— Ей, — каже він, — я пивовар, а не шибайголова.

— Не забувай про це, — каже вона і поплескує по плечі: — Ти збираєшся їм зателефонувати?

— Покличу з вулиці. — Шнобель іде до дверей, нахиляється, щоб узяти шолом, і виходить.

Піт стікає його чолом і повільно котиться бородою. Ще два кроки — і він біля мотоцикла, кладе одну руку на сидіння, витирає чоло, а тоді кричить: «КЛЯТИЙ РИБАК СКАЗАВ БІСОВОМУ КОПУ-УГОРЦЮ, ДЕ ШУКАТИ ТІЛО ІРМИ ФРЕНО. ХТО ЗІ МНОЮ?»

З обох боків Нейлгауз-роу бородаті голови раптом висовуються з вікон і гучно вигукують.

— Зачекай!

— Ах ти, дідько!

— Йо!

Четверо кремезних чоловіків у шкіряних піджаках, джинсах, черевиках вилітають зі вхідних дверей. Шнобель ледь не всміхається — він любить цих хлопців, але іноді вони нагадують йому персонажів мультфільму. Ще до того, як вони до нього доходять, він починає пояснювати про Ричі Бамстеда і дзвінок на «911», і ще до того, як він закінчує, Мишеня, Док, Сонні й Диктатор Білл уже осідлали свої мотоцикли й лише чекають сигналу.

— Але ось у чому річ, — каже Шнобель, — дві речі. Ми їдемо туди не для того, щоб самим розібратись у справі Емі, Ірми Френо і Джонні Іркенхема. Ми їдемо туди, щоб переконатися, що вони все роблять правильно, і не будемо нікому там скручувати голову, хіба якщо самі напросяться. Зрозуміли?

Решта гуде, бурмоче й бурчить, очевидно, на знак згоди. Чотири сплетені бороди вихляють то вгору, то вниз.

— А по-друге, якщо ми й маємо скрутити комусь голову, то це Рибакові. Бо ми не повинні миритися з тим лайном, яке нині відбувається. Я тепер переконаний, що настала наша черга вистежити клятого виродка, який убив мою маленьку дівчинку, — голос Шнобеля щемить у горлі, і він підводить руку, стиснену в кулак, перш ніж веде далі. — І вгробив ще одну маленьку дівчинку в халупі за тридцять п’ятим. Я дістанусь до клятої голови цього покидька, а тоді вчиню СПРАВЕДЛИВІСТЬ над його задом!

Його хлопці, його команда, його загін трясуть кулаками в повітрі й вигукують бойовий клич. П’ять мотоциклів із різким шумом заводяться.

— Ми глянемо на це місце із шосе, а тоді об’їдемо дорогою від «Ґольца».

Шнобель кричить, а тоді зривається з місця і мчить дорогою до пагорба на Чейз-стрит у супроводі друзів. Вони їдуть центром міста, Шнобель лідирує, Мишеня й Сонні фактично поруч із вихлопною трубою його мотоцикла, Док і Диктатор за ними, їхні бороди розвіває вітер. П’ятірка мотоциклів спричиняє брязкотіння вікон і зганяє шпаків з намету театру «Азенкур». Шнобель трохи схожий на розлюченого Кінґ-Конґа. Щойно вони минають «7-11», Диктатор і Док підтягуються та їдуть широкою автомагістраллю поруч із Сонні та Мишеням. Люди, що прямують на захід 35-м, побачивши транспорт, що летить просто на них, звертають на узбіччя, а водії, які бачать їх у дзеркалі заднього огляду, висовують руки з вікон і махають їм, повідомляючи, що дають дорогу.

Біля Централії Шнобель минає удвічі більше авто, ніж зазвичай трапляється на шосе передмістя зранку у вихідний день. Ситуація навіть гірша, ніж він очікував: Дейлу Ґілбертсону, очевидно, доведеться поставити кілька копів, щоб заблокувати потік машин, що звертають з 35-го. Адже два копи можуть стримати не більше десяти-дванадцяти бажаючих подивитись на те, що скоїв Рибак. Френч Лендінґ не має достатньої кількості копів, щоб стримати всіх цих навіжених, котрі рвуться до «Смачно в Еда». Шнобель чортихається, уявляючи, що буде, якщо ситуація вийде з-під контролю, подумки перетворює цих Рибаків на кілочки для намету. Втрата контролю — це якраз те, чого він не може дозволити, якщо сподівається на співпрацю з Дейлом Ґілбертсоном і його лакеями.

Шнобель їде в супроводі своїх товаришів, минаючи стару червону «Тойоту», аж раптом у нього з’являється настільки чудова ідея, що він забуває вселити безрозсудний жах у водія цієї таратайки, не подивившись йому просто у вічі й не загарчавши: «Я виготовляю “Кінґслендський Ель” — найкраще пиво у світі, боягузливий ти йолопе». Він уже казав таке двом водіям сьогодні вранці, і жоден його не підвів. На таке звертання заслуговували ті, хто паскудно водили автомобілі або їхали на машині, що мала страшенно жахливий вигляд. Уявляючи, що таким безглуздим способом він погрожує їм статевим насильством, ціпеніючи, як кролики, вони завмирали на місці. Неймовірно весело, як співали жителі Смарагдового міста в повісті «Чарівник країни Оз». Ідея, яка відвернула Шнобеля від його безневинного задоволення, несе в собі простоту й натхнення. Найкращий спосіб співпрацювати — це запропонувати її самому. Він точно знає, як піддобритися до Дейла Ґілбертсона: відповідь була такою ж елементарною, як, одягнувши бейсбольну кепку, взявши ключі від авто, вийти з дому — відповідь, здавалося, була просто в нього під носом.

Одна маленька частинка цієї відповіді сидить за кермом червоної «Тойоти», яку щойно обігнали Шнобель і його весела компанія. Венделлу Ґріну мав дістатись глузливий докір з обох причин. Його маленьке авто, можливо, колись і не було таким страшненьким, але тепер воно настільки спотворене численною кількістю вм’ятин і подряпин, що викликає насмішку; до того ж їздить Ґрін із непохитною пихатістю, оскільки вважає, що це «круто». Він женеться на жовте світло, не виконує правил розмічення на дорозі й зухвало не дотримується дистанції. Звичайно ж, зловживає своїм клаксоном з будь-якої нагоди. Венделл — це небезпека. Те, як він водить авто, цілком відповідає його характеру: неуважний, необачний, ховається за щит величності. Зараз він їде навіть гірше, ніж зазвичай, оскільки намагається обігнати всі інші автівки на дорозі, зосередивши увагу на кишеньковому диктофоні, який він тримає біля рота, і своїм золотим голосом виливає золоті слова, сидячи в дорогоцінній машині. (Венделл часто жалкує про недалекоглядність їхньої місцевої радіостанції, нарікаючи, що надто багато часу присвячується таким дурням, як Джордж Ретбун і Генрі Шейк, але вона могла б піднятись на новий рівень, просто виділивши йому щодня близько години ефіру на коментар новин.) О, чарівне поєднання слів Венделла і голосу Венделла — Едвард Марроу в розквіті своєї кар’єри не звучав так красномовно, так дзвінко.

Ось, що він каже: «Сьогодні вранці я приєднався до шокованого, засмученого, просто доскіпливого каравану скорботного паломництва, що рухається на схід уздовж звивистого буколічного Шосе-35. Вже не вперше цей журналіст вражений, вражений глибоко колосальним контрастом між миловидністю і спокоєм пейзажів Кулі Кантрі та мерзенністю й жорстокістю психічно хворого людського створіння, що криється в душі того, кого ми навіть не підозрюємо. Новий абзац.

Новини поширюються як лісова пожежа. Сусід зателефонував сусіду, друг подзвонив другу. З приводу ранкового дзвінка на «911» до відділку поліції Френч Лендінґа, понівеченого тіла маленької Ірми Френо, що лежить у зруйнованому колись кафе-морозиво, кафе «Смачно в Еда». То хто ж подзвонив? Точно якийсь законослухняний громадянин. Зовсім ні, леді і джентльмени, зовсім ні…»

Леді і джентльмени, це репортаж із передової, новини, які пишуться в той же час, що й відбуваються, концепція досвідченого журналіста може претендувати на Пулітцерівську премію. Сенсаційну новину Венделл Ґрін дізнався від свого перукаря Рой Роял, котрий це почув від дружини Тіллі Роял, яку повідомила сама Міртл Харрінґтон, тож Венделл Ґрін виконав свій обов’язок перед читачами: він схопив диктофон і камеру й вибіг до свого брудного автомобіля, навіть не зателефонувавши головному редакторові «Вісника». Йому не потрібен фотограф, він може зробити фотографії старим надійним «Нікон Ф2А», що на пасажирському сидінні, органічне поєднання слів і картинок… детальний огляд найжахливішого злочину нового століття… глибоке занурення в природу зла… жалісливий образ страждань суспільства… безжалісне викриття бездарності одного відділку поліції…

Усе це крутиться в його голові, мелодійні слова ллються одне за одним у мікрофон зведеного диктофона, тож не дивно, що Венделл Ґрін не чує звуку мотоциклів чи присутності Грізної П’ятірки взагалі, аж доки не дивиться вбік, підшуковуючи ідеальну фразу. Поглянувши вбік, він бачить, що не більше ніж за два фути ліворуч — Шнобель Сент-Пір верхи на своєму «гарлеї», його охоплює паніка, по губах можна прочитати, як він