— Давайте поїдемо, поговоримо з вашою дружиною.

Ззовні лютеранська лікарня округу Френч нагадує божевільню дев’ятнадцятого століття на півночі Англії: брудно-червоні цегляні стіни з почорнілими контрфорсами, шпилястими арками, загостреними дахами і такими ж гострими наконечниками, випуклими вежами, малесенькими вікнами і довжелезним брудним фасадом. Розташована величезна будівля в парковій зоні серед густих дубів на західному кордоні з Арденом. Аскетична готична споруда має зловісний і безжальний вигляд. Джеку навіть здається, що чує пронизливу музику органа з фільмів Вінсента Прайса.

Вони проходять крізь вузькі гостроверхі дерев’яні двері і заходять до привітного вестибюлю, посеред якого за столом сидить знуджений чоловік, одягнений у форму, котрий скеровує відвідувачів до ліфту. У вітрині сувенірного магазину — м’які іграшки та букетики квітів. Під’єднані до крапельниць пацієнти в халатах разом із членами своїх родин сидять за хаотично розставленими столами. Інші вмостилися на стільцях, що підпирають стіни. Два лікарі в білих халатах радяться в кутку. Дві запорошені вишукані люстри високо над головою розсіюють м’яке приглушене світло, що на мить, здається, золотить розкішні голівки лілій, які вишикувались у високих вазах поруч із входом до сувенірної крамниці.

— Йой, усередині ще краще, ніж надворі, — промовляє Джек.

— Певною мірою, так, — каже Фред.

Вони підходять до чоловіка за столом, і Фред каже:

— Відділення «Г».

З часткою цікавості чоловік дає їм дві прямокутні картки з написом «ВІДВІДУВАЧ» і рукою дає знак проходити далі.

Ліфт із брязкотінням рухається вниз і запрошує їх до кабіни з дерев’яними панелями завбільшки з шафу. Фред Маршалл натискає кнопку «5», і ліфт, здригнувшись, піднімається вгору. Таке ж м’яке золоте світло заповнює сміховинно крихітний інтер’єр. Десять років тому в надзвичайно схожому ліфті, але у великому паризькому готелі, Джек та аспірантка факультету історії мистецтв Каліфорнійського університету на ім’я Іліана Тедеско протягом двох із половиною годин просиділи за зачиненими дверима, у результаті яких міс Тедеско заявила, що їхні стосунки досягли кінцевого пункту призначення, та подякувала за все, що було між ними. Він згадав, але вирішив не розказувати цю історію Фреду Маршаллу.

Перш ніж зупинитися, ліфт здригається, проте, на відміну від свого французького кузена, доставляє їх без жодних проблем. Двері відчиняються, і Джек Сойєр та Фред Маршалл опиняються на п’ятому поверсі. Тут таке саме приємне світло, але, здається, трохи тьмяніше, ніж у ліфті та вестибюлі.

— На жаль, нам треба перейти аж на інший бік, — каже Фред Джеку.

Ліворуч від них видніється безкінечний коридор, і Фред показує пальцем, що їм туди.

Вони проходять повз двоє великих двостулкових дверей, минають коридор відділення «Б», дві величезні кімнати з рядами зашторених кабінок, знову повертають ліворуч біля зачиненого входу у відділення геронтології, проходять довгим-довгим передпокоєм, стіни якого завішані стендами, проходять мимо відділення «В», тоді стрімко повертають праворуч біля жіночого і чоловічого туалетів, минають відділення офтальмології, архів і нарешті доходять до коридору відділення «Г». Вони проходять — світло все тьмяніє і тьмяніє, стіни звужуються, вікна зменшуються. Відділення «Г» заполонив морок, невеличка калюжка розлитої води блищить на підлозі.

— Це найдавніша частина будинку, — говорить Фред.

— Джуді треба забрати звідси якомога швидше.

— Так, звичайно, щойно Пет Скарда скаже, що їй краще. Але ви будете здивовані: Джуді подобається тут. Думаю, це їй допомагає. Вона мені сказала, що тут почувається в абсолютній безпеці, а ті, з ким спілкується тут, надзвичайно цікаві. Вона каже, що це неначе круїз.

Джек сміється від здивування й недовіри, Фред Маршалл торкається його плеча і запитує:

— Це означає, що їй набагато краще чи набагато гірше?

Наприкінці коридору вони опиняються у величенькій кімнаті, в якій нічого не змінювали вже зо сто років. Темно-коричневі панелі, обтягнені тканиною, на чотири фути підносяться над темно-коричневою підлогою. Праворуч, на сірій високій стіні, мов картини в рамах, два вузькі вікна просіюють сіре світло. Чоловік, що сидить за глянсовою дерев’яною стійкою, натискає на кнопку, яка відчиняє подвійні металеві двері з написом «ВІДДІЛЕННЯ “Г”» і маленьким віконцем із броньованого скла.

— Містере Маршалл, ви можете зайти. А це хто?

— Це Джек Сойєр. Він зі мною.

— Він родич чи медичний фахівець?

— Ні, але моя дружина хоче його бачити.

— Зачекайте тут хвилинку.

Черговий зникає за металевими дверима і зачиняє їх за собою, брязкаючи ключами, як у в’язниці. За мить він знову з’являється, але з ним схожа на чоловіка в жіночому одязі медсестра із суворим обличчям, великими руками та товстими ногами. Вона відрекомендувалася як Джейн Бонд, старша медсестра відділення «Г». Враховуючи обставини й те, що сказала медсестра стосовно себе, в уяві Джека з’являється щонайменше кілька прізвиськ. Вона ставить безліч запитань Фреду і Джеку, але, перш ніж зникає за величезними дверима, запитує лише Джека.

— Вартовий Бонд, — не втримується Джек.

— Ми називаємо її Наглядач Бонд, — каже черговий. — Вона вперта, хоча інколи не надто справедлива. — Він прокашлюється і переводить погляд на високі вікна. — Ми її ще називаємо Нуль-Нуль-Нуль.

Через кілька хвилин головна медсестра Наглядач Бонд, Агент Нуль-Нуль-Нуль, відчиняє металеві двері й говорить:

— Ви зараз можете зайти, але уважно вислухайте те, що я вам скажу.

По-перше, відділення нагадує величезний ангар в аеропорту. Тут відділено секцію, у якій стоїть кілька м’яких лавок, секцію з круглими столами і пластиковими стільцями, а також третю секцію з двома довгими столами, що завалені аркушами для малювання, коробками з олівцями, акварельними фарбами. У величезному просторі ці меблі мають вигляд предметів лялькового будиночка. На підлозі, пофарбованій у спокійний сірий колір, лежать м’які прямокутні килимки; за двадцять футів над підлогою у дальній цегляній облущеній білій стіні видніються маленькі заґратовані вікна. Ліворуч від дверей за скляною перегородкою медсестра, що сидить за столом, відводить очі від книжки й дивиться на них. Значно далі, праворуч, за довгими столами розташовано троє зачинених металевих дверей, кожні з яких приховують свій окремий світ. Ангар справляє враження того, що тут, попри певні поблажки, жорстко контролюють кожного.

Кімната наповнена тихим гомоном голосів двадцяти-тридцяти чоловіків і жінок. Мало хто з них розмовляє з реальними співрозмовниками. Одні ходять по колу, другі стоять, як кам’яні, треті, скрутившись калачиком, як діти, лежать на килимках; хтось рахує свої пальці та записує в блокнот; хтось смикається, хтось позіхає, хтось плаче, вдивляючись у простір. Дехто з них одягнений у зелений лікарняний халат, дехто у звичайний одяг: футболки, шорти, спортивні костюми, лосини, повсякденні сорочки і штани, майки і спортивні штани. Ніхто не має ременя, і ніхто не має взуття зі шнурівками. Двоє схожих на наглядачів жилавих чоловіків із короткими стрижками й у білосніжних футболках сидять за одним із круглих столів. Джек намагається впізнати Джуді Маршалл.

— Я просила уважно мене слухати, містере Сойєр.

— Вибачте, — каже Джек. — Я не очікував, що це приміщення таке велике.

— Краще нехай буде великим, містере Сойєр. Чисельність населення зростає. — Вона чекає реакції на свої слова, і Джек киває. — Дуже добре. Я маю ознайомити вас із деякими основними правилами. Якщо ви дотримуватиметесь того, що я скажу, то перебування тут буде приємним і для вас, і для нас, наскільки це можливо. Не дивіться на пацієнтів і не хвилюйтесь, якщо вони звертаються до вас. Не показуйте, що вам цікаво, що вони роблять, говоріть звичайним спокійним голосом. Просто будьте ввічливими, і, зрештою, вони дадуть вам спокій. Якщо вони у вас про щось запитають, дійте на власний розсуд, але в межах розумного. Будь ласка, не давайте їм грошей, будь-яких гострих предметів або їжу, не порадившись із лікарем, оскільки деякі медичні препарати не сумісні з деякими продуктами харчування. Жінка на ім’я Естель Паккард може в будь-який момент підійти до вас і запитати, чи ви не її батько. Ви можете відповісти на власний розсуд, але якщо ви скажете «ні», то розчаруєте її, а якщо скажете «так», то покращите їй настрій. У вас є запитання, містере Сойєр?