Віра підводиться, прямує до нього, опускається перед ним на коліна. Якби вона знала те, що знаємо ми, то, мабуть, була б не такою запопадливою, щоб підкладати свою білу беззахисну шию під його звислі руки, покручені від артриту, але все ще сильні. Але вона, звичайно ж, не знає.
Вона хапає лівий капець:
— Піднімай, — каже вона.
Чарльз Бернсайд підводить праву ногу.
— О, перестань бути таким йолопом, — каже вона. — Другу.
Берні трохи підводить ліву ногу, саме настільки, щоб вона могла зняти капець.
— Тепер праву.
Віра дивиться на його ступні й не бачить, що він витягнув член із ширінки своїх просторих піжамних штанів і удає, що мочиться на схилену голову Віри. Його оскал стає ще ширшим. Водночас він підводить праву ногу, і вона знімає другий капець. Коли жінка знову здіймає голову, старий зморшкуватий інструмент Берні вже там, де й має бути. Він хотів охрестити її, справді хотів, але для сьогоднішнього вечора, мабуть, уже достатньо пустощів. Ще одна маленька справа — і він вирядиться у світ мрійливих снів. Тепер він уже старий монстр. Йому треба відпочити.
— Ось так, — каже Віра. — Не хочеш сказати, чому один із них брудніший за другий? — Відповіді немає. Вона й не очікувала. — Гаразд, чудово. Повертайся до своєї кімнати або до кімнати для відпочинку, якщо хочеш. Здається, сьогодні дають попкорн і желе. Усі дивляться «Звуки музики». Я поверну капці на місце, і те, що ти їх брав, буде нашим маленьким секретом. Але якщо ти візьмеш їх ще хоча б раз, я буду змушена тебе виказати. Capisce?
Берні просто стоїть з байдужим… але огидним незначним вишкіром, що здіймає старі зморшкуваті щоки. А в очах виблискує іскорка. Так, він capisce.
— Йди далі, — каже Віра. — І сподіваюсь, ти не випорожнився там на підлогу, старий шкарабуне.
Вона знову не очікує відповіді, але цього разу отримує. Голос Берні низький, але досить чіткий.
— Притримай язика, жирна сучко, а інакше я просто з’їм його з твого рота.
Вона відхиляється, мов від удару. Берні стоїть, опустивши руки і глузливо посміхаючись.
— Забирайся звідси, — каже вона. — Або я точно тебе закладу.
Але це нічого не дасть. Чарлі — одна з дійних корів Макстона, і Віра про це знає.
Чарлі повільно повертається до своєї вільної ходи (Піт Векслер назвав цю ходу Старе Кляте Човгання), але зараз він іде босоніж. Тоді повертається, розглядає Віру затуманеним поглядом:
— Слово, яке ти шукаєш, — Ґарфілд. Рудий домашній кіт — Ґарфілд. Зрозуміла? Тупа корово.
Він прямує далі коридором. Дивлячись на нього, Віра заклякла на місці, у неї самої щелепа відвисла. Вона взагалі забула про кросворд.
У своїй кімнаті Берні лягає в ліжко, підсовує руки під спину, у попереку він відчуває страшенний біль. Трохи пізніше він викличе товсту стару сучку, щоб принесла йому ібупрофен. А поки що він змушений стерпіти різкий біль.
— Я знайшов тебе, Поттере, — бурмоче він. — Хороший… старий… Потсі.
Взагалі-то Берні не смикав за клямки (але Енді Рейлсбек про це ніколи не дізнається). Він розшукував того, хто в останні роки 70-х витурив його з невеличкого бізнесу будівельної сфери в Чикаґо. Сауз Сайд Чикаґо — дім «Вайт Сокс». Іншими словами, Чорний район. Район, у якому крутились чималі суми федеральних грошей, крім того, чимало перепадало від штату Іллінойс.
Там було де розігнатись, більше ніж на бейсбольному полі. Це міг бути прибуток, який, не сплачуючи податків, можна було приховувати роками, але Джордж «Трясця його матері» Поттер дав хабара кому треба і таким чином випередив Бернсайда (чи, можливо, тоді він ще був Карлом Бірстоуном, важко пригадати), залишивши його з бобами.
Берні вистежував цього негідника роками. (Ну фактично не сам Берні, як уже ми мали б зрозуміти, ця людина має впливових друзів.) Старий Потсі, як його тоді називали друзі, у 90-х роках заявив про своє банкрутство в Ла-Рів’єр, а те, що в нього залишилося, вклав у компанію «Дабл От», яка завалилася, як і «Дот-Ком». Але Берні цього виявилося замало. Потсі має бути покараний, і нагоду, що цього мудака занесло до Френч Лендінґа, не можна пропустити. Основна мета Берні — дурнувате бажання збурювати місто і змінювати все на гірше — залишилася тою ж, і помста тільки підкладе дров до багаття.
Тож він вирядився в «Нельсон». Джек зрозумів би, як саме він це зробив, та й Джуді Маршалл здогадалася б. Берні, мов старий кажан, з’ясував, де номер Потсі. Коли він відчув Енді Рейлсбека у себе за спиною, то був тому тільки радий. Принаймні не буде потреби в іще одному анонімному дзвінку — уже, правду кажучи, набридло виконувати за них усю роботу.
Тепер, повернувшись до своєї кімнати, йому зручно й затишно (якби лише не артрит), він відкидає думки про Джорджа Поттера і посилає виклик. Вдивляючись у темряву, очі Чарльза Бернсайда починають тривожно світитися.
— Ґорґ, — каже він, — Ґорґ, теелее. Дініт аббала. Самман Тенсі. Саман манта Ірма. Дініт аббала, Ґорґ. Дініт Рам Аббала. Ґорґ. Ґорґ, прийди. Служи, аббала. Знайди Тенсі. Знайди матір Ірми. Служи аббала, Ґорґ. Служи Багряному Королю.
Очі Берні заплющуються. Він засинає з посмішкою на обличчі. А під зморшкуватими повіками його очі й далі світяться, як затулені лампочки.
Нічний менеджер готелю «Нельсон» Морті Файн уже дрімав над журналом, коли Енді Рейлсбек увірвався і налякав його настільки сильно, що чоловік мало не гепнувся зі стільця. Його журнал із ляскотом упав на підлогу.
— Господи-Боже, Енді, мене ледь інфаркт не вхопив! — кричить Морті. — Ти хоча б постукав або прокашлявся, чорт забирай.
Енді не звертає уваги на це, і Морті бачить, що стариган білий як стіна. Можливо, це в нього стався інфаркт. Це буде не перший випадок у «Нельсоні».
— Ти маєш зателефонувати в поліцію, — каже Енді. — Вони жахливі. Святий Боже, Морті, найжахливіші фотографії, які я коли-небудь бачив… «полароїд»… і, о Боже, я думав, що він зараз повернеться… повернеться в будь-яку хвилину… але спершу я закляк, і я… я…
— Заспокойся, — каже схвильований Морті, — про що ти говориш?
Енді глибоко вдихає і помітно робить спробу опанувати себе.
— Ти бачив Поттера? — запитує він. — Типа з 314-го?
— Ні, — каже Морті, — він сьогодні увесь вечір провів у «Лаккі», мабуть, і досі там, п’є пиво, а можливо, ще й замовив гамбургер. Хоча як люди можуть там їсти, я не знаю. — Це очевидно нагадало йому про інший палац трупної отрути. — Ей, ти чув, що копи знайшли у «Смачно в Еда»? Тревон Ґордон був там неподалік і казав…
— Яка різниця. — Енді сідає на стілець з іншого боку стійки і дивиться на Морті вологими переляканими очима. — Подзвони в поліцію. Негайно. Скажи їм, що Рибак — це чоловік на ім’я Джордж Поттер, і він живе на четвертому поверсі готелю «Нельсон». — На обличчі Енді з’являється сувора гримаса, а тоді вона знову зникає: — Прямо по коридору від вашого покірного слуги.
— Поттер? Ти мариш, Енді? Цей тип усього лише будівельник на пенсії. Він і мухи б не образив.
— Не знаю, як щодо мух, але він по-диявольськи образив маленьких дітей. Я бачив фотографії «полароїд», які він робив із них. Вони в шафі. Це найгірше, що мені коли-небудь доводилося бачити.
Тоді Енді робить те, що вражає Морті, і переконує його, що це не жарт і не помилка: Енді Рейлсбек починає плакати.
Тенсі Френо, відома як убита горем мати Ірми Френо, насправді, ще не вбита горем. Вона знає, що мала б, але горе ще десь далеко. Зараз їй здається, що вона пливе у хмарах з теплої яскравої вовни. Лікар (асистентка Пета Скарди, Норма Вайтстон) дала їй п’ять міліграмів лоразепаму чотири чи п’ять годин тому, але ліки лише починають діяти. Тенсі й Ірма жили в Трейлерському парку «Холідей» відтоді, як Каббі Френо залишив їх і переїхав до Ґрін Бей дев’яносто восьмого. Неподалік, у «Сенд Бар», працює барменом Лестер Мун, котрий крутить шури-мури з Тенсі Френо. Грізна П’ятірка з якихось причин дали йому прізвисько Смердючий Сир, але Тенсі все одно називає його Лестер, що він цінує майже так само, як випадкові п’яні пестощі у спальні Тенсі або в комірчині в тильній частині бару, де є матрац (але немає світла). Близько п’ятої вечора Лестер прибіг із літрою кавового бренді і чотирмастами міліграмами оксиконтину, уже подрібненого й готового для нюхання. Тенсі вже прийняла з півдюжини доріжок, тепер вона здійснює круїз. Переглядає старі фотографії Ірми і просто… розумієте… перебуває в круїзі.
