дюлак, це Фред Маршалл. Я б хотів поговорити з Дейлом, якщо він ще є. — Фред більше ніж упевнений, що Дейл є. Він працює останнім часом до ночі, особливо з того часу, як…

Фред намагається відсахнутись від думок, але вітер у голові дме дедалі сильніше. Гучніше.

— А, містере Маршалл! Він тут, але в нього нарада, тож я не впевнений, чи можу…

— Зв’яжіть нас.

— Містере Маршалл, ви не зрозуміли. До нього приїхали двоє представників ПШВ і один представник ФБР. Якщо хочете, говоріть мені…

Фред заплющує очі. Цікаво, чи не так? У цьому є щось? Він подзвонив на лінію «911», але ідіот на іншому кінці, здається, забув про це. Чому? Бо він його знає. Це ж добрий Фред Маршалл, у якого він купував газонокосарку «Дір» позаминулого року. Він набрав, мабуть, номер «911», бо так швидше, ніж набирати звичайний номер. Тому що Боббі навіть не здогадується, що в когось може бути щось екстрене.

Фред пригадує, як і сам думав так сьогодні вранці, — то був інший Фред Маршалл, який вірив у те, що Рибак ніколи не торкнеться його сина. Тільки не його сина.

Тай зник. Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

— Алло? Містере Маршалл? Фреде? Ви досі…

— Послухай мене, — каже Фред, усе ще із заплющеними очима.

Якби вони були в «Ґольці», він би назвав чоловіка на іншому кінці дроту «Боббі», але «Ґольц», здається, ще ніколи не був так далеко; «Ґольц» розташований у зоряній системі Опопанакс, на планеті Аббала.

— Слухай мене уважно. Записуй, якщо потрібно. Моя дружина збожеволіла, а мій син зник. Ти можеш це зрозуміти? Дружина божевільна. Син зник. А тепер з’єднай мене з шефом!

Але в Боббі Дюлака, перш ніж він з’єднає, з’являються певні здогадки. Трохи дипломатичніший поліцейський (наприклад, Джек Сойєр, коли він іще був у строю) тримав би всі свої здогадки при собі, але Боббі так не може. Він зловив щось величезне.

— Містере Маршалл? Фреде? У вашого сина є «Швін»? Тришвидкісний «Швін», червоний? З новеньким номерним знаком з написом… ем… «БІҐ МАК»?

Фред не може відповісти. Кілька довгих, жахливих секунд він не може навіть вдихнути. Вітер у голові дме дедалі гучніше і сильніше. Він перетворюється на ураган.

Ґорґ загіпнотизував його… аббала забрав його.

Нарешті, саме тоді, коли, здавалося, він зараз задихнеться, його груди відкрились і він почав глибоко, шалено дихати.

— З’ЄДНАЙ ІЗ ШЕФОМ ҐІЛБЕРТСОНОМ! НЕГАЙНО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Хоча він і кричить на всю горлянку, жінка, що лежить долілиць, навіть не ворушиться. Він чує сигнал, його виклик утримали. Ненадовго, проте йому вистачає часу, щоб побачити перед собою здерте, оголене місце на стіні кімнати його зниклого сина, розпухле горло божевільної дружини і кров, що сочиться з верші уві сні. Фред відчуває страшенний біль у спині і радо приймає його. Це неначе отримати телеграму з реального світу.

Коли Дейл бере слухавку і запитує, що сталося, Фред Маршалл починає плакати.

Один Бог знає, звідки в Генрі Лайдена цей запаморочливий костюм. З магазину карнавальних костюмів? Ні, він надто елегантний; це справді оригінальна річ, а не підробка. Але що це за оригінальна річ? Широкий лацкан закінчується на дюйм нижче від талії, дві довгі фалди фрака тягнуться майже до щиколоток, білосніжний двобортний жилет, широкі штани, випрасувані зі складкою, які, здається, починаються аж біля грудей. Взутий Генрі в білі шкіряні черевики на застібках з високими гетрами. Навколо шиї — високий твердий комірець із піднятими догори кутиками і широка, гладенька, ідеально зав’язана біла атласна краватка. Загалом складається ефект старомодного вбрання дипломата, яке гармонійно переходить у костюм хулігана-стиляги: вульгарність його вбрання переважає над формальністю, але урочистість фрака і жилета роблять свій внесок, доповнюючи його королівською особливістю, що притаманна афроамериканським естрадним артистам і музикантам.