Джек роззявляє рота, аби сказати Дейлу, що не слід гаяти дорогоцінні хвилини на дурнуватий ідіотизм, але одразу ж затуляє його. Він раптом розуміє, як його причетність до цією ступні може видаватися з боку таких, як розумники вищої ліги, детективи Браун і Блек. Можливо, навіть і розумника вищої ліги, такого як Джон Реддінґ із ФБР. Блискучий коп подає у відставку, будучи ще зовсім молодим, і переїжджає у неймовірну глушину міста Френч Лендінґ у Вісконсині. Він доволі багатий, джерело доходів, м’яко кажучи, невизначене. І, подумати тільки, в той же час з’являється серійний убивця в тому ж районі.
Можливо, блискучий коп утратив здоровий глузд. Можливо, він, як ті пожежники, яким подобається гасити вогонь, тож вони самі беруть участь у підпалах. Безперечно, Дейлів Кольоровий Загін зацікавиться, чому б це Рибакові присилати частину тіла жертви копу, який рано подав у відставку, такому як Джек. І кепка, — думає Джек. — Не забути про кепку.
Він раптом усвідомлює, що відчув Дейл, коли той сказав, що треба відгородити таксофон біля «7-11». Точно.
— Чувак, — каже він. — Твоя правда. — Він дивиться на Тома Лунда, який старанно розмотує жовту поліційну огороджувальну стрічку, тоді як метелики витанцьовують у нього за плечима, а мухи ведуть далі своє сп’яніле дзижчання під покровом «Смачно в Еда».
— А як він?
— Том триматиме язик за зубами, — каже Дейл, і Джек вирішує йому повірити.
Він мовчатиме, це ж не Угорець.
— Я в тебе в боргу, — каже Джек.
— Так, — погоджується Генрі з пасажирського сидіння. — Навіть сліпому очевидно, що ти його боржник.
— Тримай язик за зубами, дядечку Генрі, — каже Дейл.
— Так, mon capitaine.
— А як щодо кепки? — запитує Джек.
— Якщо ми знайдемо ще якусь річ Тая Маршалла… — Дейл робить паузу і ковтає. — Чи Тая самого, ми залишимо її теж. Якщо ні, то нехай вона ще побуде в тебе деякий час.
— Думаю, ти мене просто врятував від серйозних страждань, — каже Джек і обводить Дейла ззаду пікапа. За кабіною він відчиняє ящик із нержавіючої сталі, який не замикав, їдучи сюди, і дістає з нього один із мішків для сміття. Чується плескіт води і стукіт кубиків льоду один об один. — Наступного разу, коли тобі раптом спаде на думку, що ти тупий, нагадай собі про цей випадок.
Дейл ігнорує цей комплімент.
— ОБоже, — каже він одним словом. Він дивиться на щойно витягнений з торбинки для сміття мішечок. Намистинки води вчепилися в його прозорі стінки.
— Цей запах! — каже Генрі з беззаперечним стражданням у голосі. — О, бідна дитина!
— Ти чуєш запах навіть через пластик? — запитує Джек.
— Так, звичайно. Він також розповсюджується звідти. — Генрі показує на зруйнований ресторан, а тоді витягує сигарети. — Якби я знав, я б прихопив «EL Producto» і «Вікс».
До того ж немає необхідності йти з мішечком, із жахливим артефактом, повз Тома Лунда, оскільки на даний момент той зник за руїнами з котушкою жовтої стрічки.
— Давай прямуй усередину. — Дейл тихо дає настанови Джеку. — Роздивись там і потурбуйся про те, що в цьому мішечку, якщо ти знайдеш… ти зрозумів… її. Я хочу поговорити з Томом.
Джек ступає крізь перекошений проріз від дверей, яких уже давно немає, і поринає в скупчення смороду. Він чує, як Дейл дає доручення Тому, щоб той відрядив Пем Стівенс і Денні Чеду, тільки-но вони прибудуть, назад, до початку під’їзної дороги, щоб стояли там як паспортний контроль.
«Смачно в Еда» буде, мабуть, краще освітлений десь після полудня, але зараз тут темно, лише де-не-де промені сонця перетинаються, потрапляючи сюди крізь щілини. У них ліниво кружляють галактики пилу. Джек ступає обережно, було б добре взяти із собою ліхтарик, але він не хоче повертатися до патрульної машини, допоки не подбає про ступню. (Він називає це «переміщенням».) Тут скрізь людські сліди серед пилу, сміття і кучугур старого сірого пір’я. Сліди за розміром схожі на чоловічі. А навколо них хаотичні відбитки собачих лап. Ліворуч від себе Джек помічає акуратну купку лайна. Він обходить іржаві залишки переверненого газового гриля і, йдучи вздовж слідів, обходить брудну стійку. Надворі під’їхала друга поліційна патрульна машина Френч Лендінґа. Тут, у цьому темному світі, дзижчання мух перетворюється на легке ревіння, відчувається сморід… сморід…
Джек витягує з кишені носовичок, затуляє ним ніс і йде слідами, що ведуть на кухню. Тут кількість слідів від лап збільшується, а людські відбитки взагалі зникають. Джек похмуро думає про коло, яке він зробив на полі іншого світу, коло, до якого не вела стежка із зім’ятої трави.
Біля дальньої стіни, біля висхлої калюжі крові, лежить те, що залишилося від Ірми Френо. Пасмо її рудувато-білявого волосся милосердно приховує обличчя. Над нею — вицвілий шматок теплозахисного екрана, що колись був частиною фритюрниці, на ньому написано два слова, Джек переконаний, що написані вони чорним маркером «Шарпі»:
Привіт, хлопці
— О чорт, — каже Дейл Ґілбертсон, стоячи просто позаду нього, і Джек ледь не скрикнув.
Надворі майже одразу чується метушня. Денні й Пем повертались і були вже на середині під’їзної дороги (побачивши розвалені руїни «Смачно в Еда» і відчувши запах, яким звідти несло, вони аж ніяк не здивувалися, що їх призначили охороняти в’їзд), коли ледь не зіткнулись лобом в лоб зі старим пікапом «Інтернешнл Харвестер», що гнав до «…В Еда» зі швидкістю добрих сорок миль на годину. На щастя, Пем звертає на узбіччя праворуч, а водій пікапа — Тедді Ранкельман — звертає ліворуч. Автомобілі роз’їхались, будучи на відстані кількох дюймів, і заїхали в траву з обох боків цієї жалюгідної подоби дороги. Ржавий бампер пікапа б’ється об невеличку берізку.
Пем і Денні виходять, серця калатають, адреналін зашкалює. Четверо чоловіків висипаються з кабіни пікапа, неначе клоуни в цирку з маленької машинки. Якби місіс Мортон їх побачила, вона одразу впізнала б їх, оскільки щоразу бачила в «Ройз Стор». Ледарі, як вона їх називає.
— Що, в біса, ви тут робите? — кричить Денні Чеда.
Він кладе руку на руків’я пістолета, а тоді неохоче опускає. У нього починає страшенно боліти голова. Чоловіки (Ранкельман — єдиний, кого офіцери знають на ім’я, хоча з виду вони знають й інших трьох) вирячили очі від хвилювання.
— Скільки знайшли? — один із них плює. Пем практично бачить слину, що бризкає у вранішньому повітрі, — видовище, без якого чудово можна було б обійтися. — Скільки дітей убив той навіжений?
Пем і Денні обмінялися тривожними поглядами. Перш ніж вони змогли відповісти, святі небеса, під’їжджає «Шевроле Бель Ер», у якому також четверо чи п’ятеро чоловіків. Ні, серед них одна жінка. Вони зупиняються і так само висипаються, як клоуни з маленької машини.
Ми ж бо достоту як клоуни, — думає Пем.
Пем і Денні оточили вісім істеричних чоловіків і одна істерична жінка, які засипають їх запитаннями.
— Чорт забирай, я йду туди і подивлюся все сам! — кричить Тедді Ранкельман ледь не тріумфально, і Денні усвідомлює, що ситуація на межі виходу з-під контролю.
Якщо ці дурні подолають решту цієї під’їзної дороги, Дейл спершу зробить ще одну дірку в його дупі, а тоді ще насипле туди солі.
— УСІМ ЗАЛИШАТИСЯ НА МІСЦЯХ! — Чеда витягує пістолет.
Він це робить уперше, і йому нестерпно тримати його в руці — усе ж таки це звичайні люди, не якісь погані хлопці, — але це привертає їхню увагу.
— Це місце злочину, — каже Пем, котра нарешті може знову говорити нормальним голосом. Вони бурмочуть і перезираються; найгірші побоювання підтвердились. Вона підходить до водія «Шевроле». — Хто ви, сер? Сакнессам? Ви, здається, Сакнессам.
— Фредді, — доповнює він.
— Гаразд, ви зараз же сідаєте у своє авто, Фредді Сакнессам, і всі, хто приїхали з ним, також, і негайно забираєтесь звідси до біса. І навіть не думайте розвертатися, тут можна застрягнути.
