— Ти хочеш поїхати до Централії за кермом свого авто? — Джек здивовано дивиться на Генрі, котрий, попри всю абсурдність, лише ледь усміхається.

— Сліпі можуть чудово водити, — каже Генрі. — Можливо, навіть краще, ніж зрячі. У будь-якому разі Рей Чарльз міг.

— Та ну, Генрі. Чому ти вирішив, що Рей Чарльз умів водити авто?

— Чому ти запитуєш? Однієї ночі в Сієтлі, це було, ох, сорок років тому, після того як я виступав на KIRO, Рей підібрав мене, щоб покататись. Усе пройшло гладко, як зад леді Ґодіви. Ніяких проблем. Ми, звичайно, притримувалися об’їзних доріг, але я впевнений, що Рей іноді розганявся до п’ятдесяти п’яти миль на годину.

— Навіть якщо припустити, що таке справді було, тобі не було страшно?

— Страшно? Звичайно, ні. Я був його навігатором. Я не думаю, що в мене могли б виникнути якісь проблеми під час поїздки до Централії об’їзним шосе. Єдина причина, чому сліпі не водять, — це те, що зрячі їм не дозволяють. Це проблема влади. Вони хочуть нас маргіналізувати. Шнобель Сент-Пір чудово б мене зрозумів.

— А я думав, що до божевільні потраплю лише після полудня, — каже Джек.

На вершині крутого схилу між Норвей Веллі й Арденом Шосе-93, яке до цього вигиналось зиґзаґоподібними крутими поворотами, тепер звужується і вирівнюється, стає схожим на гірськолижний спуск до міста. Зі східного боку шосе — трав’янисте плоскогір’я. Два вицвілі пошарпані червоні столики для пікніка чекають на тих, хто вирішить зупинитися на кілька хвилин, щоб помилуватися краєвидом. П’ятнадцять миль приємного ландшафту, не зовсім плоского, порізаного струмками і під’їзними дорогами до міста. Вздовж нього розляглися кілька старих ферм. Синьо-зелені пагорби формують горизонт. У безкрайому небі висять омиті сонцем білі хмари.

Фред Маршалл їде за кермом свого «Форда Експлорера», з’їжджає на покрите гравієм узбіччя, зупиняється й каже:

— Дозвольте, я вам щось покажу.

Коли він сідав у «Експлорер», Джек ніс трохи потертий чорний шкіряний портфель, який зараз лежить у нього на колінах. Ініціали Джекового Батька — Ф. С. С. — Філіпп Стівенсон Сойєр — вигравіювані на верхній частині корпусу біля ручки. Фред зацікавлено кілька разів поглянув на портфель, але нічого не запитував, а Джек сам не розповідав. Ще буде час для «покажи і розкажи», після того як він поговорить із Джуді Маршалл. Фред виходить з автомобіля, а Джек опускає старий портфель батька, а тоді кладе його на сидіння, перш ніж піти слідом за чоловіком по м’якій траві. Коли вони досягають першого столика для пікніка, Фред показує рукою в бік пейзажу.

— У нас небагато визначних пам’яток, які так приваблюють туристів, але тут дуже добре, правда?

— Дуже гарно, — каже Джек. — Проте я думаю, що тут скрізь гарно.

— Джуді дуже подобається цей краєвид. Хай би коли ми їхали до Ардена гарної днини, ми обов’язково маємо зупинитися, вийти з авто, розслабитись і якийсь час просто дивитися довкруж. Знаєте, це ніби підзарядитися, перш ніж знову повернутися до рутини. Іноді я втрачаю терпіння і думаю: та ну, я бачив це вже тисячу разів, мені треба робити справу, але я просто людина, правда? Отже, кожного разу, коли ми приїжджаємо сюди і затримуємось тут, я усвідомлюю, що моя дружина знає більше, ніж я, тож просто сиджу і слухаю її.

Джек усміхається, сідає і чекає, коли Фред договорить до кінця. Відтоді як він його підібрав, Фред вимовив дві-три фрази подяки, але, очевидно, він обрав це місце, щоб поговорити про те, що його дуже непокоїть.

— Я їздив сьогодні вранці до лікарні, і вона, ну, інша, — побачивши її, поговоривши з нею, можна сказати, що вона в набагато кращій формі, ніж учора. Хоча вона досі сильно непокоїться через Тайлера, вона інша. Можливо, це вплив ліків. Я навіть не знаю, що вони їй дають.

— Ви можете з нею нормально поговорити?

— Так, час від часу. Наприклад, сьогодні вранці вона розповідала мені про статтю у вчорашній газеті, про маленьку дівчинку, яка майже виграла третє місце в конкурсі з правопису на рівні штату, оскільки не змогла правильно написати слово, про яке навіть ніхто не чув. Попопалакс чи щось таке.

— Опопанакс, — каже Джек.

Він говорить так, наче йому в горлі застряла риб’яча кістка.

— Ви теж читали цю статтю? Дуже цікаво, ви обоє запам’ятали слово. Воно неначе підштовхнуло її. Вона попросила медсестер пошукати в словниках, що це означає, і одна з них переглянула кілька словників, але так і не знайшла.

Джек знайшов це слово в «Короткому Оксфордському словнику»; його буквальний зміст не мав значення.

— Очевидно, визначення слова «опопанакс», — каже Джек: — 1. Слово, яке не можна знайти в словнику; 2. Жахлива таємниця.

— Ага! — Фред Маршалл нервово рухається оглядовою зоною та зупиняється позаду Джека, котрий повертається й бачить, що Фред розглядає широку панораму. — Мабуть, так і є. — Очі Фреда досі зосереджені на пейзажі. Він іще не готовий це зрозуміти, але намагається. — Було так приємно бачити, що вона зацікавилась такою дрібницею, як замітка у «Віснику»…

Він витирає сльози і ступає крок до горизонту. Коли він обертається, то дивиться просто на Джека.

— Ах, перш ніж ви зустрінетеся з Джуді, я хочу розповісти дещо про неї. Біда в тому, що я не знаю, як це прозвучить для вас. Навіть для мене це звучить… я не знаю.

— Спробуйте, — каже Джек.

— Гаразд, — каже Фред. Він зчіпляє пальці й схиляє голову, тоді знову підводить погляд, і його очі вразливі, як у немовляти. — Ах-х-х… я не знаю, з чого почати. Гаразд, просто скажу. Мені закрадається думка, що Джуді щось знає. У будь-якому разі, я хочу так думати. З іншого боку — боюсь, що це самообман, і я вірю в це, лише щоб переконати себе, що їй краще, що вона більше не божевільна. Але я хочу вірити в це. Любий мій, дуже хочу.

— Повірте мені, вона справді знає щось. — Дивне відчуття, спричинене опопанакс, стихає, перш ніж він підтверджує цю теорію.

— Щось, чого вона навіть сама не розуміє, — каже Фред. — Ви пам’ятаєте, вона дізналась, що Тай зник, ще до того, як я їй про це сказав.

Він кидає сповнений болю погляд на Джека й відходить. Він стукає кулаками один об одний і дивиться в землю. Йому треба подолати ще один внутрішній бар’єр, щоб пояснити свою дилему.

— Гаразд, послухайте. Ви маєте ще зрозуміти щось про Джуді. Вона особлива. Так, багато чоловіків сказали б, що їхня дружина особлива, але Джуді особлива по-особливому. Перш за все, вона неймовірно вродлива, але я не про це. Також вона надзвичайно відважна, але і це не те. Вона неначе пов’язана з чимось, про що решта навіть не здогадуються. Але хіба таке може бути? Хіба це не безумство? Можливо, коли ти божеволієш, то спершу несамовито б’єшся, а тоді вдаєшся до істерики, а тоді ти стаєш надто нестямним, щоб битися, заспокоюєшся і змиряєшся. Я маю поговорити з її лікарем, бо це крає мені душу.

— Що вона говорить? Вона пояснює, чому вона стала набагато спокійнішою?

Очі Фреда Маршалла спалахують і дивляться на Джека.

— Ну, лише одну річ: здається Джуді думає, що Тай досі живий і ви єдиний, хто може його знайти.

— Гаразд, — каже Джек, не бажаючи більше нічого казати, доки не поговорить із Джуді. — Скажіть, Джуді коли-небудь згадувала когось зі своїх знайомих, наприклад, кузена чи давнього друга, хто, на її думку, міг викрасти Тая.

Його теорія здається не такою переконливою, як звучала в ексцентричній кухні Генрі Лайдена; після відповіді Фреда Маршалла впевненість щодо неї зменшується.

— Ні, хіба що Багряний Король, Ґорґ або Аббала. Усе, що можу сказати, — Джуді думає, що вона щось бачить, і хоча в цьому немає сенсу, я щиро вірю, що так і є.

Ці слова про світ, у якому Джек знайшов кепку хлопчика з написом «Брюерс», пробили його, мов списом.

— Вона бачить, де Тайлер.

— Якби в мене не закрадалася думка, що це, вірогідно, правда, я б з’їхав з глузду просто тут і зараз, — каже Фред. — У мене й так, здається, скоро дах поїде.