Блек записує щось у блокнот, а Браун каже:

— Джентльмени, я думаю, ви свою роль уже виконали. Шефе, візьміть своїх людей і відженіть усіх до початку провулку. До того часу, як медичні експерти і я вийдемо з будівлі, я не хочу тут бачити жодної душі, враховуючи вас і ваших полісменів. Я зателефоную вам десь через тиждень, якщо в мене буде якась інформація.

Мовчки Дейл повертається і показує Боббі Дюлаку на провулок, наприкінці якого натовп зменшився до кількох упертих осіб, що стоять, обіпершись на автомобілі. Браун і Блек потискають руки медичним експертам і ведуть переговори зі спеціалістами, які відповідають за збирання доказів.

— Тепер, Арнольде, — каже Джек, — тобі подобається бути копом, чи не так?

— Мені? Я обожнюю бути копом. — Арнольд не може зустрітися поглядом із Джеком. — І я міг би бути хорошим копом, я це знаю, але шеф не вірить у мене. — Він ховає руки, які тремтять, у кишені штанів.

Джек розривається між співчуттям до цього, в принципі, безневинного чоловіка і бажанням копнути його в кінець провулку. Хорошим копом? Арнольд не міг би бути навіть хорошим начальником бойскаутів. Завдяки йому Дейл зазнав публічного приниження і зараз почувається, неначе його запроторили на лаву запасних.

— Але ти не виконав наказу, чи не так, Арнольде?

Арнольда неначе блискавкою вдарило.

— Що? Я нічого не робив.

— Ти сказав комусь, можливо, навіть кільком людям.

— Ні! — Арнольд несамовито крутить головою. — Я лише подзвонив своїй дружині і все. — Він благально дивиться на Джека. — Рибак говорив зі мною, він казав мені, де залишив тіло дівчинки, і я хотів, щоб Паула це знала. Чесно, Гол… лейтенанте Сойєр, я не думав, що вона подзвонить комусь іще, я хотів сказати лише їй.

— Поганий хід, Арнольде, — каже Джек. — Ти маєш розповісти шефу, що ти накоїв, і маєш зробити це негайно. Дейл заслуговує на те, щоб знати, що пішло не так, щоб він не звинувачував себе. Тобі ж подобається Дейл, чи не так?

— Шеф? — Голос Арнольда висловлює повагу до шефа. — Звичайно, що так. Він, він… чудовий. Але він мене не звільнить?

— Це залежить від нього, Арнольде, — каже Джек. — Як на мене, то ти на це заслуговуєш, але, можливо, тобі пощастить.

Навіжений Угорець човгає в бік Дейла. Джек спостерігає за їхньою розмовою якусь мить, а тоді проходить повз них до старого магазину, біля якого нещасні Шнобель Сент-Пір і Венделл Ґрін дивляться мовчки один одному у вічі.

— Вітаю, містере Сент-Пір, — каже він. — І тебе вітаю, Венделле.

— Я подам скаргу, — каже Ґрін. — Я збирався написати найбільшу історію за своє життя, а цей телепень розірвав плівку. Ви не можете так ставитися до преси; ми маємо право фотографувати все, що нам, в дідька, подобається.

— Може, ти ще скажеш, що в тебе також було право фотографувати тіло моєї мертвої доньки? — Шнобель дивиться на Джека. — Цей кусок лайна заплатив Тедді та іншим йолопам, щоб вони поводилися так, неначе з’їхали з глузду, щоб ніхто не помітив, як він прокрадеться всередину і сфотографує дівчинку.

Венделл тицяє пальцем у груди Джека.

— У нього немає на це доказів. Але я скажу вам дещо, Сойєре. Я зробив кілька ваших знімків. Ви приховували докази у своїй вантажівці, я зловив вас на гарячому. Тож подумайте двічі, перш ніж ображати мене, а інакше я виведу вас на чисту воду.

Здається, небезпечний червоний туман заповнює Джекову голову.

— Ти збирався продати фотографії тіла дівчинки?

— А тобі яка різниця? — На обличчі Венделла Ґріна з’являється широка огидна посмішка. — Ти теж не безвинний. Можливо, ми можемо допомогти один одному?

Червоний туман темнішає та наповнює Джекові очі.

— Ми можемо допомогти один одному?

Стоячи позаду Джека, Шнобель Сент-Пір стискає і розтискає кулаки. Джек знає, що Шнобель чудово зрозумів його тон, але уявлення доларових знаків міцно вчепилися за Венделла Ґріна, і Джекова погроза здається йому звичайним запитанням.

— Ви дозволяєте мені перезавантажити камеру і зробити необхідні знімки — я мовчатиму про вас.

Шнобель схиляє голову та знову потискує руки.

— Ось що я вам скажу: я хлопець щедрий, можливо, я навіть міг би взяти вас у спільники, скажімо, десять відсотків — ваші.

Джек волів би зламати йому ніс, але стримується і задовольняється ударом у живіт репортера. Ґрін хапається за живіт і складається вдвоє, його обличчя наливається рум’янцем. Він задихається. Його очі виражають збентеження і зневіру.

— Бачиш, Венделле, я також хлопець щедрий. Я зекономив тобі не менше ніж тисячу доларів за лікування в стоматолога, до того ж і зламаної щелепи.

— Не забудь іще про пластичну хірургію, — каже Шнобель, покручуючи кулак у долоні другої руки.

Він має такий вигляд, неначе хтось украв його улюблений десерт із обіднього столу. Обличчя Венделла набуває червонувато-фіолетового відтінку.

— До твого відома, Венделле, хай там що тобі здалося, що ти бачив, — я не приховував доказів. І якщо вже на те пішло, я викривав їх, але ти навряд чи це зрозумієш.

Ґріну щастить вдихнути не більше за кубічний дюйм повітря.

— Коли потік повітря почне до тебе повертатися, заберешся звідси. Повзи, якщо доведеться, повертайся до своєї машини і, заради Бога, зроби це якнайшвидше, а інакше наш друг відправить тебе в інвалідний візок, у якому ти проведеш решту свого життя.

Повільно Венделл Ґрін підводиться на коліна, ще раз вдихає, стає майже вертикально. Він помахує їм однією рукою, але не зовсім зрозуміло, що це означає. Можливо, він хоче сказати Шнобелю і Джеку, щоб вони трималися від нього подалі або що він більше їх не потурбує, а можливо, і те і інше. Його черево вивалилося з-під ремінця, руки стискають живіт, Ґрін, спотикаючись, заходить за будинок.

— Я маю подякувати вам, — каже Шнобель. — Ви допомогли мені виконати обіцянку, яку я дав своїй жінці. Венделл Ґрін — це тип, якого я б з радістю розчленував.

— Я боявся, що не встигну вас випередити.

— Я вже майже не міг себе стримувати.

Вони обоє всміхаються.

— Шнобель Сент-Пір, — каже Шнобель і простягає руку.

— Джек Сойєр, — Джек потискає йому руку і відчуває біль від міцного рукостискання.

— Ви дозволите представникам поліції штату виконувати всю роботу, чи будете продовжувати своє власне розслідування?

— А ви як думаєте? — каже Джек.

— Якщо вам знадобиться бодай якась допомога, то лише попросіть. Бо я дуже хочу дістати цього сучого сина і, як я розумію, у вас більше шансів знайти його, ніж у будь-кого.

Дорогою назад до Норвей Веллі Генрі каже:

— Ох, Венделл справді зробив фото тіла дівчинки. Коли ти вийшов з будівлі й пішов до пікапа, я почув, що хтось зробив кілька знімків, але подумав, що це, можливо, Дейл. Тоді ще раз почув, коли ви з Дейлом і Боббі Дюлаком були всередині. Я зрозумів, що хтось сфотографував мене. Ну, подумав я, це, мабуть, містер Венделл Ґрін, і сказав йому вийти з-за стіни. Аж раптом налетіли ті люди з криками і зойками. У той час, як це сталось, я почув, що містер Ґрін чвалом вигулькнув з-за будинку, зайшов до будівлі та зробив там кілька знімків, а тоді крадькома вийшов і став збоку споруди, щоб спостерігати за тим, що відбувається, де його і схопив Шнобель. Шнобель — чудовий хлопець, правда?

— Генрі, ти взагалі збирався мені це сказати?

— Звичайно, що так, але ти гасав туди-сюди, а я знав, що Венделл Ґрін не піде, поки його не виженуть. Я більше ніколи не прочитаю жодного його слова. Ніколи.

— Так само, як і я, — говорить Джек.

— Але ж ти не облишиш справу Рибака, попри те що сказав пихатий коп поліції штату?

— Я не можу зараз облишити, правду кажучи. Думаю, що сни наяву, про які я говорив учора, пов’язані із цією справою.

— Айві-дайві. Тепер давай повернемось до Шнобеля. Мені почулось, чи він справді сказав, що хотів би розчленувати Венделла?

— Думаю, не почулось.

— Він, мабуть, чудова людина. Я чув від свого племінника, що Грізна П’ятірка проводить суботні вечори в «Сенд Бар». Наступного тижня, можливо, я заведу старе авто Роуді й поїду до Централії, вип’ю пива та поговорю з містером Сент-Піром. Я впевнений, він має гарний смак у музиці.