Джек повідомляє його про зміну в планах і збирається продовжити, коли Дейл робить паузу.

— Хай би що ти зараз робив, я хочу, щоб ти підняв свій зад і їхав до місця, яке називається «Смачно в Еда», що біля «Ґольца». Генрі може допомогти тобі знайти дорогу. Рибак подзвонив у відділок, Джеку, він подзвонив на «911». Сказав нам, що тіло Ірми Френо саме там. Ну, не так уже й багатослівно, але сказав, що вона справді там.

Дейл мало не лепече. Джек це помічає, як будь-який хороший лікар звертає увагу на симптоми пацієнта.

— Ти мені потрібен, Джеку. Я справді…

— Саме туди ми і збиралися, — каже Джек спокійно, хоча вони наразі вже їдуть туди, просто сидять у машині на узбіччі, і їх час від часу проминають авто, що рухаються по Шосе-93.

— Що?

Сподіваючись, що Дейл і Генрі мають рацію щодо переваг зв’язку цифрових технологій, Джек розповідає начальнику поліції Френч Лендінґа про ранкову посилку, усвідомлює, що Генрі його уважно слухає, хоча й досі дивиться у вікно. Він розповідає Дейлу, що кепка Тая Маршалла була зверху на коробці, пір’я та ступня — всередині.

— Святі… — захекавшись, каже Дейл. — Святі небеса.

— Скажи мені, що ти зробив? — запитує Джек, і Дейл відповідає.

Усе дуже добре, але Джеку не подобається частина про Арнольда Грабовського. Навіжений Угорець справив на нього враження такого, хто ніколи не зможе поводитися як справжній коп, хай би як він намагався. Колись у Лос-Анджелесі таких як Арні Грабовський вони називали «Рознощик».

— Дейле, як щодо телефону на «7-11»?

— Це таксофон, — каже Дейл, неначе звертається до дитини.

— Так, але там могли б бути відбитки пальців, — каже Джек. — Я маю на увазі, що там можуть бути мільйони, але криміналісти можуть відокремити найсвіжіші. Легко. Можливо, він був одягнений у рукавички, а може, й ні. Якщо він залишає повідомлення і картки для таксофону так само, як пише листи батькам, то стане на другу сходинку. Йому не достатньо того, щоб лише вбивати. Тепер він хоче гратися з тобою. Грати з тобою. Можливо, він навіть хоче, щоб його впіймали й зупинили, як сина Сема.

— Телефон. Свіжі відбитки на телефоні. — Голос Дейла звучить страшенно принизливо, і Джек йому щиро співчуває. — Джеку, я не можу. Я розгубився.

Це те, про що зараз Джек хотів би поговорити. Натомість він каже:

— Кого ти можеш послати до телефону?

— Я думаю, Діт Джесперсона і Боббі Дюлака.

«Боббі, — думає Джек, — досить непоганий коп, було б нерозумно, щоб він марнував дорогоцінний час біля “7-11”, що за межами міста».

— Просто скажи йому, щоб обгородив телефон жовтою стрічкою і поговорив з продавцем, а тоді нехай їде до нас.

— Гаразд. — Дейл вагається, але тоді запитує. Він усвідомлює цілковиту поразку, і це засмучує Джека. — Ще щось?

— Ти телефонував у поліцію штату? А округу? А хлопцям з ФБР? А тому, хто думає, що він схожий на Томі Лі Джонса?

Дейл хмикає.

— Е-е… насправді я вирішив повідомити їх трохи пізніше.

— Добре, — каже Джек, і дика радість у його голосі змушує Генрі відвернути свій погляд від сліпого розглядання околиць міста й натомість утупити його у свого друга, підвівши брови.

Давайте піднімемося знову вгору — на орлиних крилах, як сказав би Реверенд Ленс Ховдал, лютеранський пастор Френч Лендінґа — і полетимо вздовж чорної стрічки Шосе-93 назад до міста. Ми долітаємо до Шосе-35 і звертаємо праворуч. Справа від нас — заросла алея, яка веде не до дракона, що охороняє золото, і не до таємничих копалень гномів, а до особливо неприємного чорного дому. Трохи далі ми бачимо футуристичний купол «Ґольца» (ну… футуризму щонайменше сімдесятих). Усі наші орієнтири на місці, у тому числі й кам’яниста забур’янена стежина, що ліворуч відділилася від основної дороги. Цей шлях веде до руїн колишнього палацу Еда Ґілбертсона, що тепер став місцем злочинних задоволень.

Ми прилетимо й сядемо на телефонній лінії, що навпроти цього шляху. Гарячі плітки лоскочуть наші пташині ніжки: подруга Паули Грабовської Міртл Харрінґтон передає далі новини з приводу тіла (чи тіл) у «Смачно в Еда» Ричі Бамстед, котра, у свою чергу, передає це Шнобелю Сент-Піру, страждальному батьку й духовному лідеру Грізної П’ятірки. Таке проходження голосу через дріт, мабуть, не мало б нести нам задоволення, але чомусь приносить. Плітки — це, поза сумнівом, мерзенно, але ж як вони збуджують людський дух.

Із заходу наближається патрульна поліційна машина з Томом Лундом за кермом і Дейлом Ґілбертсоном на суміжному сидінні. Зі сходу під’їжджає бордовий пікап «Рем». Вони одночасно опиняються біля повороту до «…В Еда». Джек жестом показує, щоб Дейл їхав першим, а сам їде за ним. Ми зринаємо, летимо над ними, а тоді попереду них. Ми сідаємо на іржаву бензоколонку, щоб стежити за розвитком подій.

Джек повільно їде до напівзруйнованої будівлі, порослої високими бур’янами і золотушником. Він шукає будь-які ознаки, чи тут хтось проходив чи проїжджав, але бачить лише свіжі сліди від коліс поліційного авто Тома і Дейла.

— Тут немає нікого, крім нас, — повідомляє він Генрі.

— Так, але чи надовго?

Не дуже, відповів би Джек, якби міг сказати ще бодай слово. Натомість, він зупиняється за автомобілем Дейла й виходить. Генрі опускає вікно й залишається на місці, як і наказував Джек.

«Смачно в Еда» — проста дерев’яна будівля, розмір і дах якої нагадують вагон «Північний Берлінґтон». З південного боку можна було купити морозиво через одне з трьох вікон. З північного — отримати огидний хот-дог або із собою замовити ще огиднішу рибу й чіпси. Посередині був так званий ресторан з барною стійкою та червоними табуретками. Тепер з південного боку дах завалився, мабуть, під вагою снігу. Усі вікна розбито. Кілька графіті: «Той і той смокче члени», «Ми трахали Петті Джервіс як і куди хотіли, аж доки вона не заволала», «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІЕНН». Джек очікував, що буде більше. Усі табуретки, крім однієї, поламано.

Цвіркуни цюркочуть голосно, але не настільки гучно, як мухи всередині зруйнованого ресторану. Там багато мух, закономірний зліт у процесі. І…

— Ти відчуваєш цей запах? — запитує його Дейл.

Джек киває. Звичайно, що відчуває. Він сьогодні вже чув його, але зараз він іще гірший. Адже тут більша частина Ірми поширює сморід. Набагато більша від тої, що змогла вміститися в коробку з-під взуття.

Том Лунд витягує носовичок і витирає широке хворобливе обличчя. Надворі жарко, але ж не настільки, щоб піт стікав з лиця і брів. Він зблід.

— Офіцере Лунд, — каже Джек.

— Га! — Том підстрибує і злякано дивиться на Джека.

— Вам, мабуть, треба виблювати. Якщо відчуваєте таку необхідність, то краще відійдіть туди.

Джек показує на зарослу дорогу, якою ще довше ніхто не їздив, ніж головною. Вона звивається, здається, у напрямку «Ґольца».

— Усе добре, — каже Том.

— Я знаю. Але якщо вам треба виблювати, то, будь ласка, не на те, що може виявитися доказом.

— Я хочу, щоб ти почав натягувати жовту стрічку навколо всього будинку, — наказує Дейл своєму поліцейському. — Джеку? Можна тебе на кілька слів?

Дейл кладе руку Джекові на плече й веде його до пікапа. Хоча голова Джека добряче заповнена різними думками, він таки зауважує, наскільки сильна ця рука. Вона не тремтить. Ще не тремтить принаймні.

— Що таке? — нетерпляче запитує Джек, коли вони зупиняються біля пасажирського вікна пікапа. — Ми ж хотіли оглянути тут усе, перш ніж увесь світ сюди підтягнеться, чи не так? Такою ж була ідея, чи я…

— Ти маєш дістати ступню, Джеку, — каже Дейл, а тоді: — Привіт, дядечку Генрі, маєш гарний вигляд.

— Дякую, — каже Генрі.

— Про що ти говориш? — запитує Джек. — Ступня — це речовий доказ.

Дейл киває.

— Проте, я думаю, буде краще, якщо цей доказ знайдуть тут. Ну хіба що тобі хочеться провести двадцять чотири години, відповідаючи на запитання в Медісоні.