Головний інтерес зосереджено на Джеку Голлівуду Сойєру, який познайомився з начальником Ґілбертсоном і містом Френч Лендінґом під час справи Торнберґа Кіндерлінґа, так званого вбивці повій. Взяти участь у розслідуванні справи Рибака Сойєра переконав Ґілбертсон і, ймовірно, він відіграв велику роль у подальшому розвитку подій.

Яких саме подій? Це те, що світ хоче дізнатись. Перші відповіді з’являться вже завтра в парку Ла Фоллетт на березі могутньої Міссісіпі.

Починається…

— Хлопці, ви готові? — запитує Дейл.

— Ой, чуваче, я не знаю, — каже Док.

Це вже не п’ятий, і мабуть, навіть не п’ятнадцятий раз, коли він промовляє це. Він блідий, важко дихає. Четверо чоловіків у Віннебаґо, в зеленій кімнаті на колесах, яка стоїть скраю парку Ла Фоллетт. Біля неї подіум, на якому вони стоятимуть (кожного разу переконуючись, що Док міцно тримається на ногах) і оприлюднюватимуть свої ретельно продумані відповіді. На схилі, що спускається до широкої річки, зібралося десь із чотириста журналістів, плюс знімальні групи з шести американських телеканалів і бозна скількох іноземних станцій. Джентльмени ЗМІ не в найкращому настрої, тому що місця перед трибуною зарезервовано для відібраних представників (які виграли лотерею) жителів Френч Лендінґа. Такою була жорстка умова Дейла з приводу конференції.

Сама ідея щодо конференції надійшла від Джека Сойєра.

— Розслабся, Доку, — каже Шнобель. Він здається ще більшим, ніж будь-коли, у сірих лляних штанах і білій сорочці з розстебненим коміром, дуже схожий на ведмедя в смокінгу. Він навіть зробив спробу зачесати волосся. — І якщо ти справді відчуваєш, що можеш навалити в штани, обблюватись чи вирубатись, то краще залишайся тут.

— Ні, — жалісливо каже Док. — Назвався грибом — лізь до клятого кошика. Якщо ми вирішили спробувати, то давайте спробуємо.

Дейл, котрий має чудовий вигляд у своїй формі, дивиться на Джека. Останній не менш привабливий у сірому літньому костюмі і темно-синій шовковій краватці з припасованим синім носовичком, що виглядає з нагрудної кишені піджака.

— Ти впевнений, що ми робимо все правильно?

Джек абсолютно впевнений. Ще не пізно відмовитись і подарувати Кольоровому Загону, як каже Сара Ґілбертсон, узяти головну увагу на себе, так само ще не пізно зізнатися, що він у невигідній позиції. Зробити це можна, розповівши дуже просту історію, яку троє інших чоловіків підтвердять. Тай зробить те ж саме, Джек — упевнений. Історія така: інший друг Джека, Генрі Лайден, упізнав Рибака по запису на «911». Цей запис дав йому Дейл, його племінник. Рибак убив Генрі, але не швидше ніж героїчний містер Лайден, незважаючи на смертельні поранення, здав його поліції. (Для Джека інший сенс прес-конференції — віддати належне Генрі, щоб він дістав шану, на яку заслуговує.) Коли вивчили описи житлового майна і земельних ділянок Френч Лендінґа, став відомий той факт, що у Чарльза Бернсайда був дім на Шосе-35, недалеко від міста. Дейл представляє Джека і двох здорованів, які просто випадково опинилися поруч (містерів Амберсона і Сент-Піра), які досі тут.

— З цього моменту, — неодноразово повторює Джек протягом останніх кількох днів перед конференцією, — ви маєте пам’ятати три маленькі слова, які в більшості кримінальних справ ведуть до виправдальних вироків у суді. І які ці слова?

— Я не пам’ятаю, — каже Дейл.

Джек киває.

— Так. Якщо ви нічого не пам’ятаєте, то ті виродки не зможуть збити вас з пантелику. У тому домі щось було в повітрі…

— Це не брехня, — Шнобель бурчить і кривиться.

— …і воно затьмарило наш розум. Ми пам’ятаємо лише те, що Тай Маршалл був у задньому дворі прикутий до стовпа-сушарки для білизни. Перш ніж Шнобель Сент-Пір і Джек Сойєр прослизнули мимо поліцейських загороджень і спопелили Чорний Дім пластиковою вибухівкою, один репортер побував там і зробив величезну кількість фотографій, ми знаємо звичайно цього репортера. Венделл Ґрін нарешті реалізував свою мрію щодо слави і багатства.

— А Бернсайд лежав мертвий біля його ніг, — каже Шнобель.

— Так. З ключем від наручників у кишені. Дейле, ти знайшов і звільнив хлопчика. На тому задньому дворі були ще діти, але скільки…

— Ми не пам’ятаємо, — каже Док.

— Щодо їхньої статі…

— Кілька хлопчиків і кілька дівчаток, — каже Дейл. — Ми не пам’ятаємо достоту, скільки їх було.

— А як щодо Тая, як його було викрадено, що з ним сталося?..

— Він сказав, що нічого не пам’ятає, — каже Дейл, посміхаючись.

— Ми пішли звідти і думаємо, що покликали за собою інших дітей…

— Але точно не пам’ятаємо… — додає Шнобель.

— Так, і на якийсь момент нам здалось, що вони в цілковитій безпеці. І коли ми саджали Тая в поліцейське авто, то побачили, як вони виходили потоком. І покликали на допомогу поліцію штату Вісконсин, — каже Дейл. — Це я пам’ятаю.

— Звичайно, пам’ятаєш, — великодушно каже Джек.

— Але ми уявлення не маємо, як це кляте місце вибухнуло до дідькової матері й не знаємо, хто його підірвав.

— Якісь люди, — каже Джек, — є надто багато охочих взяти правосуддя у свої руки.

— Їм ще пощастило, що їм самим не знесло голови, — каже Дейл.

— Гаразд, — каже їм Джек. Вони стоять у дверях. Док витягує сигарету з марихуаною, і чотири швидких глибоких затяжки помітно його заспокоюють. — Просто пам’ятайте, чому ми це робимо. Ми маємо розповісти лише, що ми були там першими, ми знайшли Тая, ми бачили кілька інших дітей, вирішили, що вони в безпеці, оскільки Чарльз Бернсайд, відомий також як Карл Бірстоун, Монстр із Півдня і Рибак, був уже мертвий. Ми маємо сказати, що Дейл зробив усе можливе, як і ми всі, а тоді передав розслідування до ФБР і поліції штату Вісконсин, які зараз утримують дитину. Точніше сказати, дітей. Ми маємо повідомити, що у Френч Лендінґу знову все гаразд, і останнє, хоча не менш важливе: ми маємо повідомити, що Генрі Лайден — це справжня зірка. Героїчний сліпий, котрий розпізнав Чарльза Бернсайда і зробив вирішальний крок у справі Рибака, смертельно поранивши монстра, хоча, зрештою, йому довелось заплатити за це власним життям.

— Амінь, — каже Дейл. — Любий старий дядько Генрі.

За дверима Віннебаґо він чує гамір наближення сотні людей. Можливо, навіть тисячі. Він думає: «Це, мабуть, те, що чують рок-зірки перед виходом на сцену». Клубок раптом підсувається до горла, і він щосили намагається проковтнути його. Він вважає, якщо й далі думати про дядька Генрі, то все в нього буде гаразд.

— На будь-які інші, — каже Джек, — надто конкретні питання…

— Ми не пам’ятаємо, — каже Шнобель.

— Там було погане повітря, — погоджується Док. — Воно мало запах хлорофосу чи чогось схожого на те.

Джек переглядається з ними, киває, посміхається. В цілому, це буде щасливий момент, думає він. Вшанування любові. Звичайно, думка про те, що він може померти через кілька хвилин, не приходить йому в голову.

— Гаразд, — каже він, — давайте вийдемо і зробимо це. Сьогодні ми політичні діячі, політичні діячі на прес-конференції, політичні діячі, які говорять саме те, про що їх запитують.

Він відчиняє двері автофургона. Гул натовпу стихає в очікуванні.

Вони йдуть до саморобної платформи так: Шнобель, Дейл, Джек і Док. Вони прямують, неначе зірки, під теплі білі спалахи і камери телевізійників. Джек не розуміє, навіщо воно їм — у чарівному Кулі Кантрі день ясний і теплий, — але здається, вони звикли так робити.

Голоси кричать:

— Сюди! — Також висуваються питання, які вони ігнорують — коли настане час відповідати на питання, тоді вони і будуть, як зможуть, — але зараз вони просто приголомшені натовпом.

Шум починається приблизно з двох сотень жителів Френч Лендінґа, які сидять на передніх стільцях у відгородженій зоні просто перед подіумом. Вони підводяться на ноги, дехто аплодує, інші махають кулаками в повітрі, як боксерам переможцям. Преса піднімається за ними, і коли наші четверо друзів виходять сходами на подіум, гул сильнішає. Ми з ними, з ними на платформі і, Боже, ми бачимо стільки облич і знаємо, що всі вони дивляться на нас. Тут Моріс Роузен, який дав Генрі диск «Брудної сперми» під час нашого перебування в місті. За ним контингент нині не існуючого «Притулку для старих Макстона»: прекрасна Еліс Везер в оточенні Елмера Джесперсена, Ади Меєргоф (в інвалідному кріслі), Флори Флостед і братів Боечер — Гермі і Том Тома.