— Але… — починає жінка. Пем думає, що вона із Сенґерів, — не сімейство, а кодло дурнів.

— Замовкла й пішла.

— А ти за ним, — Денні звертається до Тедді Ранкельмана.

Йому залишається лише сподіватися на Бога, що більше ніхто не під’їде, інакше їм доведеться керувати парадом, що рухається заднім ходом. Він уявлення не має, звідки вони дізнались про цю новину, та зараз він не може про це думати.

— Можливо, ти хочеш отримати виклик до суду за втручання в поліційне розслідування. За це можуть дати п’ять років. — Він і гадки не має, чи є така стаття, але це змушує їх зарухатись навіть швидше, ніж від пістолету.

«Шевроле» їде, вихляючи задом, як собака хвостом. Пікап Ранкельмана їде за ним. Двоє чоловіків стоять ззаду і визирають з-за кабіни, щоб хоча б побачити дах ресторану. Цікавість змушує їх дивитися бодай у неприємну порожнечу. Патрульна машина їде останньою, неначе підганяючи старе легкове авто і ще старішу вантажівку, мов корґі[5] підганяє стадо овець. На даху патрульної машини тепер виблискують миготливі маячки. Пем фактично не доводиться забирати ногу з гальм, і в цей час вона низьким голосом випускає потік слів, яких її достоту не мати навчила.

— І цим ротом ти цілуєш своїх дітей на ніч? — з подивом запитує Денні.

— Стули пельку, — каже вона. А тоді: — У тебе є аспірин?

— Я хотів тебе запитати те ж саме, — каже Денні.

Вони виїжджають до головної дороги саме вчасно. Ще три авто прямують сюди із Френч Лендінґа, два з боку Централії й Ардена. Голос сирени поширюється спекотним повітрям. Ще одна патрульна машина, третя за списком Дейла, минає натовп, що їде з міста.

— О чорт, — говорить Денні, ледь не плачучи: — О чорт, чорт, чорт. Оце зараз буде карнавал, і я переконаний, що поліція штату ще не в курсі. Вони будуть шоковані. Дейл буде шокований.

— Усе буде гаразд, — каже Пем, — заспокойся. — Ми перекриємо дорогу й парк. Заховай цей бісів пістолет назад до кобури.

— Так, мамо. — Він трохи заспокоюється, коли Пем розвертає машину і ставить поперек під’їзної дороги, від’їжджає, щоб дати дорогу третій машині, а тоді знову дає вперед, щоб заблокувати шлях.

— Мабуть, ми якраз встигли.

— Так, встигли.

Вони трохи заспокоюються. Обоє забувають про стару дорогу, що пролягає між «Едом» і «Ґольцом», але більшість про неї знають. Шнобель Сент-Пір і його друзі це точно знають. А Венделл Ґрін не знає, але такі, як він, завжди знаходять інший шлях. Інтуїтивно.

Поїздка Шнобеля почалась із Міртл Харрінґтон, люблячої дружини Майкла Харрінґтона. Вона пошушукалася телефоном із Річардом Бамстедом, у котрого закохана по вуха попри те, що він одружений на одній з її кращих подруг, Ґлед, яка несподівано померла в себе на кухні в чудовому тридцятиоднорічному віці. Своєю чергою, Ричі Бамстеду вже набридли макаронні запіканки з тунцем і безкінечні розмови телефоном із Міртл. До речі, вона завжди говорить пошепки. Йому вистачило б їх уже на два життя наперед. Проте сьогодні він із задоволенням, як не дивно, без дратівливості, слухає цей шепіт. Він їздить за кермом вантажівки пивоварної компанії «Кінґсленд», тож певною мірою знайомий зі Шнобелем Сент-Піром і рештою хлопців.

Спершу Ричі думав, що Грізна П’ятірка — це банда хуліганів, оскільки ці здоровані з довгим, по плечі, розпатланим волоссям і пишними бородами з ревінням ганяють містом на своїх «гарлеях», але якось у п’ятницю стояв поруч з одним із них, на прізвисько Мишеня, у черзі до каси. Мишеня опустив на нього погляд і сказав щось смішне про те, що любов до праці, на жаль, ніяк не відображається на зарплаті. Між ними зав’язалася приголомшено цікава розмова. Через два дні після закінчення зміни він побачив Шнобеля Сент-Піра і ще одного, на прізвисько Док, коли ті балакали у дворі. Замкнувши на ніч вантажівку, він підійшов до них і втрутився в їхню розмову. Він почувався ніби в прокуреному блюз-барі й водночас на чемпіонському етапі гри в «Небезпеку». Ці хлопці — Шнобель, Мишеня, Док, Сонні, Диктатор Білл — схожі на лютих прихильників рок-н-ролу, проте, виявляється, вони геть не пустоголові. Шнобель — головний пивовар спеціальних проектів відділу «Кінґсленд Ель», а решта хлопців були під ним. Вони відвідували університет, оскільки зацікавлені у виготовлені високоякісного пива. Хлопці полюбляють гарно проводити час. У Ричі з’явилося палке бажання теж мати такий мотоцикл і зависати так, як вони, але довгий суботній день і вечір у «Сенд Бар» довели, що повернутись до попереднього життя — це все, що йому треба. Йому забракло терпіння, щоб випити два кухлі «Кінґсленда», гідно зіграти партію в більярд, випити ще два кухлі під час обговорення впливу Шервуда Андерсона і Ґертруди Штайн на раннього Гемінґвея і ще кількох серйозних тем, перехилити ще кілька кухлів, зберегти при цьому досить ясний розум, щоб ганяти стрімголов околицями, підчепити парочку досвідчених дівчат Медісона, викурити неймовірну кількість першокласного лайна і так їздити до світанку. Людей, котрі, роблячи все це, можуть утриматися на хорошій роботі, можна тільки поважати.

Щойно Ричі про все дізнався, то вирішив, що просто зобов’язаний сказати Шнобелю, що поліція нарешті знайшла тіло Ірми Френо. Те, що надокучлива Міртл сказала, що це секрет, він проігнорував, але він більше ніж упевнений, що, розповівши цю новину, вона зателефонувала ще щонайменше п’ятьом людям. Ці люди зателефонують своїм найкращим друзям, і невдовзі вже половина Френч Лендінґа вирушить до тридцять п’ятого, щоб подивитися. Шнобель має право бути там, як ніхто інший, хіба ні?

Менше ніж за тридцять секунд після того, як він спекався Міртл Харрінґтон, Ричі Бамстед знаходить номер Шнобеля Сент-Піра в телефонній книзі та дзвонить йому:

— Ричі, я щиро сподіваюсь, що ти мене дуриш, — каже Шнобель.

— Він подзвонив? — Шнобель хоче, щоб Ричі повторив це. — Той шматок лайна, що їздить на патрульній машині з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», Навіжений Угорець?.. І де, він сказав, дівчинка?

— Чорт, та там буде все місто, — каже Шнобель. — Але дякую, чувак, дуже дякую. Я твій боржник. — За мить до того, як він кидає слухавку, Ричі здається, що Шнобель починає ще щось казати, потопаючи в скипілому припливі емоцій.

У маленькому будинку на Нейлгауз-роу Шнобель Сент-Пір витирає сльози, що течуть аж до бороди, акуратно відсуває на столі телефон на кілька дюймів назад і повертається обличчям до Ведмедиці — своєї фактичної дружини, своєї супутниці, матері Емі. Її справжнє ім’я Сюзен Осґуд. Вона дивиться на нього з-під густого білявого чубчика, одним пальцем тримаючи місце в книжці.

— Це дівчинка Френо, — каже він. — Я маю їхати.

— Їдь, — каже Ведмедиця. — Візьми мобільний і зателефонуй мені, щойно захочеш.

— Так, — каже він, схопивши телефон з підставки, запихає його до передньої кишені джинсів.

Замість того щоб негайно прямувати до дверей, засовує руку в величезний рудувато-коричневий клубок своєї бороди та інтуїтивно розчісує її пальцями. Його ноги приросли до підлоги, в очах зник фокус.

— Рибак зателефонував на «911», — каже він. — Ти можеш повірити в такі нісенітниці? Вони не могли знайти дівчинку Френо самі, їм потрібно було, щоб він зателефонував і сказав їм, де знайти тіло.

— Послухай, — каже Ведмедиця, підводиться і проходить відстань між ними навіть швидше, ніж здається. Вона притуляється своїм маленьким тендітним тільцем до його масивного тіла, і Шнобель вдихає на повні груди її чистий заспокійливий аромат, який поєднує запах мила і свіжого хліба. — Якщо ти з хлопцями поїдеш туди, ти маєш контролювати їх там. Також контролюй там себе, Шнобелю. Хай би як ти розізлився, ти там не дурій і не починай бити всіх підряд. Тим більше, копів.

— Мені здається, ти не хочеш, щоб я туди їхав.

— Ти мусиш. Я просто не хочу, щоб ти загримів у в’язницю.