виспівує

га.

Ні, не може бути. Як відомо Венделлу, Шнобель Сент-Пір матюкається, як чорнороб у бійці на набережній. Коли після смерті Емі Сент-Пір Венделл, котрий просто підкоряючись давнім правилам свого ремесла, завітав до будинку номер один по вулиці Нейлгауз-роу, щоб запитати в стражденного батька, як він почувається, усвідомлюючи, що його дитину було зарізано, як свиню, і частково з’їдено монстром у людській подобі, Шнобель схопив його, безневинного репортера, за горло, випустив потік непристойної лайки і закінчив ревінням, що коли він ще хоча б раз побачить містера Ґріна, то відірве йому голову, а те, що залишиться, використає як статевий отвір.

Ця погроза і стала причиною миттєвого страху Венделла. Він дивиться в дзеркало заднього огляду й бачить Шнобелів загін, який розтягнувся на всю дорогу, як окупантська армія готів. Він уявляє, як вони розмахують черепами на мотузках, зроблених із людської шкіри, і кричать, що вони зроблять із його шиєю після того, як відірвуть голову. Все, що він збирався диктувати в безцінній машині, миттєво випарувалось разом із мріями виграти Пулітцерівську премію. Його шлунок стискається, краплини поту виступають із кожної шпаринки на його широкому рум’яному обличчі. Ліва рука тремтить на кермі, права — крутить диктофон, мов кастаньєти. Він відпускає педаль газу й відкидається на спинку сидіння авто, повертаючи голову праворуч настільки, наскільки це можливо. Його єдине бажання — скрутитися калачиком під панеллю з дротів, прикинувшись ембріоном. Страшенне ревіння позаду дедалі гучнішає, серце в грудях б’ється як риба об лід. Венделл скиглить. Шеренга литаврів створює гуркотіння, що вібрацією відбивається на дверях авто.

Мотоцикли пролітають повз нього і женуться по шосе вгору. Венделл Ґрін витирає обличчя, повільно змушує себе сісти прямо. Його серце вже не вискакує з грудей. Світ по той бік лобового скла, який здавався маленьким, як мушка, повернувся назад, до нормального розміру. Венделл вважає, що він злякався не більше, ніж будь-яка жива істота настрахалася би за цих обставин. Турбота про себе насичила його, як гелій наповнює повітряну кульку. Багато хто з тих, кого він знає, узагалі з’їхали б з дороги, а більшість навіть навалили б у штани. А що зробив Венделл Ґрін? Він лише трохи сповільнив рух — та й по всьому. Він вчинив, як справжній джентльмен, давши дорогу засранцям Грізної П’ятірки, які проїздили повз нього. Він набирає швидкості, спостерігаючи за байкерами, які мчать попереду.

Венделл досі крутить диктофон у руці. Він підносить його до рота, облизує губи й раптом розуміє, що забув, що збирався сказати. Порожня стрічка прокручується від початку до кінця.

— Чорт, — каже він, натискаючи кнопку «ВИМК».

Натхненні фрази, мелодійні каденції безслідно зникли, мабуть, назавжди. Але ситуація, здається, ще гірша. Венделлу видається, що вся низка логічних зв’язків зникла разом із втраченими фразами. Він пам’ятає форму великої кількості обрисів, щонайменше півдюжини пронизливих статей про Рибака… що робити? Треба виграти Пулітцерівську премію, це точно, але як? Частина його мозку, що вималювала ідею тексту, зараз була порожньою. Шнобель Сент-Пір і його громили вбили, як йому зараз здавалося, найкращу думку, яка коли-небудь з’являлась у Венделла Ґріна, і він не впевнений, чи зможе її оживити. Що ці виродки-байкери взагалі тут роблять?

Відповідь очевидна. Якийсь мерзенний добрий дядечко вирішив, що Шнобель має знати про дзвінок Рибака на «911», і тепер кодло байкерів прямує до зруйнованого «Смачно в Еда» так само, як і він. На щастя, ще не так багато людей їдуть туди, він зможе триматися подалі від своєї Немезиди. Не маючи іншого вибору, він пропускає декілька автомобілів, щоб не їхати за байкерами.

Рух стає щільнішим, швидкість сповільнюється; попереду байкери, вишикувавшись у лінію, їдуть один за одним, повільно повзуть у бік курної дороги, що веде до «Еда». Перебуваючи на сімдесят чи вісімдесят ярдів позаду, Венделл бачить двох копів, чоловіка і жінку, які намагаються розігнати цікавих. Щоразу, як перед ними з’являється нове авто, вони жестикулюють, розвертають його й відправляють, показуючи на дорогу. Іншими словами, поліційний автомобіль припаркований збоку, поперек дороги, і блокує проїзд, не пропускаючи абсолютно нікого. Така сцена не надто засмучує Венделла. Для журналістів це звична річ. Журналісти — це посередники, шпаринки, через які так чи інакше заборонені місця та події доходять до широкого загалу. Венделл Ґрін тут виконує роль представника народу, крім того, він найшановніший журналіст у західній частині штату Вісконсин.

Коли він наближається ще на тридцять футів, то бачить, що копи, які намагаються врегулювати рух — це Денні Чеда і Пем Стівенс; його впевненість похитнулася. Кілька днів тому вони обоє у відповідь на його прохання поділитись інформацією відрядили його до дідька. Пем Стівенс, вірогідно, вперта сучка, професійна зануда. Інакше чому б це дамі з доволі пристойною зовнішністю захотілося бути копом? Стівенс не пропустить його, бодай заради власного задоволення, — а це принесе їй насолоду! Очевидно, Венделл розуміє, що йому доведеться якось прослизнути. Він уявляє, як повзе полем на череві, й здригається від відрази.

Дивно, Шнобель і його кортеж, навіть не звертаючи уваги на авто, вишикувались у лінію й повільно просуваються в бік Чеди і Стівенс. Вони навіть не повертають голови, щоб, роззявивши роти, подивитись на напівзруйновану халупу, авто капітана, пікап, який Венделл одразу ж упізнав, і чоловіків, що стоять на стоптаній траві, двоє з яких — Дейл Ґілбертсон і власник пікапа, Голлівуд Джек Сойєр, цей зарозумілий лос-анджелеський самозакоханий дурень. (Третій, на котрому кремовий капелюх, окуляри, елегантна сорочка, не відіграє там зовсім ніякої ролі, принаймні для Венделла. Цей тип має вигляд, неначе щойно зійшов із якогось давнього фільму Хамфрі Боґарта.) Їхні шоломи досі націлені лише вперед, наче вони прямують до Централії, щоб улаштувати погром у «Сенд Бар». Вони просуваються далі, п’ятеро виродків, байдужі, як зграя диких собак. Щойно вони виїжджають на велику дорогу, четверо з них знову їдуть так, що утворюють паралель позаду Шнобеля, неначе віяло розгорнулося на шосе. Потім всі як один різко звертають ліворуч і розвертаються, залишаючи п’ять великих шлейфів пилу і гравію позаду себе. Не зменшуючи швидкості, навіть не думаючи уповільнюватись, вони знову діляться на один-два-два і мчать назад на захід, до місця злочину і Френч Лендінґа.

Побий мене грім, думає Венделл. Шнобель підібгав хвоста і здався. От слабак. Наближаючись, групка байкерів, здавалося, дедалі збільшувалася, і незабаром Венделл Ґрін уже зблизька міг розгледіти похмуре обличчя Шнобеля під шоломом, яке, наближаючись, теж збільшувалося.

— Я ніколи не міг подумати, що ти такий боягуз, — каже Венделл, спостерігаючи, як наближається Шнобель.

Вітер розділяє його бороду на дві рівні частини, що розвіваються врізнобіч. За сонцезахисними окулярами здається, що він цілиться з рушниці. Від думки, що Шнобель може націлити свій погляд на нього, кишечник Венделла починає подавати тривожні симптоми.

— Невдаха, — каже він не надто голосно.

З ревінням, що розриває барабанні перетинки, Шнобель мчить повз покоцану «Тойоту». Решта Грізної П’ятірки теж з гучним завиванням женуться далі.

Усвідомлення того, що Шнобель боягуз, тішить його серце. Він дивиться в дзеркало заднього огляду й бачить, як байкери зменшуються. Однак думка, яку він не може проігнорувати, мов черв’як вгризлася в його мозок. Можливо, Венделл і не сучасний Едвард Марроу, проте він пропрацював репортером майже тридцять років, тож інтуїція в нього розвинена. Думка звивисто блукає каналами його мозку і посилає кілька слушних сигналів. Венделл розгадав таємний план байкерів, зрозумів, що відбувається.

— От собака, — каже він і з широкою посмішкою безперервно сигналить клаксоном, викручує кермо ліворуч, стукається об автомобіль, що попереду, завдаючи мінімальної шкоди крилу, як своєму, так і попередньому. — Підступний виродок, — каже він, ледь не сміючись від захвату.